Але спитав:
— Чому ми сьогодні спали через цілий день, Марто?
Дівчина сіла йому на коліна.
— Це тому,— сказала вона,— що в мене вранці було тисяча й тисяча неприємностей, і я стомилась, страшенно стомилась...
— Неприємності справді стомлюють,— мовив Славенко.— Зужиття психічної енергії під час хвилювання відбувається надзвичайно інтенсивно і, звичайно, зовсім недоцільне. Чи хвилюватись, чи ні — становища це не змінює, навпаки, заважає розв’язувати його силами розуму. З цього погляду хвилювання треба визнати за явище хворобливе, якого мусимо так само стерегтися, як, наприклад, застуди.
— Але як не хвилюватись, коли тебе, наприклад, скоротять з посади?
— Хіба тобі це трапилось?
— Сьогодні вранці.
— Ого, це велика неприємність. Що ж ти думаєш робити?
— Що? Як звичайно в такому становищі: піду на біржу.
Вона говорила про своє скорочення дуже весело, недбайливо, з посмішкою, щоб якнайменше його стурбувати. Але замовчати й цю неприємність їй здавалось неможливим, надто коли він застав її сонну.
— Одначе, ти не дуже журишся,— сказав він.
— Але в мене єсть ти і... досить добра кваліфікація!
— Я навряд чи зможу тобі допомогти,— посміхнувся Славенко.— Кваліфікація — далеко певніша річ.
— Мені не так страшно, як прикро. Розумієш, неприємно, коли тебе вигнали.
— Яка ж причина твого скорочення?
— О, причина тобі сподобається: раціоналізація апарату!
— Ти не помиляєшся, Марто,— сказав біохімік.— Це єдина причина змін у побуті, яку я цілком і беззастережно визнаю. Раціоналізація, в якій би формі вона не виявлялась, є руйнування старих звичок, безглуздих традицій, шкідливих забобонів, що передали нам у спадок минулі, нетямущі покоління. Тобто раціоналізація, широко взята, як загальний процес нормалізації людської праці й людських, найінтимніших навіть відносин, є поступ до вищих життєвих форм, побудованих на принципах розуму. Тисячі консервативних чуттів, цілий отой звір, що сидить і ричить у нас, обурюються, скаженіють від клітки, в яку запроваджує їх розум крок по кроку, день у день, невпинно й систематично. І я щасливий, що живу в ту добу й у тій країні, коли й де розум гостро протиставлено всьому кволому, нікчемному, чуттєвому, чим так щедро обдаровує нас природа. На моє глибоке переконання, поняття раціоналізації, як я її розумію, цілком покриває поняття комунізму. Вони тотожні, це той самий процес, названий з різних поглядів. Звичайно, втратити посаду прикро, але не забувай, що раціоналізація є єдина достойна причина скорочення.
— От я і вдостоїлась,— сказала дівчина.
— Ти в іронічному настрої, Марто.
— В якому ж настрої можна бути, коли тебе зраціоналізовано?
— В настрої свідомості події,— сказав Славенко, цілуючи її.— Так, як я, Марто,— додав він. Спроби мої розгортаються дедалі більше, вони забирають увесь мій час, і я змушений тобі сказати, що нам доведеться...
— Ще годину? Але що ж тоді лишається? — скрикнула дівчина в жахові.
Він затримав її в себе на колінах.
— Розважливості, Марто, спокою! Тобі важко, я знаю, але мені важко так само... Ні, я гадаю, що недоцільно було б зменшувати наші побачення ще на годину. Далеко краще буде залишити те саме число годин, але бачитись через день...
— Через день? — прошепотіла дівчина.— А потім зовсім не бачитись?
— Навіщо ти робиш такі хапливі висновки?.. Але ж ти не заперечуєш, що я повинен працювати?
Вона мовчала. Тоді він сказав лагідно:
— Твої висновки передчасні. Але коли б нам і довелося колись розлучитись, я гадаю — ми повинні були б зробити це без зайвих плачів та вболівань, без усього того старого, я сказав би, непристойного для нової людини. Ти подумай, у скількох піснях оспівано розлуку, і ти зрозумієш, що ми нічого нового не змогли б додати до цієї безлічі...
