Зайнявшись кухонними справами, їм не докучала і підходила лише для того, щоб надати слушну пораду.
— Вам не здається, що це образливо: "Вася Волков, і без того угодований наче свиня, ще й їсть на уроці пиріжок"? Може, якось пом'якшити — зауважила вона.
— Може, так: "уважніше слухай, бо двійку спіймаєш"! — запропонував Владик.
— Так краще. Павлику, а це у тебе хто? Невже, Ніна? Я б так не радила...
— Це ж карикатура.
Її прозорий пеньюар, на якому не було ані ґудзиків, ані кнопок, роздмухував по кімнаті солодкий аромат невідомих парфумів; коли ж вона схилялася над ватманом, то зачаровувала редколегію розхристаним коміром. Сконцентруватися на газеті було неможливо, і Павлик запропонував завершити роботу вдома. Зауваженнями класної керівниці він знехтував, і вона побачила газету разом з учнями.
Насправді Ніна вважалася найвродливішою у класі. За нею підстрелювали всі хлопці, але їй подобався Владик. Під критику ж вона підпала як трієчниця. Художник постарався, щоб миловидним личком дівчина вийшла схожою на себе, але вбрав її в куценьке платтячко і зайве розкарячив її насправді ідеально стрункі ноги. Упізнавши себе, Ніна, яка мріяла стати балериною, образилась і заплакала.
До п'ятого класу Павлик, окрім грипу і ангіни, перехворів на кір, скарлатину, запалення середнього вуха і завжди, при температурі, на нього у нічний час нападало одне й те саме жахіття. І ось він знову метається в жару. Звідки лихо? Тітка Галя, розпитавши про вчорашній день, поставила діагноз:
— Хіба ж я не казала, щоб не лежав на вогкій землі?
Вчора вони всім класом прогулювали географію: бойкотували викладача на прізвисько Гроб, який полюбляв штирхати учнів указкою. Був теплий травневий день і у Мічурінському саду буйно квітнули плодові кущі і дерева. Золотаво-брунатна річечка Конотопка, перетнувши Кандибину греблю, тихо-мирно дзюрчала попід віковими вербами. Хлопчаки взялися її перестрибувати. Проста умова: хто не перескочить, той не пацан. Кулик Анатолій припер знайдений на смітнику потертий, але ще не зовсім здутий м'яч і, поки дівчата плели віночки і годували павичів, хлопці пограли у футбол. Розжарившись, Павлик упав спиною на молоду траву, під якою земля тільки-но відійшла від льоду, і задрімав на сонечку.
І ось знову. При температурі сорок два його настигала лячна мара: начебто він порсається у величезній чорнильниці-невиливайці, наповненій вогняною кашею, яка скажено обертається; круговерть затягує його все глибше й глибше, і він не змозі з неї вирватися. День і ніч злилися в суцільний морок і, силячись урятуватися, Павлик звивався, ховався під подушку, але чорторий невмолимо заковтував знову. Опритомнівши, він побачив над собою вологі брунатні очі мами. Найкраща у місті лікарка Сєрбіна власноруч уколола чергову ампулу пеніциліну:
— Не хвилюйтеся, Антоніно Геннадіївно. Ми боялися менінгіту, але пункція не підтвердила; консиліум діагностував звичайний мокрий плеврит. Проколемо антибіотиком, і за місяць ваш синочок бігатиме як зайчик.
Минув тиждень, коли під Павчиним вікном пролунав кличний свист.
— Шелю, виходь! Гуртуймося до війни.
На протилежному боці вулиці скупчувалася пацанва з прилеглих дворів. Славко, Вітько і Кулик — попереду.
— Вчора один із Зеленчака не розрахувався у карти. Чурло навішав йому пендюлів і відібрав черевики. А тепер він зібрав мазу з Колькою Кривим, і вони вже підступають, — пояснив Кулик.
— Врачиха заборонила виходити, — Павлик тужно глянув на тьотю Галю, що монументом постала в дверях. Тим часом обидві ватаги вже згуртувалися на протилежних боках скверу ім. Воронцова; кожна називала себе нашими, а супротивника — німцями. "Німці" вже пішли у наступ. У першому ряду, шпурляючи свинцеві батарейки, сунула малеча; слідом напирали дорослі на чолі зі грізним Колькою Кривим. Колька — довгов'язий, рукатий і безстрашний. "Кривим" його прозвали за око, втрачене у сутичці на трофейних рапірах, знайдених на згарищі німецького клубу. Ось і зараз він, махаючи таким обрубком, вів вата-
гу. "Наші" теж підготували сюрприз: кілька вправних малюків, удаючи з себе партизанських зозуль, причаїлися на деревах і палили з рогаток. Кулик Анатолій — визнаний стрілець. Опісля базарних днів на площі, засміченій різним зерновим лушпинням, хмари горобці ввлаштовували тріскучий бенкет. Отут і з'являвся Куля зі своєю прославленою рогаткою. Рогатка у нього — найкраща. Ідеально симетрична рогатулька, вирізана з живої акації; резинки білі, еластичні — від американського протигазу. Стріляв Кулик не будь-чим, а чавунками: скалочками дрібненько битих чавунних горшків. Бувало, що за день він здобував до сотні горобців і розпродавав їх господаркам для котів по копійці за голову. Наразі ж він намірився влучити Кривому у друге око: щоб знав.
