Вона прорвала кордон голодної смерті і поклавши на дитячі санчата, а то й просто на плечі мішок з якимись речами, що звуться у нас барахлом, потягла ці санки в мороз і завірюху за собою. Потягла на село, щоб обміняти на пшоно, на борошно, може, навіть, олію. О, яка дорогоцінна й пахуча була тоді та олія і ніякі легендарні пахощі Арабії не могли зрівнятися з нею.
Скільки десятків і сотень кілометрів пройшла закутана в своє лахміття українська жінка крізь бурю й сніг страшної зими, рятуючи свою сім'ю в голодному Харкові.
Коли я думаю про ті часи, моє захоплення героями Джека Лондона трохи зменшується на користь тих безіменних жінок і матерів.
В цьому були докази індивідуальної живучості і активності наших людей. А чи могла з'явитися колективна активність, живучість людської громади в місті, де нікому було закопувати трупи померлих з голоду людей у мерзлу, як камінь, землю, і де нова влада не визнавала ніяких, навіть жорстоких законів війни, і не оголошувала населенню законів, ніби цього населення не існувало?
***
Життя організованих груп людності було перед цим перерване на два десятки років. Довголітній терор, починаючи з 1918 року, і система так званої "бдительности", тобто донощицтва в різних формах дали свій результат. Розпорошеність, або атомізація суспільства в галузі громадської спільної дії розвинулися у високій мірі. Створення і малих груп однодумців, навіть для практичної взаємодопомоги, завжди карано тяжко і оформлювано "відповідними органами" під соусом контрреволюційних організацій.
Зі свого досвіду можу сказати, що при зустрічах з людьми, яких я знав, що це мої однодумці, навіть давні однодумці, ми уникали говорити про небезпечні речі. Це не виключало почуття "ліктя", національного ліктя. Але ж то річ далека від організації й організованої дії.
Хоча на другий день окупації на перших зборах у приватній квартирі зібралося тільки шість чоловік, проте уже в ближчі дні почалася велика концентрація українських сил Харкова. Згодом з цього зародку виросла велика формація відома здебільшого під іменем харківської групи або харківської громадськості.
Вона виникла як результат співпраці і взаємодопомоги великого гурту людей під поліційним режимом німецької СД, тобто режимом крайньої безправності населення.
Взаєморозуміння в цій групі і взаємне довір'я могло створитися на основі спільної ідеї і спільної долі більшості цих людей в минулому. Основою взаєморозуміння було переконання, що після зникнення тієї влади, яка силою багнетів в 1920 році перервала процес творення державно-національного життя України, цей процес має продовжуватися наявними силами за всяких умов.
Які ж залишилися активні елементи населення, що могли позитивно або негативно впливати на цей процес?
Українські національні елементи, насамперед, складалися з основної групи людей з виразно самостійницькими традиціями.
В комуністичній системі вони були відомі під дискримінуючим іменем "петлюрівців" або "буржуазних націоналістів".
Це були жертви систематичної, говорячи сучасною мовою, дискримінації і дифамації українців з боку комуністичної влади.
Порівнюючи невелика була кількість учасників доби 1917–19 рр., військових і цивільних, проте їх було досить, щоб створити ядро групи. Тут були і корінні харків'яни і ті, що наїхали під час останнього десятиліття з української провінції, до великого центру, замітаючи сліди минулого. Наймолодшим з них було 43–45 років.
Юнацька група була представлена юнаками і дівчатами 17–20 років, вихованими в совєтській школі.
Разом з енергійним жіноцтвом ця юнацька група надавала експресії громадському життю.
Чисельно більша була група віку 30–35 років, що виросла і вчилася після революції. Це були інженери, науковці, педагоги, лікарі, юристи, бухгалтери — люди, що вчора були тільки "безпартійною" масою. Тепер з цієї "маси" виділялися індивідуальності, часто здібні й активні.
У зусиллях зорганізувати українське життя брали участь деякі політичні представники старого ліберального Харкова. В минулому вони були в тому таборі російської ліберальної інтелігенції, що ставилася вороже, або в ліпших випадках байдуже до українства.
Довге співжиття з українськими національними елементами під комуністичним режимом навчило їх дивитися з розумінням на українські прагнення в протилежність до часів 1917–1918 років.
Тієї зими смерть рано забрала декого з російських інтелігентів цього типу. Серед них були Н. А. Воронецький, адвокат і колишній редактор газети "Утро" в період її прогресивного напрямку, П. Д. Шидловський із старої харківської фамілії, громадський діяч передреволюційних часів.
Деякі з них ще змогли брати участь в українському самоврядуванні: Член Державної Думи Герценвіц, відомий юрист Б. Г. Вальц, що за Керенського був заступником (товаришем) Міністра Юстиції в Петрограді.