— Перестань, перестань! — крикнула дівчина. І, припавши до нього геть, просто звиснувши на ньому, вона тихо засміялась, уже голосно, рвучким, судорожним сміхом, всуміш із стогоном і зойками. Тепер він уже казав їй злякано:
— Перестань, Марто! Що тобі? Чуєш, перестань!
І пригноблено думав: "Я знав, я знав, що ці історії будуть! Ах, чорт бери, яке безглуздя!"
— Слухай, Марто! — казав він, шарпаючи її.— Перестань плакати! Так не можна! Ну, що я такого сказав? Адже сусіди почують! Марто, перестань!
Згадка про сусідів зразу протверезила дівчину.
— Я… я... не буду,— прошепотіла вона, захлинаючись.
Вона підвелась у нього з колін, утерлась, пішла спроквола до ліжка й лягла. За хвилину й він ніяково пересів до неї та взяв за руку.
— Ти не розумієш мене,— промовив він гірко й ображено.— Наука, Марто...
— Знаю: вона вимагає жертв,— відповіла дівчина тихо, і він не знав, чи серйозні в неї слова, чи глум.
— І я згоджуюсь,— казала вона, прихиливши його до себе.— Це серце, Юрчику, нерозумне серце заплакало... і потім стільки неприємностей... Ні, ні, Юрчику, те, що ти казав, не неприємність. Я знаю, що так треба. Я, непомітна, скорочена дівчина, розумію, що ти мусиш працювати. Ти будеш працювати для майбутніх поколінь... вони не знатимуть мене... але я з тобою. Я люблю тебе, і я рада, що... що... ми не будемо бачитись щодня, а ти натомість працюватимеш. Ти зробиш, я вірю, людське життя кращим, вільнішим, а коли б ти знав, як я хочу, щоб люди були гарні, добрі, веселі, щасливі...
Славенко був майже зворушений.
— Марто, ти зрозуміла мене! — сказав він.
І решту вечора дівчина почувала себе, як першим вечором кохання.
Другого ж дня кінець Мартиної службової кар’єри був уже відомий її сусідам. А що безпосередні відносини між родиною кооператора й дівчиною зовсім урвались, за посередника тут виступила фрау Гольц, що здивовано запитала Марту, чому вона вдома перебуває робочого часу. Сором не дав дівчині признатися до свого вигнання, і вона досить спокійно заявила, що вирішила покинути посаду й має готуватись до іспитів на курси чужоземних мов, щоб вступити на них восени.
Це пояснення сусідка по-своєму витлумачила:
— На утримання, значить, пішла,— сказала Тетяна Ничипорівна.
— Што ві говоріт, ах большой скандал! — скрикнула чеснотлива фрау Гольц.
— Ви самі, Амаліє Генріховно, подумайте,— казала буфетниця поважно,— навіщо їй, розпутниці, працювати місяць за шістдесят карбованців, коли вона за вечір, може, червонця візьме, дома сидячи? Це ж не то, що ті нещасні проститутки, які, знаєте, в дощ і в холод по вулицях бігають — вона собі знайшла дурня, та й скубе його потроху.
— Ах, страшні скандал! В Германія так не бівайть,— зітхала фрау Гольц.
— І в Германії вашій так бівайть, нема що хвалитися. Скрізь, кажу я вам, єсть отаких баламутниць, що ради шутки вам сім’ю розорить... Тільки що в нас їм попускають, раніш хоч бога трохи боялися, а як тепер бога впразнили, так і нема їм упину.
Так розважала в кухні Тетяна Нечипорівна з почуттям власної гідності, але дуже голосно, щоб Марта все в своїй кімнаті могла почути. І вона чула. Але турбувалася найбільше не за себе — найбільше вона боялась, щоб оскаженілі сусіди не образили якось Юрія, коли той увечері приходить. Це побоювання знову мирило її з тим, що біохімік почав навідуватись до неї через день.
