Вона зараз лиха після розмови з Васильком. Іще й його, Глину, на дерево зажене! Хай уже сама переконається, що припнутою до нього йти набагато важче.
Та що довше вони бігли, то більше пес переконувався, що Леля, мабуть, дуже вже образилась на Василька. А може, й на нього. Це ж він втрутився в їхню розмову, ніби не розуміє, що вона й сама дасть собі раду.
Дуже хотілося пити, але Глина біг і біг, висолопивши язика й важко хекаючи. Схоже, клята худоба бігала дуже швидко. Швидше, ніж вони з Лелею. Запах лишався, його ні з чим не сплутаєш. Однак він слабкішав. А це означало, що вороги від них віддаляються.
Леля впала, і Глина зупинився, щоб почекати, поки вона підведеться. Знову вперед. Знову вона впала. Глина зупинився й повернувся до неї. Вкусив мотузку й невдоволено гаркнув на неї.
— Це все ти винна. Якби не ти, Леля не бігла б так само швидко, як я. І не впала б. Правда, Лелю?
Вона не відповіла. Дуже важко дихала. Не підводячись на ноги, сіла на траву.
— Давай відпочинемо, Глино, — сказала вона. — Ходи сюди.
Вона налила в долоню води з баклажки. Оце діло. Глина був тут як тут. Він похлебтав води, потім почекав, поки вона поп’є. Коли напилася, знову вкусив мотузку.
Леля, схоже, його не хотіла розуміти. Жодного натяку на те, що збирається її відв’язати. Сиділа, віддихуючись, і дивилась на Глину. Лелю майже не було видно, але пес знав, що вона дивиться на нього. Він це завжди відчував. Такого погляду більше ні в кого немає. Лагідний і водночас твердий. Пес також сів, хоча сидіти й не можна. Запах довго не живе. Що довше вони сидітимуть, то важче потім буде шукати слід.
Куди поділася Марічка?
— Я вже не знав, де тебе шукати. Ну, де ж ти була?
Мовчання.
— Ти уявляєш, що ми тут передумали?
Марічка кивнула.
— Що ти уявляєш?
— Що мене з’їли…
— Я тебе серйозно питаю. В тебе совість є? Ще й жартує!
— Тобто що мене вбили…
— Марічко, ми все село оббігали. Навіть у твого друга були!
— Якого?! — мала, схоже, була спантеличена останніми словами Івася.
— Та якого ж! У тебе що, багато їх?
— Багато…
— Це ж хто?
Марічка замислилася. В Івася склалося враження, що вона боїться назвати когось, про кого він не знає. Хлопцеві навіть ніяково стало, наче дівчинка могла прочитати його думки.
— Багато, — вперто відповіла вона. — Всі.
— І Пластун? — глузливо спитав Івась.
— І Пластун.
— І Люба?
Марічка помовчала, потім тихо сказала:
— Ну, майже всі.
Запала мовчанка. Зрештою її порушив Івась:
— То де ж ти була, Марічко?
Мала не відповіла.
— Ти чуєш, що я тебе питаю?
Вона кивнула.
— То де ти була?
І знову без відповіді. Івась не витримав.
— Тобі що було доручено, Марічко? Ти забула, що нам наказував Лисий, коли йшов із села? Що від того, як ми виконаємо свої завдання, все залежить — навіть наші життя. Тобі було не найскладніше завдання: сидіти й стежити за хатою. Просто сидіти на місці й нікуди не ходити. А ти просто взяла й пішла. Тому не бачила, як знову залізли до нашої комори й забрали звідти рогача. Тепер ми навіть ступою не можемо користуватися. Ми так і не знаємо, хто це. Тобі ж нічого не треба було робити — тільки подивитися, хто це. А ти все залишила, наплювала на мене, на Петруся, на Лелю, на Лесика!.. Мало не поночі ти повертаєшся й навіть не зізнаєшся, де цілий день була. У тебе інші друзі тепер? Дуже добре. Тоді йди до них. Ми принаймні будемо знати, що у нас однією родичкою менше. І не будемо на тебе розраховувати.