В перші бурхливі тижні появлявся в наших колах один старий земець, людина в минулому загальноімперського стилю, але зв'язаний всім життям з українською землею. Тепер він хотів бути корисним молодому українському поколінню. Цей старий земський діяч був не зовсім звичайною фігурою серед інтелігенції в совєтському Харкові. Інтересно відзначити, що за весь час совєтської влади він ніколи не був на державній службі і жив з приватних лекцій музики, дружина працювала. Рідко кому вдалося зберігати таку моральну і матеріальну незалежність від режиму.
Серед гармидеру думок і намірів на початку харківської зими 1941 року старий ліберал відчував небезпеку в тенденціях, що приносив з собою переможний німецький соціал-націоналізм. Він хотів передати свій неспокій молодшим — нам, які в той час, здебільшого, не отямилися від хаосу подій. Він просив мене прийти до нього, коли він серйозно занедужав і лежав у Шатилівській студентській лікарні. В лікарні було холодно, темно, не було чого їсти, в руках у нього був кухлик з ріденьким киселем, що принесла дружина.
В холодній і голодній лікарні він підкреслював те, для чого він закликав мене. Він говорив мені, що не може бути тільки одна політична партія, і знову, знову повертався до цієї теми.
Тоді ще думалося, що будуть можливості політичного життя під окупацією і його лякала перспектива однопартійної системи.
Через кілька днів перестала існувати і ця голодна лікарня, де я був у нього. Лікарню зайняла угорська комендатура. Хворого кудись забрали, скоро його не стало. Ідучи за його труною порожніми і холодними вулицями, я думав про заповіт старого земця, але більше того я почував голод. Я думав про те, що треба жити і щось треба робити.
До того ж періоду перших тижнів належать зустрічі багатьох харків'ян з Б. Коником. Він прийшов з Заходу і був першим представником нового покоління націоналістичної молоді, якого ми побачили після довгого періоду розірваних зв'язків з західною частиною нашої землі. Він справляв вражіння приємної, щирої людини. Може навіть надто щирої, як на робітника своєї організації, якому доводилося працювати в нових і не завжди легальних умовах. Його майже юнацька безпосередність не цілком пасувала до нашої стриманості, нашого довголітнього досвіду життя в інших, тяжких умовах, наших методів роботи. Коник із запалом і великою енергією брався помагати харків'янам. Зрозуміло, що його власні можливості були скромні, бо він не посідав офіційного становища.
Тому що розвиток роботи пішов у ширшому громадському напрямі, в майбутньому діяльність Б. Коника, як мені здавалось, обмежилася партійними завданнями його організації. В перші дні, коли жадібно шукалося способів організувати якийсь апарат української влади, на устах у багатьох були два імена, нових для Харкова людей, прибулих одночасно з німецькою армією з Заходу: Коник і Полуведько. Про Полуведька — пізніше.
***
Всяка зміна адміністративної системи позначається гармидером, галасом і хаосом в адміністративних осередках. З того згодом кристалізується щось стале і зрозуміле і постає новий апарат управління.
Для людини, яка пережила 1917–1920 роки, це не було новиною. Але те, що творилося в будинку номер 15 на Сумській вулиці, де розмістилася з перших днів Харківська Міська Управа восени 1941 року, навіть для звиклої до революційних перетурбацій людини було дивовижною картиною.
Всі, хто шукав центру нової влади, кинувся туди. Біля німецької комендатури було спокійно. Не те в Управі. Її брали штурмом. Якісь енергійні молоді люди при дверях безцеремонно відпихали юрбу, що хотіла пропхатися всередину. Треба було продертися до бюро перепусток, але не кожного, звичайно, пропускали, бо треба ж було якось новій Управі працювати.
Над Управою колихався в повітрі синьо-жовтий прапор і цей прапор вселяв надії в деякі українські серця. Не зразу помітили інакше розміщення кольорів на прапорі, не таке, як було за державних часів наших, то це не викликало великого заколоту. Час був такий, що геральдика й партійні погляди на те, куди який колір належиться, якось зібгалися перед незвичайністю і суворістю подій.
Головне те, що то був український прапор, значить то була українська управа.
Проте не всі українці патріоти, що почали виходити зі своїх сховок, були такої оптимістичної думки. Тодось Недужий, людина вольова і активна, думав, що Управа в московських руках.
Сам Недужий, економіст освітою, найшов свою власну дорогу в окупаційних умовах і став організатором Українського Банку. Він мислив цю організацію широко і готувався створити економічну і кредитову базу для господарства, що мало відродитися.
Інші намагалися з'ясувати, що саме робиться в тій Управі.
Через кілька тижнів після початку її існування, в листопаді місяці, один з моїх добрих знайомих, що вже працював там, переконав мене, що я повинен взяти участь в роботі Управи.
Діставши перепустку, я пройшов всередину. В цьому будинку колись був "Совет Съездов Горнопромышленников Юга России", тобто центр вугільної промисловості на території України, а за совєтської системи тут містилася ВСНХ, тобто Всеукраїнська Рада Народного Господарства, відома всім в її російському скороченні як Ве-Ес-Ен-Ха.
Побудований в солідному, важкому стилі будинок тепер був неогріваний. Голова Управи, що прийняв мене у своєму великому кабінеті, був у пальто.