А за що? Що за границею вешталась. Ніби я туди по добрій волі упхалася. Ну й наклеїли мені зраду. Ой бля! Якби ви знали, Обормотики, що мені тільки перенести довелося! І Колима, і Магадан, і Находка. Ось так – досхочу всього. Та, слава Богу, Мудрий дуба врізав – випускають потроху, ну й мені пощастило. Навіть реабілітували. Побачимо тепер, що далі буде. А все ж би було ліпше не рипатися до Одеси-мами, жила б собі десь поволеньки на островах. Побрехують багато, а мені – вже ці побрехеньки у печінках сидять. Наллємо, Обормотики, ще по чарці – з усього того на горілку потягло, не спитися б... Так. Ну, а ви ж як?
Обормоти відповіли. що у них все в порядку, і навіть грошима побрязкали.
– Це вже добре, – хитнула головою Роза Шаланда. – Десь і мені треба тут біля міста притулитися, бо в селі копійку на трудодень дають – животіння.
– Ну, прописку ми тобі влаштуємо, – поважно сказали Обормоти.
Роза зареготала.
– Ви? прописку? Дурненькі ви мої, пупці надірвете. Тут уміти треба,
Обормоти навіть образилися.
— Що ж, по-вашому, – ми не країнчудесівці?
Роза дише рукою махнула.
– Пийте ліпше, чим патякати. Дякую за турботу, але мені щось тут уже витанцьовується.
Обормоти погладили Розу Шаланду по колінцях і натякнули, що не гріх було б і старе згадати.
– Це вже ні, – вдарила та їх по руках. – Принаймні, не сьогодні. Виберімо інший час. Ліпше, Обормотики, порийтеся в кишенях, бо я на бобах.
Обормоти витягли гаманці й поклали до її сумочки жменю папірців. Крім того, старший Обормот дістав з кишені золотий годинник з браслетом і надів Розі на руку. Шаланда глянула й похитала головою. – Слухайте, – схилилася вона до них, – а ви, часом, не той… не оцим займаєтеся? – і вона зробила красномовний жест.
Брати запевнили її, що все в порядку.
– Мабуть, солідна у вас посада?
– Спадщина, – багатозначно підморгнув їй старший Оборот.
– А-а, – протягла Роза Шаланда, – ну, це інша справа. Обормотики, – встала вона, – мені вже час. О шостій ділове побачення, і я мушу йти.
Обормоти розвели руками, що поробиш? – і провели Розу до найближчої зупинки таксі.
– У Святошино!* – крикнула Шаланда шоферові й привітно помахала Обормотам рукою.
– Я заїду днями до вас! – вистромилася вона з віконця.
Тепер залишимо поки що Обормотів і поїдемо разом з Шаландою.
Роза тимчасово мешкала у своєї подруги, з якою разом поневірялася і котра вийшла на волю трохи раніше. Саме вона і взялася влаштувати Розі київську прописку. Подругу звали Катя. Це була молода ще дівчина з веселими очима і вогнепальною вдачею.
– Приїхала, нарешті! – зустріла та її. – Ось-ось має бути Федорович, а тебе нема, Став скорше посуд на стіл.
Обидві заметушилися, а Катря почала знов оповідати, як Федорович влаштував їй прописку..
– Він, звичайно, бабій, та нам з тобою не звикати. Зате діло буде. Гроші дістала? – Шаланда витрусила на стіл.
– Ось.
Катря глянула і руками сплеснула:
– Слухай, та тут же двадцять тисяч. Звідки то?
Шаланда і собі здивувалась, але виду не подала.
– Знайомих зустріла.
– Нічого собі знайомі. Мені б таких. Ну от що: мусорові вистачить двох тисяч, однак у ліжко попхається, а на решту якусь комірчину купиш, і якось будемо жити.
Тільки-но дівчата змели гроші зі столу, як до хати упхався сам начальник святошинської міліції, якого Катря називала Федоровичем.
