Меч Арея

Іван Білик

Сторінка 34 з 86

Та коли подав півголоса, мусиш показувати й увесь, і пісня заполонила потроху всенький горб.

— Так і в нас тризну чинять!, — звеселілими очима повідомив один з деревлян. — Хвала вам, русичам, що вважили сте наш покон!

— Нє, так тризну правимо тільки ми, сіври!

Богдан, уже розважений, сам до себе всміхнувся. В його вухах бринів різномовний гамір, і йому подумалося, що Великий князь Рогволод, мабуть, аж тепер домігся єдності всіх україн своєї землі. Тирзна, тризна й терзання... Дай, Боже, щоб хоч у сьому ми малися вкупі.

Так минула тризна.

Четвертого дня під човном було викопано глибоку яму, й корсту з небіжчиком, прикривши мережаним віком, пустили в землю й закотили колодками. В холодній ямі, прикиданий лапками борини, Рогволод лежав до дев'ятин, усі ті дні й ночі коло його останньої хижі горів вогонь і стояла сторожа, бо вогню й меча бояться всі, навіть злі духи. Дев'ятого ж дня почалася дев'ятизна, жінки заходилися плакати й голосити ще від ґанку княжого всиротілого терема, натовп ріс і ріс, до нього пристали й чоловіки. Повторили те саме, що й на третини, хоч закінчилось інакше.

В обід навколо гори з княжою могилою зібралося душ із двісті комонників. Були й молоді, й старші, й геть підстаркуваті, зате під кожним вигравав добрий кінь. Серед вершників мелькала й цибата постать велійого болярина Борислава, крутивсь і присадкуватий Вишата, й мало не всі можі Рогволодові, й багато Богданових. Один пішець провів сулицею довгу різу, й комонники поставали на ній. Тоді той самий розпорядник почав широким кроком віддалятись у бік Соляного шляху, що подекуди лищав проти сонця вкоченою колією. Йшов довго й ще довше вертався, й коні нетерпляче тупцювалися під вершниками, збентежені таким стоянням, биті мухами й ґедзями. Не знати хто дав знак, Богдан того не чув, бо лишався стояти на пагорбі, й комонники рушили вскач, галасуючи й здіймаючи по собі хмари пилу. Вони потроху розтягалися й розтягались, нарешті визначилася передня купа десятка у півтора, яка неслась до Соляного шляху. Десь там, на різних відстанях, стояли довгі віхи, під віхами ж маленькі горнятка. Маленькі, але таки різної величини, й у кожному лежала різна кількість золотих і срібних номизм, руських гривен та прикрас: у найближчому горняті найменше, в найдальшому — найбільше.

Комонники гнали й гнали, вже й криків їхніх не чути було, й не тільки через поважну відстань, а й через гамір, що панував на горбі. Кожен мав свого влюбленця й підбадьорював або ж лаяв його на всю горлянку, всі гасали туди-сюди й вимахували руками. Нарешті комонники поставали коло самого Соляного шляху, а потім повернули коней назад. Попереду вигарцьовували переможці, тримаючи коло грудей череп'яні горщечки, по вінця чи по поясочок виповнені коштовностями. Богдан вірив і не вірив: першим виступав на коні Вишата. Забувши, чого стоїть на сьому пагорі, Великий князь пустився бігти йому назустріч, але десь на півдорозі схаменувся. Вишата помітив Гатила й припустив до нього.

— О! — похвалився він, простягаючи князеві звойовану нагороду.

— Перший? — поспитав Богдан, і Вишата відповів широкою усмішкою.

Прискакав і велій київський болярин. Він реготав і шкірив до старого конюшого зуби.

— Тепер Вишата молити-йметься, щоби комождого літа по князеві переставлялося.

Богдан мов сказився. Йому було добре відомо, що Борислав любить його щиро й віддано, й та любов почалася давно, з дитинства, яке пройшло разом, але такі слова раптом допекли, й він гримнув:

— Смерті моєї захтів єси?

