Овва! овва! Або хоч запишусь в "Славянський благотворительний комітет"…
Навроцька зосталась за самоваром з Манею.
— За що ви там балакали з Фесенком? — питала вона в дочки.
— Та… він почав дуже по-вченому, а я нічого не могла втямить. А потім…
— Дуже мало читаєш ти вчених книжок, — сказала мати.
Маня боялась вчених книжок, неначе чуми, й не могла їх читати, бо не тямила їх.
— Що ж потім? — спитала мати.
— А потім заговорив якось простіше, за квітки… — знехотя говорила Маня,
— Що ж він говорив тобі за квітки? — чеплялась мати.
— Та… казав, що він найбільше любить бузину, чи щось таке… — бовкнула Маня й почервоніла.
— Що це ти верзеш? Яку бузину? — спитала мати.
— Чи то пак… резеду! — сказала Маня. — Бо я прохопилась та йому сказала, що я сама сіяла весною резеду. Мати засміялась.
— Мабуть, ти недурно оце плутаєш та мішаєш бузину з резедою… Гм… Як почервоніла. Кажи-бо, що він казав тобі? — чеплялась мати.
— Та… казав, що він любить баклажани чи щось таке… та… Це я кажу за себе, що я люблю баклажани… а, а… він казав, що любить нарциси! — сказала Маня. — Я йому сказала, що я більше од усіх квіток люблю нарциси, а він каже, що й він любить більше за все нарциси, і обіцяв принести мені букет з нарцисів.
— Тепер? влітку? Де він їх достане? Це чудасія з вами, та й годі!
— Казав, що достане, хоч з-за границі випише! — сказала Маня.
— Що за диво? Він щось інше говорив тобі. Та признавайся-бо! Чого ти од його втекла?
— Бо стало ніяково й навіть трохи страшно! — сказала Маня.
— Оце диво! Хіба ж він страшний? Він же такий гарний.
— Я, мамо, його ніби боюсь, хоч він і гарний: він дув же вже по-вченому та розумно говоре.
— Оце гарно! То ти боїшся паничів? — спитала мати.
— Боюсь, мамо, трохи…
— Адже ж малюєш паничів: малювала Ромео та Юлію, Ярему й Оксану.
— Мальованих паничів не боюсь, а живих наче боюся, чи то пак… дуже вчених та розумних боюсь.
— І Комашка боїшся? — спитала мати.
— Ні, Комашка не боюсь, бо він давно буває в нас: я до його звикла й оговталась.
Мати задумалась.
"Чи не перейшла я часом міри? Ще візьме та й пошиється в черниці, в монастир…" — подумала мати.
Мати дізналась, що настає час, коли, либонь, їй самій доведеться попсувати трохи свою пещену дитину.
"Треба повезти її в театр, щоб побачила оперетки Оффенбахові. Достану романи Золя та всуну їй в руки. Нехай чита. Може, стане сміливіша. Овва! Шкода! Це я трошки аж переборщила", — думала стара Навроцька.
— Не казав часом тобі Фесенко, що він тебе любить? — спитала Навроцька, трохи надумавшись.
Маня сиділа край стола, спершись ліктем і підперши голову долонею. При останніх материних словах вона почервоніла, але нічого не одповідала.
— Чого ж ти мовчиш? Од матері в тебе не повинно бути нічого потайного. То тільки Саня потай од мене робить, що схоче. Але Сані я не мати, а мачуха. Еге, він казав, що тебе любить?
Маня сиділа червона й мовчала, їй було сором признатись. Цього слова вона не вимовила б нізащо в світі. Мати мовчала, й дочка мовчала. Маня неначе бачила перед собою ясні очі та чорні високі Фесенкові брови, бачила його повні червоні уста. їй страшенно заманулось поцілувати ті уста та ще й зараз.
— Мамо, я хочу варення! — обізвалась Маня.
— Якого ж варення тобі заманулось? — спитала мати.
— Варення з кітри, — сказала Маня.
"Вередує, — подумала мати. — Вона завжди просить кисло-гіркого варення з кітри тоді, як вередує".
Мати пішла в гостиницю й винесла слоїк з варенням.