– Можна? – просунув він голову у двері.
– Просимо, просимо! – загаласували дівчата і потягли начальника до столу.
– О! – зробив здивований вигляд Федорович (називатимемо його так), – і пляшечки, і чарочки! Ох ви, кралечки мої!
Під пахвою Федорович тримав папку, яку, пошукавши очима, поклав на шафу. Катря налляла повну, по вінця, склянку "Столичної" й піднесла на тарілочці начальникові.
– Просимо скуштувати і нас не ображати, – церемонно вклонилася вона.
– Таж я непитущий.
– Знаю, який ви непитущий. Цебра не вистачить. Пийте-бо.
– Що ти скажеш! Ну, будьмо.
І Федорович вилляв у пельку горілку. Його червоне пикате обличчя почервоніло ще дужче.
– Оце і є боротьба з алкоголем, – підморгнув він. – Де траплю на який – знищу, й по всьому.
Коли горілка розв'язала язики, дівчата зацокотіли, а Федорович, знищивши ще дві склянки "Столичної", завів "Посіяла огірочки". Дівчата пирснули і приєдналися й собі. Потім проспівали "Ой там на товчку, на базарі" і "Гей, чули, чули, чули". Після п'ятої склянки Федорович грюкнув кулаком і сказав:
– Ну а тепер, дівоньки, признавайтесь: яка справа і що за справа? Коли можна – полагодимо.
Катря запалила цигарку і пустила начальникові кілечко межи очі.
– Розі треба жити в місті. Ясно?
– Ясно, – відповів той.
– Ну то як?
– Зробимо. Щоб для таких та не зробити, – ущипнув він Катрю.
– Оце пакуночок вам, – сунула йому до кишені гроші Шаланда.
– І це ясно, – провів рукою по її стегнах начальник.
– Що, Федоровичу, створити умови? – підморгнула Катря.
– Зроби милість.
– Ну то я пішла. Мені завтра на роботу зрання. А ви собі тут насолоджуйтесь. Тільки, ідоли, щоб мені був повний порядок.
Уранці Федорович похмелився і, помацавши на прощання Розу за груди, сунув папку під пахву й подався на службу.
Не минуло, однак, і години, як він, стурбований, повернувся назад.
– Слухай, часом, не тут моя папка?
– Ви ж її з собою забрали, – здивовано глянула на нього Роза.
– Ну тоді де ж вона?
– Я ваша тьотя. Шукайте там, де загубили.
Начальник покрив увесь світ матом і вибіг, грюкнувши дверима. Хоч він і випив з похмілля півлітра "Столичної", та враз зробився тверезим, ніби й не пив. Зникла палка! Папка! А у папці секретні документи. О чорт! – треба ж було її тягати з собою. Федоровпч навіть спітнів, і сорочка прилипла до спини.. Зникла папка! Треба було їхати в управління, а папки нема. Федорович поплентався вулицями, всоте перебираючи в пам'яти, де він міг загубити ту кляту папку. Якщо він вийшов дійсно з нею, то де він міг її загубити за такий короткий час? З цими думками Федорович знову завітав до Шаланди.
– Слухай. ти впевнена, що зі мною була папка?
Роза аж у боки взялася.
– Та ви що? Зовсім отут втратили? – постукала вона по лобі.
Начальник покрив усе матом і знову поплентався по вулиці.
Справа виглядала не просто кепсько, а навіть страхітливо кепсько. Єдине, що він зараз міг зробити, це подзвонити в управління, що він хворий. А там буде видко.
Так минуло три дні, а папка не знаходилася. Федорович аж схуд, і очі позападали. І тут йому в голову прийшла ідея. Ідея завжди приходить у голову, коли біда тисне. Він сів писати рапорт в управління про те, що такого і такого дня, там і там, на нього вчинено збройний напад, внаслідок чого пропала папка з секретними документами. Щоб підкріпити цю геніяльну вигадку, Федорович пірвав мундир і зробив на груді поріз ножем. Вважаючи, що цього не досить, він пішов із перев'язаною рукою до нічного сторожа дитячого садочку і так, ніби між іншим, сказав тому:
– Дістав ось на закуску. Ще з того вечора, коли я біля тебе проходив. Чув стрілянину?