Борислав розгублено всміхнувся, Богданові теж стало соромно за той недоречний спалах люті й за невиправданий докір, але щось ніби штрикало його під ребра, бо людина не завжди робить і каже те, що думає й що їй на душі.

— Й він хтів моєї смерті — й ти хочеш? Гатило кивнув головою в той бік, де височіла нова, свіжозрубана теремниця о трьох стінах. І сього вже й поготів чинити не слід було, та біси завжди знаходять шпарку до людської душі, навкруг нава ж їх багато — безліч.

— Пощо речеш так, Гатиле? — з болем озвався Борислав. — Що зводиш на мене?..

Великому князеві стало геть соромно, й той сором ще дужче допікав йому. Він тріпонув простоволосою головою, аж коса ляснула його між очі, й швидко побравсь угору, до могили. Тоді 'передумав і почав спускатися в бік стольного городу Витичева.

Більше він і не був на похороні. Сталося непередбачене. Чернегівський князь Божівой, чільник усієї Сіврської україни, зненацька почав гуртувати рать. До чого ті полки призначалися — того ніхто не знав, Божівой теж нікому нічого не казав і нікому не погрожував, але Богдан мусив поспішати до Залозного шляху за городом Києвим. Коли чернегівському князеві спало на думку щось лихе, його треба випередити.

Старці землі Сіврської, навіть чернегівські нарочиті, нічого сказати не могли, й наступного ранку Богдан вирушив Соляною путтю на північ, лишивши посадником у стольному Витичеві свого великого болярина Борислава. Сим він убивав двох зайців: згладжував дурну вчорашню сварку й лишався певним, що в його відсутність у стольному городі все буде гаразд.

Борислав розуміюче всміхнувсь, але не проминув дати здачі Великому князеві:

— Мислиш, я вже-м розівчився й мечем вертіти?

Богдан тільки махнув рукою на сю шпильку, бо сам викликав її, й рушив на полуніч.

І вже потім йому розповіли про всі події, зв'язані з похороном Рогволода...

Требу поховання виконували за всіма правилами звичаю руського, й сіврського, й деревського, й луганського, як рікли старці на вічі й як поклали.

Щодня відбувалися великі чи малі поминання, й сі дні кінчались неодмінними стравами й піснями. Людина з честю мусить приймати й дароване їй Богом життя, й наслану ним же Морану, що несе в руках косу смерті.

Після трисідмичника, що відбувсь у двадцять перший день, старці оголосили:

— Котра жона чи діва має хіть придружити померлого князя, нехай рече.

Рогволод власної жони не мав, вона померла ще давніше, й хоч поляни-русичі не значили сього в своєму поконі, але се була данина законові сіверян, законові деревлян, та й деякі лугарі дотримували такого обряду, тому Великий князь усіх чотирьох україн повинен був перейти в ірій, чи в рай, придруженим.

Спочатку ніхто не зголошувався йти доброхіттю з Рог-володом, хоч питали всіх роб, і всіх челядниць, і витичівських жін і дів, і смердок навколишніх сіл та городищ. І коли старці вже збиралися послати нарочитих у землі Сіврські й Деревські, раптом одна жона зголосилася:

— Я маю хіть.

Се була ще досить молода жінка в чорному полотті мало не до п'ят і в такому самому чорному полотку, що заповивав їй голову й увесь вид, лишаючи вільними самі сині очі та брови. Брови мала широкі й чорні, з-під полотка ж на спину висла товста руса коса. Жона розмовляла по-руському, але в словах одчувався ледь помітний сіврський приголос. Коли старці поцікавилися, хто вона є, чи має собі можа й усяке таке, жона відповіла коротко:

— Вдовиця єсмь.

І більше нічого не сказала, та ніхто й не налягав, бо людина сама погодилася придружити князя, й у такій справі слова не важать анічогісінько.