Івась розумів, що наговорив зайвого. Але того, як поводилася мала, він просто не розумів. І це його дратувало. Та й день перед тим справді видався жахливий. Навіть віднайденому казанкові хлопчик не міг так радіти, як той заслуговував. Навіть тому не радів, що зміг перебороти жах підземелля й Любиних чар!
Бо то все було другорядне. А Марічка…
А Марічка заплакала. І цього вже Івась зовсім не міг терпіти. Зрештою, всі дівчата часом плачуть. Навіть Леля. Але їхні сльози — то зовсім інше. Коли з цих величезних синющих очей текли сльози, аж дивно було — ніби то не вода: такі величезні, такі безпорадні… Дивитися на це не було сил.
Івась пригорнув її до себе, Марічка обхопила його шию руками й заридала. Плече стало мокрим, а вона здригалася всім тілом, глибоко схлипувала й при цьому примудрялася ще вимовляти якісь слова:
— Він сказав… Він пообіцяв… Я йому повірила… Він обдурив мене…
— Хто? Пластун? — перепитав Івась.
Мала закивала головою і заридала ще палкіше, хоч хвилину тому таке й здавалося неможливим. Більше вона нічого не говорила, й Івась не уявляв, коли заговорить знову.
Зрештою, вона жива й здорова. А де була… Це, звісно, цікаво й важливо, та не так, щоб іще далі її мучити.
— Ночуватимемо сьогодні тут, — звернувся Івась до Петруся, який весь цей час сидів мовчки й про щось думав. Таке враження, що він навіть не слухав, про що говорили Івась і Марічка.
І справді, не відповівши на запитання, Петрусь підвівся й пішов надвір. Івасеві дуже хотілося піти за ним і подивитися, що малий надумав, однак залишити зараз Марічку саму він не міг. Та й не відпустила б вона його. Руки в неї, треба визнати, дуже міцні. Вже як обхопила за шию, то тільки сама й може відпустити. А хлопчик знав, що поки мала не виплачеться, вона його не відпустить.
— Ну от! — почувся з комори голос Петруся. — Я так і думав. Ніхто сюди не лазив.
— Як це? — не зрозумів Івась.
— Ніяк. Пастка на місці.
— Ти казала Пластунові про пастку? — спитав Івась Марічку.
Мала завмерла, перестала не лише схлипувати, а мабуть, і дихати. Тільки ще міцніше стиснула руки навколо його шиї. Ще одне запитання — і задихнуся, подумав хлопець. Але мусив ризикувати.
— То це він пообіцяв, що не полізе сюди?
Ще дужче стислися руки. А потім знову ридання. Все ясно.
До хати повернувся Петрусь. Він одразу пройшов до дверей комори й почав їх пильно роздивлятися.
— Ну от! Так я й думав, — сказав він, ні до кого, крім себе, не звертаючись. — Так я й думав.
— Що? — не витримав Івась.
— Рубали звідси, — коротко відповів Петрусь. І додав: — Знали, що ніхто хати не стереже, тож просто зайшли й порубали двері.
Марічка стихла. Більше ніхто нічого не казав. Мовчки постелилися й лягли спати. Тільки Петрусь, лігши на велику пухову перину, раптом підскочив.
— Що це?
— Рогач, — тихо відповіла з темряви Марічка.
— Який?
— Наш. Самоносний. Я його підмінила.
— То вони вкрали іншого рогача?
— Ага. Я туди поставила старого рогача. Того, що був у хаті Лесика.
— І за те дякую, — втомлено відповів Івась.
Мабуть, Марічка розраховувала на більше схвалення за свою кмітливість. Та в нього на це вже не було сил. Надто тяжким і виснажливим видався день.
Івась лежав і дивився в темряву. Звичайно, треба встати й піти шукати Лисого й Лелю. Втім, що з ними може статися? Лисий такий обережний і вправний, Леля така смілива, ще й Василько з ними. І Глина. Схоже, вирішили заночувати в лісі. Їм видніше.
