Я, мов Ієронім при Феодосію, при тобі, проте письма в моїх оцінках не приймаєш. А ми оба і проти вівтарів, і проти тронів.
— І кажемо, як Августин: нема спасіння поза церквою.
— Бо на цю пору справді нема ані батька, ані матері.
— І народ приречений на нещасну необхідність грішити.
— Miseza nécessitas peccandi. Рятує нас молитва й каяття.
— В Америці втікачі знищили рабство для втікачів.
— І Пій дев'ятий опублікував Силлабус", перелік все-земних блукань сучасності. Геть реалізм, неореалізм, раціоналізм, свободу слова і науки, хай живуть іконодули і згине соціалізм, хай мощі стануть на вуглах святими реліквіями замість проституток, світ знищили жінки, жиди й жандарми, давай з Бісмарком будувати оранжерею прогресу. Реварум новарум. Побазікаємо про нові справи. Я п'ю за твоє здоров'я, Даниле Танячкевич. За політичне вірування. Щоо неторканими лишилися всі справи для всіх. Я п'ю за твоє здоров'я, Танячкевич. Я не знав, що з моєї розповіді в твоїй присутності із Біскового скиту утвориться Бісмарків скит оновлення. Церква — і шляхта чи купці та промисловці. Kulturkämpfer! Бач, як переплітається історія! Римляни не скинули Пія Дев'ятого в Тібр, але ставленик апостола Петра, я думаю, не буде повергнутий. Бісмарк поставить пія на пія, зробить із пія пія, а ти з Гакмана хочеш мати владику для православних. Доки цих попівських війн, коли народ вмирає. Смерть тлумачать як всевластя намісника Бога і непорочне зачаття Марії. І всі намагаються відімкнути двері могили Петровими ключами. В парламентаріях і руїнах абсолюції. Твій Гакман не завтра, то післязавтра вишле посольство до Ватикану. Знак згоди, милосердя і прогресу. Твій Гакман заснував у Чернівцях німецький університет. Чи ще засновує, щось таке писав мені Нойбауер. Допиваю, братчику, за тебе, бо дав мені хоч виговоритись.
— А ти знаєш все про все.
Знаю. Того й конаю. Транснаціональні єдності православ'я чи католицизму... Та ще раз: пропадіть, попш Є люди. Є діти. Є батьки і матері. Є зорана земля, що сіє хліб. Наш світ ще нічого не зробив не тільки для людини, а й для немовляти. Мама народжує дитину гірше, як та вовчиця. Коли вовчиці нема чим виплекати вовчуків, то вовк лягає перед лігвиськом, щоб вовчиця роздерла і нагодувала його тілом та кров'ю потомство вовче. Коли і цього мало, а вовк це вже завбачив, то кличе свого брата вмерти після нього і брат іде й вмирає під іклами. І вовчий рід триває. А люди? А народи? А імперії? Закляте самовбивство у вбивствах. Найцінніше в людях—здатність творити. Кому це потрібно нині? Така потреба — лиш живе и трагічне видіння. Як невинна жінка в постелі.
— Дівчина...
— І дівчина, і дружина.
— 1 вовк.
— Так, і вовк, братчику. Мені про цих вовків на Біско-вому так наговорили!..
— Налий же и нам.
— Скажу Юзикові, щоб подали оленя. Цей вовк підстрелив.
Коли вернувся з другої половини, давши слузі розпорядження накривати на стіл, Танячкевич знудьговано походжав по світлиці, знічев'я то піднімав, то клав на "трибунал" котрийсь з його рукописів.
— Університет, Юрію, ще не відкривають, хоч все для нього підготовлено, — сказав гість. — Цю оказію хочуть присвятити до сторіччя з часу приєднання Буковини до Австрії. В цьому я Гакмана не схвалюю, як і в багатьох інших вчинках. Відкриття університету стане актом завершення германізації краю, поличником для безвольних русинів і бундючних волохів. Григорій Воробкевич написав мені: нехай ця, тобто німецька, культура і в німецькій одежі, але це культура, а не варварство, бо сам із себе народ не може чимось стати. Тепер ти можеш зрозуміти засади мого сепаратизму?