Павлик бачив, як "армії" зійшлися впритиск і вступили у рукопашний бій. Онде, Вітько зі Славком оточили рудого довгоногого хлоп'ягу, якого за викривляння літери "р" прозвали Твистатвидцятьтви. Славко пурнув йому в ноги, зв'язавши їх руками, а Вітько тим часом бабахнув із розбігу головою у живіт, як то кажуть, узяв на кумпала. Остаточну перевагу "наших" створив Чурло. Він з'явився зненацька, до пояса голий, з лячними наколками по всьому тілу. Кривий націлився у нього рапірою, але той ухилився вправо і відкритою долонею, зліва, влупив тому по носу. Бризнула юшка; Колька наосліп кинувся вперед, але отримав кулаком під дихало і скоцюбився прямо на могилку товариша Воронцова. "Німці" відступили...
Найважливішим із мистецтв вважалося кіно. Картини передивлялися по кілька разів, і пацани хизувалися один перед одним запозиченими звідти репліками. На першому місці були фільми "про бій". ...Усі, хто заступався за бідних — Чапаєв, Котовський, Корчагін, Разін, Дубровський, Пугачов, Хмельницький з Богуном, бійці Червоної Армії і партизани, козаки і матроси визнавалися "нашими". Наші перемагали всіх: білогвардійців, японців, німців, турків... Коли на екранах з'явилися американські фільми, здобуті у поверженій Німеччині як трофеї, всі стали на бік ковбоїв, піратів і гангстерів. Після "Робіна Ґуда" захопилися стрільбою з луків по котах і собаках; услід за "Трьома мушкетерами" у моду ввійшло фехтування на дерев'яних "шпагах", а завдяки чотирисерійному "Тарзану" на деревах з'явилися мотузки, розгойдуючись на яких, відчайдухи з дикими вигуками перелітали з дерева на дерево.
Особисто Павлик захоплювався Павкою Корчагіним із фільму "Як гартувалася сталь". Ото пацан, так пацан! Як він дошкулив попу, насипавши йому махорки в пасхальне тісто! Нехай гад не ставить учнів колінами на кукурудзу. А як матрос Жухрай влупив по зубах офіціанту за те, що той відшмагав Павку ременем? І за що? Бачте, погано витер виделки поміж зубцями від залишків попередньої їжі! А як уже сам Павка врізав пихатому гімназисту, який приставав до дівчини Тоні, яка симпатизувала саме Павці? Аби бути схожим на Корчагина, Павлик навіть замріявся, щоб друзяки присвоїли йому прізвисько Павка. А то все Шеля та Шеля...
Кіно коштувало п'ятдесят копійок на денний сеанс і карбованець на вечірній. Павлик, насправді, користувався блатом, бо його мама — шишка. Всі білетери — хоч то тьотя Зіна, хоч дядько Федір, а хоч і сам кіномеханік на прізвисько Повар — пропускали його без квитка. "Проходь, Єрмак, проходь"! — приговорював Повар, проштовхуючи малого повз чергу. З їхньої ласки Павлик міг передивлятися сеанс за сеансом поспіль, покидаючи зал лише щоб спорожнитися. В цьому не було нічого соромного: поки чоловіки, намучившись довгим сидінням, полегшено квасили цегляну стіну кінотеатру, жінки унизу перетоптувались з ноги на ногу.
Не маючи квитка, Павлик умощувався на місці, зарезервованому для мами, поряд з кріслом, переробленим особисто для вгодованої жінки директора заводського клубу: поміж двох крісел випиляли поруччя.
Гроші на кіно дітям не давали, і хлопчаки заробляли здачею металобрухту. Особливо цінилась мідь, кілограм якої за прейскурантом коштував руб вісімдесят п'ять. Звичайно ватага збирала мідь, де прийдеться, і щоб не вирізнятися від товаришів, Павлик брав участь у тих походах. Одного разу, щоб виручити безгрошову компанію, він без дозволу припер з горища ще справний самовар, і тієї виручки вистачило їм на тиждень.
Вітько Затятий, на прізвисько Дідок, Коля Синенко (Сеник), Кулик Анатолій (Куля), Славко Цуценятко (Боцман) і Павлик Шелестович (знедавна Павка) розтягнулися ланцюгом упоперек вулиці Сарнавської, якою заводська полуторка звичайно вивозила виробничі відходи. Крізь її дірявий кузов на шосейку випадали мідяні дротики та дрібна висічка з-під штамповки. Цупкі очі не упускали жодного шматочка чи скалочки, але, потупцювавши аж до садиби генерала Драгомирова, цього разу назбирали лише чверть відерця.
— Мало, — оцінив роботу Боцман. Це прізвисько приліпилося до Славка Цуценятка з самого малечку, коли він ще був рожевощоким і кругленьким як колобок. Він жив з матір'ю у крихітному закутку напівпідвального приміщення старезного, частково зруйнованого дому. Мати працювала прибиральницею за двісті карбованців на місяць, а по базарних днях підробляла, приймаючи на дому охочих до ласки чоловіків. Дехто приїжджав на велосипеді, і тоді, окрім шматочка ковбаски і свіжої лайливої поговірки, малий нагороджувався можливістю вдосталь покататися по двору. Після вдалого візиту мамка варила велику каструлю борщу з м'ясною кісткою, і, видимо, від нього Славко гладшав.
— Я ж казав, що треба лізти в завод, — підхопився Куля.
— Ага, полізеш! Там начальник караулу з нагородним парабелумом тільки на нас і чекає...
— Твистатвидцятьтви казав, що заряджає бойовими, — додав Сеник.
— Зайдемо з болота, — Дідок об'явив рішення.
Дощатий паркан, яким Мехзавод огороджувався від річки, струхнув ще до війни, а місцями зовсім упав у болото. Перепливши річку, пацани просякли на територію і в самих трусах узялися нишпорити по звалищу. Вони назбирали кілька мотків перегорілого дроту, з десяток латунних обрізків і вже налаштувалися переправлятися назад, як з боку ливарного цеху показався Куля з застиглим у спаленому відрі ливарним бронзовим зливом.