Вони рвали своє синьо-чорне волосся, і пальцями дряпали до крові смугляві обличчя, наче здирали з стиглого персика його оксамитову шкіру.
І довго оберталися, поки не зникали за узгір'ям дзеркальна дельта ріки, посипана чорними мушками каїків, білі саклі селища, юрба на березі, а за нею — синьо-зелений трикутник моря, останній спогад про рідну землю.
У самому гирлі, там, де прісні води Ріону зливаються з соковитою синню Евксинського Понту [139], чатували сторожові байдаки.
Скалозубенко щойно видерся на щоглу.
— Еге-ге-ге! — раптом гримнув він. — Що воно там маячить?! Турки пруть галерами, панове!
— Бий на сполох! — гримнув Грицько, помітивши три галери.
І прокотився над рікою дрібний литаврений бій.
І вмить безжурна і галаслива юрба цікавих, крамарів і козаків кинулася врозтіч з усім купленим чи то винесеним на продаж. Незважаючи на огрядність і на задишку, Танцюра вмить опинився на щоглі, наче гладкий чорний павук, і навів на галеру зорову трубу.
— Так це ж купці! Хіба у військових галер такі носи і снасті?! — крикнув він зверху. — Сипте, хлопці, до пана гетьмана.
Але гетьман і осавули були іншої думки, бо назустріч купцеві вийшла одна тільки чайка з білим прапором і кількома грузинськими каїками.
Злякані купці зустріли козаків дуже чемно. Подарували Свиридовичу і Танцюрі по чудовій зоровій трубі і венеціанському кришталевому келеху і, кинувши якорі, вирушили до гетьмана.
Після перших привітань Сагайдачний сказав їм, що він змушений затримати галери до закінчення походу, з міркувань збереження військової таємниці.
— Lex bеlli //Закон війни//, — зітхнув сивобородий власник галер, підносячи гетьманові розкішний кинджал і дзеркало в мозаїчній рамі, гордість, і славу венеціанських склярів.
— Lex dura, sed lех //Закон суворий, але ж закон//, — всміхнувся, дякуючи, Сагайдачний. — А втім, біля цих гостинних берегів синьйор купець буде в цілковитій безпеці. Вивантажуйте ваш вантаж, торгуйте. До речі, чи не купите ви у нас військову здобич?
Венеціанець замислився. Про опір не може бути і мови, а пропозиція Сагайдачного — вигідна. Козаки погано, знаються на вартості різних речей і відступають за безцінь найкоштовніші товари Сходу. Недурно так охоче заходять венеціанці у дніпрове гирло, аж до самого Базавлуку.
А Сагайдачний, пишаючись латинською вимовою, вів далі про те, щоб венеціанці вдалися до Стамбула у справі обміну полоненими між Блискучим Порогом і Запорозькою Січчю.
— Si, signore hetmano //Так, пане гетьмане//, — вклонився венеціанець. — Я дуже радий вам прислужитись, але як це здійснити, коли ви нас затримаєте аж до кінця походу?
— Я маю на оці майбутнє, domine mercatore //Пане купець//, — виправив Сагайдачний. — Скільки ви думали простояти в грузинських водах?
— Тиждень-два, ніяк не більше.
— О, цього буде досить! І тоді ви зможете приступити до перемов з Блискучим Порогом?
— Тоді я згодний, — вклонився купець, підтримуючи довгу бороду своєю худорлявою випещеною рукою. — Я тільки просив би вас дати нам яку-небудь охорону і наказати вашому війську не чіпати нашого краму.
Сагайдачний усміхнувся.
— Можете бути спокійні, — сказав він твердо і провів гостя до каїка.
НА ЯСНИХ ЗОРЯХ, НА ТИХИХ ВОДАХ
Порожнів Базавлук. Не встигли відчалити байдаки на Каффу, як потяглися козаки на волость — у староства і крулевщизни, у панські маєтки, на старшинські хутори, у монастирі та в зимівники. Одвічне прагнення до землі гнало їх на родючу чорноземлю ланів, як передчуття близького холоду жене пташок у вирій.