А втім, сама того не відаючи, Марта прислужилась до освіження звиклого й нудного подружнього життя своїх сусідів. Тепер Тетяна Ничипорівна, вернувшись увечері з лазень, улаштовувала Давидові Семеновичу сцени ревнощів, які й кооператора дуже розважали.
— Що вона, може, знову до тебе підсипалась? — питала вона.— Скажи мені краще правду, Давиде, хай я знаю, бо буде гірше!
— Богом присягаюсь, Тетянко, що з того врем’я як обрізало! — охоче виправлявся кооператор. — Тєбя вона боїться сильно. Конешно, якби я схотів... — додавав він хитро.
— Схотів! Ах ти зрадник паскудний! Одним миром ви всі, прокляті, мазані! Вам тільки спідницею зашурши... А ти знаєш, що б було? Смерть була б! От їже-богу придушила б!
— Ти можеш! Ти можеш, Тетянко!
— Так не доводь же до гріха!
А ввечері, поклавши дочку спати, вони ніжно сиділи, обійнявшись, згадуючи молодість, що воскресала їм ту мить, згадуючи свої перші зустрічі й слова, що колись одне одному казали. Роз’ятрені в любій сварці, їх приспані від часу й звичності почуття прокидались голосно й бурхливо.
— Всіда любив тебе, Тетянко, і всіда любитиму! — казав кооператор у захваті.
А вона, вклавши його коло себе на ліжко, пригортаючи його міцно до свого м’якого збудженого тіла, гладила його по обличчю рукою й шепотіла:
— Які вуса в тебе, Давиде! Таких вусів тепер рідко й побачиш...
Але новина про Марту-утриманку, про Марту-підложницю й ледащо незабаром потонула в ще більшій і несподіванішій новині, що розітнулась по помешканні радісним громом: кооператор Давид Семенович Іванчук дістав, нарешті, посаду! Кооперативна організація "Агроном" вирішила поширити свою діяльність, тож товариша Іванчука запрошено на роботу, на дрібну посаду агента для купівлі набілу, але все ж на справжню посаду з постійною платнею, відрядними, добовими, і довгому та нудному безробіттю кооператора настав отак щасливий кінець.
Ввесь дім узявся незвичайним рухом. Давид Семенович раз у раз виходив до кухні й розповідав новину, додаючи до неї щоразу нові деталі. Тетяна Ничипорівна варила парадний обід; Ада, з намови фрау Гольц, яка теж брала участь у родинному святі, піднесла батькові букет фіалок, що вже продавались на вулицях. І тут же, в кухні, кооператор голосно розводився про свої дальші плани.
— Ні, ти, Тетянко, конешно, служби не бросай. Дочка в нас уже велика, можна сказати, баришня, а потом і час такий. Жити — воно важко, нема де правди діти, тільки я проти того, щоб власть лаяти. Якщо ти чесний, власть про тебе не забуде, і от я, приміром, получив должнось. Єсть, конешно, й такі, що їм і служби не треба, самі кидають, но ми чесно звикли хліб їсти, і власть це розуміє. Но не за тим я совітую тобі, Тетянко, служити, щоб грошей більше було, я на гроші не жадний. Це для того, що женщині тепер така путь, щоб служити, робити нарівні, щоб було рівноправіє і звільнення жінки.
— Служитиму, Давидку! — щебетала Тетяна Ничипорівна, як весняна пташка.— Вкупі прироблятимемо!
— А щоб з нашої дочки щось путнє було,— казав він далі врочисто,— щоб вона не виросла, боронь боже, якимсь ледащом, которих і шукати далеко не треба, я от прошу вас, Амаліє Генріховно, до Ади за гуверньорку, а за плату ми зійдемось.
Фрау Гольц радо погодилась, але з однією умовою — якщо та пані, що приходила сюди, шукаючи родича, порекомендує її десь, то вона не зможе їй відмовити, бо то пані незвичайна, вона розмовляє по-німецьки, як німкеня з Германії, як сама фрау Гольц, і вони зразу дуже заприязнилися.