Настала ніч.
Холодна ніч
Бігти нічним лісом — гірше не буває. Глина дороги не вибирає — біжить на запах. Довгою мотузку робити не можна, бо вона неодмінно десь заплутається в кущах чи корчах. Три кроки — це найдовша відстань від пса, яку можна собі дозволити. Сили в ньому, виявляється, ого-го! Тягне й тягне. І схочеш зупинитися, то не вийде. От упасти — цілком можливо. Леля падала цієї ночі не раз. І що довше вони бігли, то частіше падала.
Звісно, якщо йому скажеш, щоб зупинився, він спиниться. Але ж тоді вони згають час. Леля розуміла, що треба зробити зупинку, ще раз дати собаці напитися. Та розуміла вона й те, що запах із часом зникає, і тоді цілком вірогідно, що вони втратять напрямок, заблукають. Де тоді шукати Лисого?
Цілу ніч, із останніх сил переставляючи ноги й намагаючись утримати рівновагу, не впасти, Леля невпинно картала себе за те, що сталося. Найгірше — це коли їх розлучають. І незрівнянно гірше, що розлучилися вони з її вини.
Колись уже таке було. Щоправда, тоді її провина була значно менша. Це було в Орлиному лісі, коли всіх дітей захопили воїни; вони невідь звідки взялися, й потягли дітей до підземелля. Леля тоді єдина змогла втекти в ступі. Скільки вона шукала їх, як переживала! Але ж у той "чистий" ліс вони ввійшли саме тому, що вона наполягала. Лисий від самого початку не хотів туди йти. Послухався її! Потім, щоправда, вийшло так, що саме вона допомогла дітям урятуватись. І не лише дітям, а цілому селу, де жив Єгор. Єгор. Ото відчайдух! Він і подарував Лелі Глину, коли вони з Лисим уже поверталися з Руїни, коли забрали всіх дітей. Пес тоді був іще цуценям. І то був надзвичайно щедрий дарунок, адже Глининого батька саме перед тим убили підземники. Втім, у Єгоровому селі собак було чимало.
Цього разу провина Лелина куди гірша! Лисий не дуже вірив у те, що йти до русалок їм справді необхідно. Послухався її! А потім — коли його схопили, мабуть, міг утекти. Він же напевне відчував небезпеку, знав, що на нього зараз нападуть. І не втік, а тільки відвів тих людей від місця, де мали з’явитися Леля й Василько. Ще й галас здійняв, щоб попередити. І тепер тільки від неї залежить, чи вдасться йому врятуватися.
А в неї вже немає сил. Упавши кілька разів, не зробивши й десятка кроків, Леля зрозуміла, що треба зупинитися й перепочити. Якщо вона наздожене викрадачів і зразу ж упаде, геть знесилена, яка Лисому буде користь від того?
Глина із зупинкою був незгодний. Однак вирішував не він. Леля сіла на траву, привалившись спиною до дерева, спробувала розслабитися й відпочити. Ноги гули, в скронях тіпало. Тільки б не заснути, подумала вона. Однак ці побоювання були марні. Вона в тому пересвідчилася вже через кілька хвилин.
Літо закінчувалося. Ночі були далеко не такі теплі, як у червні чи липні. Мокра й розпашіла від тривалого бігу, Леля дуже швидко зрозуміла, що так вона довго не висидить. Треба бігти далі — бодай щоб зігрітися.
І вони побігли. Звідки тільки бралися сили у Глини, думала вона, механічно переступаючи ватяними ногами й намагаючись утримати рівновагу, не впасти — вкотре вже!
Видно, викрадачі ще не так далеко відірвалися від них, бо Глина біг упевнено, не зупиняючись, не вагаючись щодо напрямку. Він іще вловлював слід. Це добре. В такій темряві розрізнити сліди буде просто неможливо. Втім, глянувши вгору, в просвіт між кронами дерев, дівчинка помітила, що зірки потьмяніли, небо почало сірішати.