"На ранній ріллі женці жнуть, а на пізній — воли пасуть". "На ранній ріллі — пшениця, а на пізній — метлиця", повчав досвід поколінь, відбитий у прикметах і приказках.
І знали люди, що, поласившись на зайвий невід риби або на смухатого звіра, залишаться вони без хліба, і йшли додому, наче гнала їх здорова тривога за майбутнє. І ніщо тепер не втримало б їх на Січі, — ані думка про татарський напад, ані навіть стихійне лихо.
Завмирали уходи в степу. Здіймалися стани відважних звіробоїв-мисливців. Все рідше каламутили річки рибальські сіті, і широкою блакитною дорогою Дніпра-Славути прямували на північ дуби та кам'яги, вантажені солоною, куреною та в'яленою рибою, ікрою, копченою дичиною, хутрами, пухом, пір'ям і сиром'ятними шкурами. І безкраїми степами, по зелених чумацьких шляхах, тяглися рипучі вози і мажі з діжками риби, меду і воску, овечою вовною і хутрами, всуміш з отарами брудно-сірих овець, табунами напівдиких коней і чередою. Гнали і охороняли їх ті ж аргати [140]-нетяги, чабани та наймити старшинські. І замовкала Січ, порожнішала до весни. По вулицях її тинялася п'яна осінь, мела, крутила мертве листя і місила политу дощами землю, перетворювала її на рідке, липуче тісто, в якому по коліно грузли ноги.
Залишалася зимувати на Базавлуку тільки маленька залога по кількадесят чоловік від кожного полку — стерегти військове майно і тримати прикордонну сторожу. Після напруженої літньої пори полювання й рибальства відпочивали козаки, ласували жирною тетерею, салом і рибою. Тільки біля причалу і порона вдень і вночі чатували дозорці на високій вежі, захищаючи підступ до Базавлуку з боку Дикого Поля, та по той бік Дніпра стояв другий дозор, а далі зникали в безвісті степу сторожові кургани, захист від наскоків татар на Литовсько-Руську і Польську державу...
Похмурий сірий день початку жовтня. Різкий північно-східний вітер б'є з-за Дніпра, крутить і здіймає на ньому важкі олов'яні хвилі, шарудить очеретами, пронизливо висвистує в гаях. Низькі брудно-сірі хмари затягли небо, і не видно, як зникає сонце за обрієм.
Чатовий став на вежу годину тому. Холод проймав його до кісток. Поверх сорочки і штанів накинув він широкий кобеняк. В ньому було б майже тепло, коли б не вітер, який задував згори і зісподу.
— От чортів вітер, — бурчав дозорець, клацаючи зубами. — Б'є, крутить, як під святий вечір. От би сюди наших дуків. Це їм не вилежуватися по запічках та не пити горілку...
Новий подув вітру охопив дозорця льодовими обіймами, насмішкувато свиснув над вухом і помчав до майдану, закручуючи мертве листя гвинтом. Протилежний берег танув у сірій куряві присмерків, розпливався димною смугою. Дозорець відвернувся, витяг люльку, кисет, почав кресати вогонь, але насмішкуватий вітер зазирнув і під кобеняк і загасив жовтогарячі іскри.
Тьмяним золотом мерехтіли вікна по куренях. А шинок світив привітно і яскраво. Густішали, синіли присмерки, переходили в довгу ніч. Шаруділи по прискалках бур'яни, шарудів очерет, попалений першим морозом. І в загальному сіро-синьому тоні краєвиду тільки ці вікна вабили світлом, теплом, відпочинком.