— Ти надто категоричний у всьому і дуже швидко міняєш свої погляди.
— Залежно від обставин. Щось корисне для народу можна ниніробити в тому разі, коли стаєш під ті чи інші знамена.
— Перша свічка, яку зліпила людина, догорівши, народила думку про Бога і про смерть. А до цього все, що горіло на очах в людини, горіло без певного смислу і значення. Ми запізно думаємо і запізно виправдуємося перед історією.
— Але свічка все-таки символ смерті, а не життя. Ми хочемо полум'я, справжнього багаття розвою, тому доводиться бути дипломатом, а не лиш поборником справи.
— Господь би вам очі заплював, пани дипломати, та й ваші справи, в яких черв'яками свій вік, як у хрону, живете. Орудою своєю ви тільки глибше закріпачуєте люд. Після розмови в Киселицях Гакман запросив мене на гостину в офіцерському мундирі. Та я не пішов.
— І ти вважаєш, що це добре?
— Не про мову чи віру треба нині говорити. Не до захоплень сутичними перестрілками. Треба говорити про народ, від народу, іменем народу. Народ підточується не поганістю батьківства, а відсутністю батьків. Де ви, заступники народні, в історичній цілості народу, в його часовій повноті для наступних віків?!. Дипломати!.. Та... проклятуща моя натура! Чого я з тобою лаюся?! Сідаймо до чарки. Ще ти мені станеш ігнорантом, батьку милий. Тільки через те, що не роз)тиіюся на німецькій дипломатії. Гнила солома політичної грамоти. Сідай за стіл, паничу. Не перерубав я твого лісу, а ти мого, та й не будемо заганяти рибу в чужий сак.
— Ти маєш на увазі Sotictatea pentru cultura si literatura?
— Боже, які ж ви, політики, конкретні у власній історії!
— В той час, коли від поту зброя мусить червоніти...
— Хоча б так. Месіанізм і містика мені так само обридли. Якесь безкриле самоіснування.
— В надрах апостольства.
— Безперечно. Мене болить, і я не хочу йти в країну загадкових сфінксів. У праджерела тіней та ворота оуду-чини. Мене болить моя Буковинська Русь. І Червона Русь, Закарпатська, і Велика, і Біла, і Мала у єдності небес і мого, руського, походження. Мій сепаратизм — єднання для життя, а не для того, щоб когось пережити чи вижити, і основи іншої я не шукаю, як тієї, щоб людьми стати і людську велич з гонором у світ нести, щоб всі народи шанували та й обдаровані ми з ними навзаєм були. Тим часом в пасквільній "Лопаті" висміюють Шевченка і Чернишевського, а я хворий їхніми вселюдськими хворобами став й готовий наслідувати до божевілля наслідувань. На щастя, так лиш в самоті. Коли хоч ти ось тут, я чую силу і призначення. Сідай вже, не ходи. Я переклад Шекспіра злагодив та й розмовляю то як блазень, то як король, і мовою, і віршами. Прости. З поезії виходиш п'яний в день тверезий, тебе й візьме пушкар-жандарм, немов з корчми. Та пий, товариш твій вже спить. А я хотів сп'яніти, бо несила в слова убгати... Де-то ті слова?!
— Ти хоч знаєш, чому не друкують тебе у Львові?
— А звідки знати? Комусь колись зрубаю голову та покладу на палю. Я гуцул.
— Вкотре повторюють: у віршах Федьковича пробивається українофільство, котре в духівництва більш не має симпатії.
— Усе йде в мене не так, як повинно б. А ваші літературні монополісти мене донищують.
— То чому не створюєш свій літературний край, на що я уповаю?