Відтоді ся жона стала на видноті, й тривало все те цілу сідмицю — від двадцять першого до двадцять восьмого дня, коли місяць повернувся до людей тим самим боком, яким був у ніч смерті Рогволода. Жону годували найкращим і поїли найкращим, і вона ні в чому собі не відмовляла, бо такий закон і покон деревлян і сіверян, та навіть частина лугарів його виконує й дотримує.

Коло жони завжди було багато жін, і жінок, і дів, і дівчат, і всі вони співали їй пісень і намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею ходила, мов тінь, стара жона, мабуть, найстаріша з цілого Витичева городу й навколишніх сіл і городищ. Стариця була вбрана в усе біле, тільки голову мала запнуту чорним полотком, і то теж належало, й молода жона все те знала й не сторонилася її. Тільки раз, охоплена несподіваним настроєм, голосно плакнула, затулила вічі кінцем полотка й довірливо тицьнулася на груди стариці:

— Бабуню-у... ще ж я-м і молода.

Стариця співчутливо поплескала її по плечах і приголубила:

— Котрого ж єси літа повела?

— Чотирдесять і другого...

— Речеш "чотирдесять"... Чую, що єси з моїх земель... Зодкуду ж прийшла єси?

— Ой, бабу-у... — заплакала жона, та так більше нічого й не сказала.

Стариця налила їй повний келих міцного бурого меду:

— На, спий, воно й трохи...

Жона шморгнула носом, одтулила полоток з гарного та білого обличчя й випила ввесь мед, потому вдарила келихом об землю, й череп'яна мальована судина х рипко брязнула й розсипалась. Жона випростала руки поперед себе й пішла корогодом навшпинячки. Діви й ддвчата заспівали весільної, бо так належало:

Ой летіла чаєчка

Та сизокрилая,

Та ста на моріг, на моріг,

А на тому та на морогу

Сизий сокіл кличе,

Кличе та прикликає:

Ой чаєчко-ворочаєчко,

Та зодкуду, та куди летиш,

Політаєш?

Двадцять восьмого дня велике поминання почалося зранку. Всі жони й діви та дівчата, всі стариці витичівські й не витичівські заголосили й запримовляли, рвучи на собі коси й роздираючи в кров ланити. Вони рушили з красної світлиці княжого терема, звідки шестеро зоружених можів винесли дубову корсту. В горсті лежав не сам небіжчик, а його подобина, шита з полотна й натоптана соломою. Подобину вбрали в таку саму багату одіж, у яку був одягнений мрець, — теплу баранячу гуню, криту грецькою паволокою, гарну видрячу шапку з позолоченим тулом і м'яке зелене черев'я на ногах. Можі несли домовину, жони ж сипали їм під поробошні м'яту та любисток, і плакали, примовляючи, й витирали сльози білими полоточками та клали їх у труну.

Похід проминув княжі й городські ворота й потягся до того місця на пагорі, де мав одбутись похорон. А на пагорі вже сталися великі зміни. Справжнього небіжчика, який усі ті дні лежав у холодній ямі, закиданий м'ятою, любистком та ялицевими лапками, тепер було знову винесено. Його всадовили на човні, встеленому багатим і різнобарвним узороччям, обіклали з усіх боків шовковими подушками, й здавалося, що Рогволод самохіть вийшов попрощатися зі своїми рідними й городянами й зі своїм єдиним сином, який стояв найближче від поховальної ладді й вже не плакав, а тільки шморгав носом та зрідка клав на себе несміливі хресні знаки.

Ті, що принесли княжу подобу з городу, витягли її й поклали на звільнене місце в ямі, а під ладдею, що дивилася на поминальників роззявленою зміячою головою, вже було повно борових і дубових колод, збитих і поскріплюваних великими залізними скобами.

Жони голосили й голосили.

31 32 33 34 35 36 37