І дозорець спускається з вежі і рушає на привітний огонь. ,
Мідна горілка і тепло швидко зморили його. Час мина непомітно, як плин Дніпра. Куняв він біля вогню, насолоджуючись теплом і світлом. В шинку майже порожньо, але люди такі хороші. Он два чумаки, розважливі літні дядьки, повільно смокчуть люльки і розповідають про далеку Московщину. В кутку грають хлопці в чупрундер і з реготом скубуть один одного за оселедці... Але вдома все ж краще. І чого він тут залишився?! Треба було помінятися з якимсь парубком, який немає ані хати, ані дітей. Здається, час повертати на вежу, бо, якщо прогавиш зміну... Почастує тоді курінний киями. Ні, надто вже холодно. Тра ще випити чарочку: Та й заїсти галушками з салом, що так приємно шкварчить на сковороді. Вона ж гріє, ця сита їжа.
І п'є дозорець, і відчуває, як життєдайне тепло і м'яка дрімота наливають його заклякле тіло і тихенько заплющує йому повіки.
...А через Дніпро пливуть турецькі плоти: Прибитий списом до землі спить вічним сном дозорець з лівобережної вежі. Не встиг він ані вистрілити, ані запалити сигнальний огонь. Все ближче й ближче береги Базавлуку. Де-не-де блимають по куренях каганці. Хлюпає Дніпро-Славута крутою пінявою хвилею, обурений і роздратований. Шарудить очерет і бур'ян. Пливуть і форкають коні, пливуть татари і турки плотами або просто в воді, закляклі від холоду. Майорить чатова вежа на березі. Ось-ось пролунає постріл вартового, здійме на ноги безжурну Січ.. З усіх куренів кинуться назустріч козаки, готові до бою... Тоді — кінець. Не допливти назад до татарського берега в цій холодній воді, що незабаром візьметься кригою. Задубіють руки, випустять конячу гриву, а тіло каменем пірне у глибінь...
Але мовчить чатова вежа. Тільки тепло й привітно золотавляться вікна шинку, так і кличуть увійти та зігрітися.
Ноги намацують дно. Ростуть з води конячі голови, гриви, груди, а за ними гостроверхі татарські шапки і турецькі чалми. Вода тече з них струмками, а льодовий вітер проймає до кісток, сушить і морозить, висвистуючи над ухом ворожими кулями. Лава за лавою. Коні. Люди. Розсипаються праворуч, ліворуч, вдираються на вежу. Але на ній — порожньо. Де ж дозорець? Спить? Пішов? Чи то прибили його до землі гострим цвяхом кинджала перші розвідувачі з татарського берега?
І мовчазні хижі тіні перебігають у темряві, прихиляються до землі, повзуть вздовж куренів і парканів щупальцями потворого спрута і враз кидаються на курені.
Майже без бою захопив Іскандер-баша [141] Січ, та й не було кому опиратися. На острові ледве-ледве залишилося три сотні, та й ті потай розбігалися. Татари попалили курені, клуні й комори, забрали кілька старих побитих байдаків, п'ять-шість гармат, військові литаври, старі прапори і з сотнею бранців так само швидко відступили, як і з'явилися.
Але цього було досить, щоб пишатися перед султаном блискучою перемогою. Гармати і частину бранців відіслали до Стамбула, щоб скарати їх жахливою смертю, а інших порозбирали татари-ногайці як плату за допомогу і відійшли до своїх кочовищ.
Петро Конашевич повертався з походу.
Після тижня холоду і дощу знов визирнуло сонце. Настали прозорі осінні дні, що так нагадують сонячний серпень. Тільки були вони значно коротші, а ночі довгі, зоряні й холодні.
Здобувши Трапезунд, Мінеру і кільканадцять приміських селищ, Сагайдачний гадав напасти на Стамбул але натрапив на галери Цекальї-баші і вступив з ними в бій. І на цей раз військове щастя не зрадило гетьмана: баша втратив три кращих галери і кілька вітрильників, а решта його ескадри врятувалася втечею.