Накидавши варення в блюдечко, вона подала його Мані. Маня з'їла з ложечку й кинула ложечку на стіл.
— Гірке. Мені хочеться солодшого варення. Якби з абрикосів, абощо.
— Оце яка ти сьогодні вередлива! Погуляла трохи з Фесенком, та й заманулось абрикосів! — сказала мати.
Одначе вона знов подибала в гостиницю й винесла слоїк з абрикосовим варенням.
— Еге, ти любиш Фесенка? — спитала мати несподівано.
Маня одразу заплакала: вона згадала Фесенкові очі й уста. Дві сльози скотилися по шоках і впали на стіл. Мати пригорнула голову своєї коханої дочки до себе й поцілувала її в голову.
— Маню моя дорога! Ти його любиш? — допитувалась мати, але Маня мовчала.
— Мені здається, — сказала мати згодом, — що він тебе буде сватати. Доведеться справляти разом двоє весіллів. А ти б пішла за його заміж?
Маня аж кинулась.
— Я, мамо, ні за кого в світі не піду заміж, — тихо обізвалась Маня.
— Чом не підеш? Треба ж тобі колись вийти заміж, — сказала мати.
— Я вас ніколи не покину, — обізвалась стиха Маня. — Без вас я нізащо в світі жити не буду. Він мене візьме од вас, кудись завезе.
В Мані затрусився голос од жалю. Вона була напоготові заридать.
— Звикнеш, як оговтаєшся та оббудешся. Дівчина як верба: де посади, там і прийметься, — сказала мати українську мужицьку приказку.
— Я не верба, я вас не покину ніколи. Хтось чужий візьме мене, розлучить з вами, — сказала Маня.
"Вона ще дуже молода… Мало я виводила її між люде. Живемо в кінці міста в глушині, в виноградниках. Без мене вона навіть в місто сама ніколи не ходила, ніколи! Овва! Погано! Маня виросла надто вже провінціалкою й трохи навіть черничкою. Треба б їй всунути в руки французькі романи… та ще такі, де було б доволі абрикосового варення…"
Прийшла горнична прибирати з стола. Мати з дочкою пішли в гостиницю. Маня лягла спати, але вона довго не могла заснуть. Перед її очима усе манячіли повні червоні, уста під чорними блискучими вусами, блищали палкі Фесенкові очі. Ті уста, ті чудові очі й манили її, й дражнили серце, і чогось лякали, і врешті… довго-довго спати не давали.
А тим часом Фесенко вертався до Одеса по залізній дорозі. Він сидів в вагончику без вікон, і свіжий вітрець прохолодив його гарячий вид. Він передумував усі випадки того дня.
"Я обіцяв Мані достати букет з нарцисів. Ще й клявся й божився, що достану. Розпустив свого язика, й сам незчувся, як дав обіцянку. І надав мені кат сказати їй за оце! І забувся, що тепер не весна, а літо! Де я в іродового батька достану їй тих нарцисів. А без тих нарцисів хоч і очей не показуй до неї. Оце лишечко!"
І ті нарциси цілу дорогу не давали Фесенкові спокою. Він приїхав додому і все думав про нарциси.
"Оце лізе в голову отой поганий бур'ян! Тфу на тебе, сатано!" — думав Фесенко, роздягаючись.
Він ліг спати, і йому все снилось, що він іде стежкою по якомусь полі, засадженому нарцисами та засіяному резедою. Нарциси чудні, наче чортики з ріжками, колють його в ноги, як колючки, а між білими головками на бадилинах блищать магічні числа 25 000 то золоті, то брильянтові, та все коливаються од вітру й неначе дражнять його.
Фесенко прокинувся. В вікно лилось золоте проміння гарячого літнього сонця й сипалось плямами на білу стіну. Перша думка, яка майнула в його голові, була за резеду та нарциси.
"Пху, на тебе, сатано! Не вилазить отой бур'ян з голови, — аж крикнув сердито Фесенко, встаючи з постелі. — А цей бур'ян треба доконешно достати, хоч з каміння вилупать. Де я його достану? Ага! піду в французький магазин та достану роблених нарцисів! Це буде ще ефектніше! Ой, гарно я придумав!"
