"Знайшов?" — "Як тобі сказати… Шахта все глибша, а вугілля — катма". Михайло всміхнувся, нахилився до тата, ще трохи — й поцілував би його у ледве помітну лисинку на тім'ї.
Серпень, того року тихий і теплий, поселяв злагоду і мир у душі, здавалося, всього сущого на землі. Відійшли роковини по матері, думки про Ларису вже не мали такої влади, аби вважати те, що сталося, особистою катастрофою, Михайло звикав до думки, досить паскудної, але в чомусь справедливої: довірятись жінці, як собі, — намарна і небезпечна річ. Сам винен — і край тому.
Вони з батьком сиділи при кавуні після вечері — ранньої, як було заведено в домі, сонце тільки почало ховатися за гору. Не звернули уваги на звук мотора, що долинув з вулиці, — на кутку в хазяїв з'явилося кілька машин, певно, хтось добирався додому. Не вгадали: хвіртка хвацько відчинилася, і удвір з переможним обличчям ступив Микола Бадиляк, тримаючи в руках кольоровий пластиковий пакет, тогочасну гордість домогосп одарок.
— Тут мешкають панове Джмелі? — спитав він, і Михайло спробував визначити, скільки прийняв Микола.
— Триста?
Микола спершу не зрозумів, а потім засміявся, як колись, давно, — розгонисто, від усієї душі.
— Ти — Гарпагон. Ти — Гобсек. Ти — поліція моральності. Ти — ЦК. Танцюй! Єфреме Івановичу, з ним усе ясно.
Микола сів при столі, потер руки.
— Кавун — це добре. А в мене — до кавуна.
Він витяг з пакета пляшку коньяку, вірменського, три зірочки. Син і батько дивилися на Миколу, не знаючи, готувати закуску гостю чи вгамувати його ентузіазм.
— Мишко! Ти пам'ятаєш нашого однокурсника з південних країв?
— Григола?
— Ні, курс — на захід.
— Не пам'ятаю.
— Не бреши, пам'ятаєш. Серб і Молот — забув?
— Стоянович?
— Точно! Готуй валізи. їдеш до Югославії, до Любляни.
— Коли літак? Чи поїзд? — Михайло вирішив підіграти товаришу. — А чого це серб — у Словенії?
— Одружився, отаборився, став на ноги. І кличе. Офіційно, з усіма необхідними гербовими печатками. Персонально. Тебе.
— Приємно, Колю. Не пустять. Збав оберти.
— Помиляєшся. Спілка рекомендує.
— Щось у вашому лісі здохло?
— У нас не ліс, а гайочок. Парк культури. Кругом дівчата з веслами і дискоболи. Вони ніколи не здохнуть. Бо неживі від народження.
— Припини, Колю.
Микола подивився на Єфрема Івановича.
— Ну, як йому розтовкмачити, що розвиднюється? Я, чесно, не знаю подробиць, але з тобою все гаразд, дано добро аж там, де нам нічого робити. То що, кавуном закусювати?
Петер зустрів Михайла на вокзалі. Приїхав Джміль у групі, і, хоч як старався Стоянович, додому до нього однокурсника не відпустили: замовлено готель, треба за протоколом. Керував їхньою невеличкою — сім чоловік — групою комсомольський ватажок зі жвавими очима, який мав такий же стосунок до мистецтва, як Михайло до дирижаблебудування. Бадиляк попередив: поводься, як Наташа Ростова на першому балі до зустрічі з Волконським, — суцільна радість і захват, перший вихід, усепереможна цнота. Михайло дещо сказав Бадиляку з цього приводу, захищаючи Толстого від невігластва, але Миколиному цинізму не було меж: заявив, що Лев Миколайович пожалів Наташу, видавши її заміж за Безухова, а Комітет Глибокого Буріння такого собі Джмеля, коли що, оженить хіба що на табірній лікарці, років на п'ятнадцять старшій. Або й на двадцять.