— На пенсію, яку мені дає корона за пограбовані по Європі міста й солдатські кладовища? На вдовині сльози засную часопис? Тут і так з кожної шпари визирають середньовічні часи і захланність. Знаєш, братчику, я почав думати про власну смерть. Українці сваряться, аби що-не-будь зробити. А я в них гордий геній упослідженого людства. Я не вмію дихати духом лжепереміи і пристосовництва. Я навіть до мами, що вмирає, не вмію як слід підійти. Я щойно втратив кохану. Мені треба було народитися на тисячу миль від сторонців чи на тисячу років вперед. Ти ніби приїхав, щоб надивитись на диварні штуки дивогляда.
Гірка біда — не мати серця в грудях, Та гірша є: їх двоє в грудях мати...
— Юрію, ти писав мені про безлюддя епохи. Про розколини душі, про алкоголь, який єдиний тебе єднає з простолюдом, про працю для народу, про свої невдоволення всім, в тому числі й собою, про свою амбітність і перенаселення фантазії людьми з вигаданого світу, про свою вселюдську вдачу — цілувати в руку і не коритись, про перо, сильніше за гармати... Ти мені про це писав... Але я бачу, що ти йдеш, не зупиняючись, та куди?
— За світом йду.
— За світом в Сторонці?
— Так. Тут мені за все заплачено зрадою.
— Я хочу випити, бо мені важко з тобою розмовляти. І вип'ю знаєш за що? За те, щоб ти внезабарі перебрався до Львова. Ти тут скиснеш у наполеонівських плачах, а там будеш воювати, перемагати, утвердишся не в самоті мислення, а в діях, які здобудуть оцінку. Ти там дуже потрібен, хоч на Буковині не менше. Знання чужого життя подвоює життя, а ти тут замкнувся на власному, того й задумався про смерть. Треба тобі звідси виїхати. — Я до вашого аристократизму не надаюсь.
— А коли тебе тут звинувачують у тісних зносинах з найпростішою голотою — це краще?
— Так.
— Вибач, але я переконуюсь, що світ починає тебе втрачати.
— Мені байдуже.
— Ой, ще заплачеш, братчику! Ой заплачеш.
— Твій приятель ось заснув. Ато це?
Танячкевич зневажливо махнув рукою й, навіщось задувши один із свічників, надпив із поставця. Відтак надкусив шматочок вудженої дичини, зробив якусь театральну паузу й прочитав Федьковичеве:
Вони, як ніч з землею, Одне в одне зійшлись.
Федькович зняв з клинка гітару.
— Я буду стиха, бо ненечка нездужають.
Возьміть мене на топори, Занесіть мня в сині гори, В сині гори занесіть мня, На біл камінь положіть мня; В чорній горі положіте, А самі ся розійдітс; Срібло, злото забирайте, А самі ся розходжайте — І топірці занехайте, Людська кровця — не водиця, Проливати не годиться...
Наступного ранку з поштовим візником із галицького боку добився ще один гість.
— Яків Гудик і Гнат Гарасевич ще лиш підступають до порогів літератури, — відрекомендував незнайомців Танячкевич. — Оба вбачають у тобі свого вчителя, Юрику. Так само і я вважаю, хоч бачу, що впав ти мені на дух і не стараєшся побороти свою долю думою, як наш великий Тарас.
Коли ж ти нам стрепенешся Христом воскреслим, орле сторонецький?
— Не квап, — майже з обуренням відказав Федькович. — Часи і будні впокорили навіть високу свідомість Шіллера.
— Але Байрон не сходив з барикад.
— Він не відав, що таке азбучна війна та "цілуй задок" од Віслока до Камчатки. Ходімо, я вам покажу іще з росою свої квітники.
Навесні він власноруч розорав левадку, на якій офірував збудувати церкву, і засіяв спровадженими із Сучави та Чернівців квітами.