Поки в магазині стулили букета з нарцисів, Фесенко щовечора їздив на Великий Фонтан до Навроцьких. Він ждав і не міг діждатись, поки той букет буде готовий.
XII
Другого дня Саня забігла зрання на чай в номер до Мурашкової. Вона довідалась, що з Кишинева прибула саме в той час до Одеса Махнівська, її товаришка й велика приятелька, і зайшла до Мурашкової на розвідини. Там вона застала й свою подругу, Махнівську. Веселі панни сіли за стіл, пили чай, балакали й не могли наговоритись. В одчинені вікна повівало вранішньою прохолодою. В номері ще не було душно. Саня поздоровшала, повеселішала. Минулась тривога, впав спокій на серце: і повеселішали ясні очі, почервонішали зблідлі уста. Мурашкова сиділа край столу й шила сорочку.
— Надю, доки ти будеш плутати оте шитво? — сказала Саня. — Кинь геть оту роботу! Не можу навіть дивитись, як хто сидить та порпляється голкою в полотні.
— Оце диво! Шию й вишиваю, бо сорочок треба, — обізвалась Надя.
— То дай швачці. Хіба в твоєї матері таки не знайдеться зайвих грошей, щоб найняти швачку? Геть покинь оту нісенітницю! Оце шиття тільки заморочує памороки. Од його голова морочиться, стає тверда, — сказала Саня.
Вона схопилась з стільця, вихопила в Наді з рук рукави вишиваної сорочки й, жартуючи, насторочилась викинути у вікно. Надя ледве встигла вхопить її за руку. Вона одняла од Сані рукави.
— Та й пустуєш же ти, Саню! Мабуть, рада, що заміж йдеш, — обізвалась Мурашкова. — А я тобі раджу: навчись не тільки шити, але й кроїти.
— Навіщо? — крикнула Саня.
— Пригодиться. Я сама шию собі не тільки сорочки, але й навіть оці буденні сукні, щоб не платить в магазини скажених грошей. Не знаєш ти, Саню, лиха, як я бачу, — сказала Мурашкова.
— А наука? а книжки? Я лучче б щось цікаве прочитала, ніж мала б нудитись та сліпати очима над тим шиттям, — сказала Саня.
— Наука наукою, а робота роботою, — сказала Мурашкова. —Саню, а чи зугарна пак ти зварити борщ або будлі-яку страву?
Саня широко розплющила очі.
— Сказати по правді, не вмію й нездатна до того, — казала Саня. — Знаю, що в борщі є картопля, капуста, цибуля, помідори, огірки, трошки сахару, чи що…
Махнівська й Мурашкова зареготались.
— Ну, я ще ніколи зроду не їла борщу з огірками та з сахаром, — сказала Мурашкова. — А я борщ зварю тобі такий, що й кухар не потрапить зварити.
— А хто ж тобі варитиме борщ, як ти вийдеш заміж? — спитала Махнівська.
— Куховарка, — сказала Саня.
— А як вона буде недотепна та не вмітиме? — спитала Мурашкова. — Не Комашко ж заходиться варити тобі борщ.
Саня замовкла й задумалась. Вид в неї одразу став поважний. Мачуха таки дуже скинулась на аристократку й не вчила ні її, ні своєї Мані ні кроїти, ні пекти, ні варить. Передніше Саня за це й не думала й не гадала, але, тепер чогось ці питання стали для неї не жартами, а чимсь серйозним.
— Бач, які в тебе, Саню, біленькі ручки! — сказала Мурашкова. — Ти все коло книжок. А глянь лишень на мої руки. Правда, чорні, зашкарублі та шерсткі?
Мурашкова притулила свою смугляву руку з довгими тонкими пальцями до Саниних білих пухкеньких ручок. Одличка була така, як між сільською паляницею та французькою булкою.
— Бач, які твої білі ручки! Я своїми руками часом і ложки й тарілки перемию, бо в нас одним одна наймичка, — сказала Мурашкова.
— Знаю, знаю, що ти передніше од усього практична людина; бо ти грекиня родом, — обізвалась Саня.
— Ти таки вдагала: я й справді практична.