Ідея колишнього однокурсника, освячена владою, полягала втому, щоби на спільному пленері, в обіймах розкішної природи цієї маленької перлини Європи, художники могли поспілкуватися, зміцнюючи дружні слов'янські зв'язки, зростаючи творчо і — неодмінно — ідейно.
Петер знав, як завоювати довіру керівника групи. Віньяк, фрукти і дівчина-екскурсовод, смішлива, вродлива й без комплексів розтопили серце наглядача, і Михайло одержав дозвіл ночувати не в готелі, а у приятеля. Не закохатися в Любляну було неможливо. Михайло відчув до цього міста ніжність, як до живої милої істоти, яка дивиться на тебе добрими приязними очима, ніби запитуючи, що може зробити приємного для гостя. Сім'я Петера прийняла Михайла як свого; він відтавав душею, граючись з дітьми — хлопчиком і дівчинкою, спілкуючись з дружиною Стояновича, повновидою чорнявою хорваткою, яка на повному серйозі вважала свою Хорватію далекою родичкою України.
План, що виник у Михайла, як тільки поїздка набула реальних рис, не давав йому спокою. Спробувати діяти навмання, на удачу, було наївно. Це було зарані приречене на повний крах, наслідки якого краще не уявляти. Просити допомоги у Петера? Гра в рулетку: а раптом цей колишній однокашник, стриманий, не дуже говіркий, герметичний тоді, в інституті, виявиться ортодоксом? Якщо ж ні — чи захоче ризикувати сім'єю, затишним домом, суспільним становищем, допомагаючи давньому знайомому здійснити його небезпечний саморобний план втечі на Захід?
Михайло вирішив ризикнути. У крайньому разі переведе балачку на жарт, хоча після цього навряд чи зможе розраховувати на таку щиру гостинність, як нині.
Від Любляни до Трієста близько, дуже близько. Це шанс. Інший навряд чи випаде. Трієст. Відкрите місто. Відкритий світ. Він ризикне.
Петер довго мовчав, вислухавши Джмеля.
— Розумієш, на що зважився? Невже так погано?
— Гірше не буває.
— Про рідних подумав? Сам розумієш…
— У мене — один тато. З робітника його не скинуть. А мене, сподіваюсь, зрозуміє.
Настала пауза, тривалість якої могла означати що завгодно.
— Я допоможу, — сказав нарешті Стоянович. — Покладемося на Всевишнього.
Через два дні з групою словенських туристів, що мала колективну кічу, Михайло їхав електричкою до Трієста з посвідкою громадянина Республіки Словенії Мілоша Джаїча. Розрахунок на те, що американці не дуже пильнують на напівпрозорому кордоні відкритого міста — кордон якраз формувався, розрахунок прямолінійний, наївний і нахабний, справдився.
У Трієсті, пам'ятаючи настанови Петера, Михайло, щоразу мацаючи внутрішню кишеню піджака з валютою, позиченою Стояновичем, подався до порту.
VII
З самісінького ранку Михайло крутився біля авта, своєї забутої "Волги", — не вірив, що вона ще може ожити; та коли попоходив біля неї, побачив кругом сліди дбайливої батьківської руки, пройнявся молодечим ентузіазмом: ану як поставлю це диво на дорогу? "Волга", вся в густій консервації, стояла рамою на кобиличках, колеса зберігалися у багатошаровій крафтовій ковдрі, перемотаній линвою. Для машини батько зробив біля стіни стайні прибудову. Михайло побачив її, як уперше пішов оглянути садибу, — аж серце зайшлося: чекав на нього тато, стільки літ чекав, зберігав для нього це майже антикварне диво, сподівався…
Можна було самому все зробити. Михайло почав був знімати густий шар солідолу, перевірив гуму — цілком пристойна, а потім зрозумів, що без сторонньої допомоги навряд чи обійдеться, самотужки зняти півтори тонни заліза з опори навряд чи вдасться, потрібні домкрати і ще хоча б пара роботящих рук. Він згадав Івана Пимоновича — от хто був би на місці у цьому ділі.