– Авжеж чув, – не моргнувши оком, відказав старий, щоб не запідозрили, бува, що він тоді спав, як мертвий.
– Ну от, – пішов далі Федорович, вважаючи, що діло зроблено.
Проте найгеніяльніша ідея завжди має якусь манюсіньку дірочку. Звідки ж було знати начальникові, що якась дірочка зіпсує йому все? Коли він у найтраґічніших тонах доповів начальникові управління про збройний напад на свою особу, всю київську міліцію було зразу піднято на ноги. Збройний напад! На кого?! На начальника святошинського райвідділу! Негайно виявити банду! Виявити і знищити!
Оскільки справа була надто серйозною, за неї взявся сам полковник, начальник управління міліції. Насамперед він допитав нічного сторожа. Старий дідуган, щоб не вдарити "ліцом в грязь", намолов стільки, що, здавалось, принаймні, кілька десятків чоловіків напали на бідолашного Федоровича.
– Я сам бачив, як бився з бандитами міліцейський начальник. Щоб я вмер, коли не бачив, – божився дід.
Та раптом уся справа повернулася в інший бік, коли їх оточили пацани з дитячого садочку.
– Може, ото те ви шукаєте? – показав котрийсь замазюкану папку, вздовж і впоперек порізану ножицями.
– Де ви її видряпали? – потяг до себе папку полковник.
– А он там, біля г.. а, ходімо – покажемо. Там вона лежала.
Коли полковник схилився над величезною купою екскрементів, він, за звичкою, уважно обстежив її і навіть потяг шмат ґазети, що правила господареві за туалетний папірець. Коли він прочитав назву ґазети – "Країнчудесівський міліціонер", – справа для нього стала ясною від початку до кінця.
Того ж дня полковник викликав до себе святошинського начальника і, подаючи йому папку, сказав:
– Коли сідаєте с…и, то ніколи не забувайте, що поруч кладете папку.
Бідолаха Федорович сполотнів. Що там не кажи, а діло запахло бензиною. Щоб не спалахнула пожежа, Федорович змушений був підсунути полковникові пакунок з грішми, який він дістав від дівчат, і від якого полковник, певна річ, не відмовився.
Ось із яким громом відбувалася прописка Рози Шаланди в славному граді Києві.
***
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. Про те, як молодший Обормот трапив у незручне становище, став глухонімим і був зґвалтований трьома бідовими дівчатами
Залишивши гепарда в бюро добрих послуг, капітан Дзюба кинувся на розшуки Обормотів. Поки він оббігав усі ресторації, близнюки, залишивши "Поплавок", посадовили, як ми вже знаємо, Розу Шаланду в таксі й пішли швендяти по місту. Капітан заскочив у "Поплавок" саме тоді, як Обормоти сідали в метро. Не гаючи ані хвилини, він помчав за ними, тримаючись віддалік, але не упускаючи з очей.
Вважаючи, що кілька чарок коньяку для них трохи замало, Обормоти, вийшовши на Хрещатику, вирішили продовжити гулянку в ресторації "Метро". Звичайно, Пітораівана покрався і собі за ними, мов тінь.
Випивши по пляшці старого добрячого коньяку, Обормоти трохи сп'яніли й відчули раптом, як завжди в таких випадках буває, незвичайний приплив енергії, прагнення вчинити щось незвичайне Усі троє враз понадималися, мов гиндики, і в очах кожного блиснув огонь. Оркестра грала меланхолійний "Київський вальс"*, і це дратувало наших героїв, яким хотілося чого завгодно, тільки не меланхолії. Майже біля оркестри сиділи київські футболісти Сабо, Біба, Банніков і боксер-чемпіон Віталій Попенченко*.