Іван Пимонович упізнав голос свого недавнього пасажира, незважаючи на шкабарчання у телефоні, й був вільний.
Коли Михайло збирався в дорогу, Ванда, споряджаючи чоловіка, сказала фразу, яка спливла вранці у пам'яті разом з уривком кіношної мелодії. Частенько так бувало Михайлові: згадається якась музична тема, почута бозна-коли, і крутиться в голові чи не цілий день, створюючи позасвідомо чи мажорний, чи мінорний настрій, огортаючи серце або безпричинною радістю, або смутком, невизначеною тривогою, очікуванням невідомо чого, нездійсненного, нематеріального, як сплетіння звуків у мелодії, не схожій на міріади інших, і дивно, що семи нот достатньо було і Моцарту, і Рахманінову, і Леграну, аби створити свої суверенні мистецькі світи.
Михайлові наснилася мелодія, здається з "Шербурзьких парасольок" і була з ним, коли прокинувся, а потім десь поділася. Натомість згадалися і не відпускали Вандині слова: "Знаєш, Михайле, ти там будь обережний. Є така бацила, по собі знаю, бацила спогадів. Не смійся. Вона сумирна, поки в анабіозі, шкоди від неї ніякої. Та коли, не дай, Боже, прокинеться — отут і чекай чого завгодно, отруїть людину, заведе хтозна-куди, дихати не дасть. Не давай їй поживи, я за тебе боюсь". — "То химери, дорога моя, мене жодна холера не візьме". Михайло тоді поставився до слів Ванди з легковажною поблажливістю, а, бач, мала рацію дружина: прокинулася бацила, всю напівзабуту давню історію, котра змінила його життя, — ні, примусила по суті почати його з нової позначки, — відновила у пам'яті, натиснула на больові точки. Здавалося: час, що минув, давно поховав під своєю товщею і колишню зраджену любов, і смішні тепер, а тоді нестерпні гризоти відчуження, але, виходить, не все так просто. Йому думалося про Ларису, її долю, він навіть не відкидав можливості відшукати й побачитися з нею. Навіщо? Хіба що у бацили спитати…
Іван Пимонович прибув у повній бойовій готовності — з каністрою бензину, ємкістю з "ойлом", двома домкратами, акумулятором, а головне — з рівним, сангвінічним настроєм, котрого бракувало Михайлові. Удвох вони за три години "взули" "Волгу", завели і викотили з "кокона", як охрестив тимчасовий гаражик Михайло.
— Унікальний випадок, — не міг намилуватися автом Іван Пимонович. — Фарба збереглася — диво та й годі. Дно ціле, не прогнило. Що не кажіть, а зроблено було — дай, Боже. Це ж скільки їй? Більше тридцяти? І мотор справний. Ви на ній довго ганяли? На хром гляньте — жодної каверни!
— Років сім-вісім.
— Добре їздили.
— Я й тепер ніби водій не з останніх.
— У вас за океаном що?
— Нічого оригінального — "Форд".
— Гарна машина. Та я таку, як у мене, як у вас, нізащо не проміняю. Навіть на японського вседорожника з наворотами. До речі, я чув, такі, як оця, машини за бугром шалені гроші коштують. Не хочете заробити?
— Не смішіть. Вона тутешня — тут їй і жити, скільки відведено.
— Я, може, щось не те скажу, не до речі, та ви вже мені вибачте, я мужик простий, кажу, що думаю, без дипломатії. А ви не думаєте звідти сюди перебратись? Усе ж рідне…
— Та воно так, справді рідне. Але машина — одне, людина — інше. Якби сам був… У мене сім'я. Дружина там народжена, син також. Знаєте, свого часу батька познайомили з одним господарством: сортові породи дерев, полуниця, малина.