Познайом мене з нашими супутниками,— відступив трохи, присів поруч з Валерієм.— Маю честь! Євгеній Іванцев, верстатозавод, цех сірого чавуну. До мобілізації... З Валерою ми встигли по душах поговорити, а з вами бачимося вперше. Може, і ви з "Червоної нитки"?
— Сільський я. З Гуляйгори, але працюємо з Валерієм разом.
— Ясно.
Йому справді було тісно, ливарникові із верстатобудівного. Тому й запропонував свої послуги.
— Давайте мішечки ваші позакидаю на полицю. Нічого з ними не станеться.
Не почувши заперечень, швидко розправився з речовими мішками; крадькома принюхувався до них, голосно вгадував:
— Ковбаси, пироги! Ха-ха! Щось ніби так пахне.
Павло подумав, що ось такі люди, як цей спортсмен, завжди спокійні, врівноважені. Але тут же сам собі заперечив: "А той, другий? Той, з котрим схрестив шпаги ще у Гуляйгорі?.." Мав на увазі Тодося, чи як там його звали — Тодя. Невже їм доведеться служити в одній частині? Може, навіть в одному підрозділі? Сама ця думка зіпсувала настрій. Спершу все в ньому протестувало від несподіванки. А Тодось Павла не впізнав. Ну, й дідько його бери! Все тече, все міняється, як любив говорити Ян Карлович Дзеніс. При Павлові пояснював батькові, що ці слова означають. Заспокоював себе: їх тільки везуть разом, а далі випаде, можливо, кожному своя дорога. І нова думка ворухнулася в ньому: "Хіба краще було б, якби Тодь залишився в Харкові? В одній квартирі з Лесею? Нехай послужить. Два роки — не малий строк".
Валерій зауважив Іванцеву:
— Ти про пироги нагадував. Можу почастувати.
— З чим пироги?
— З печінкою.
— Ну й даєш! — покрутив головою Іванцев.— Прибережи краще свої пироги на потім. Хто зна, як довго нам їхати. Старшина каже — військова таємниця, а на вагонах звичайна табличка: "Харків — Київ". На захід курс тримаємо. А може й таке бути, що десь нас перекантують. Залізничні путі — як павутиння. А за пирогами діло не стане, запишемо на прибуток. От піду тільки подивлюся, як наші влаштувалися.
По вагону пройшов старшина Страхомаха. Перевіряв, мабуть, наявність особового складу. За вікном пробігали станції, роз'їзди, смугасті шлагбауми. Поїзд вигинався, показував то хвіст, то голову.
Проскочила невеличка чистенька станція — Березівські мінеральні води. Отут, мабуть, і знамениті її джерела. Стакан чаю з цукром коштує п'ять копійок, пляшка води — десять. У Гуляйгорі не купували мінеральну воду — своя у криницях смачніша.
Іванцев пішов у розвідку і застряг десь. Молоденька провідниця принесла їм постіль, показала, де лежать матраци, ковдри, подушки.
— А ми — як на фронті,— обізвався Валерій.
— Тобі, я бачу, грошей жалко,— жартівливо відповіла на його репліку провідниця,— За тебе нарком, товариш Ворошилов заплатив.
— Я спатиму й так,— наполягав Валера.
Але дівчина не збиралася відступати.
— Нам ще їхати та їхати...
За вікнами вагона — села у вибалках. Скирти соломи в полі, як велетенські паски. Поодинокі хати серед заметів, невідомо ким і для кого побудовані на відлюдді. Не видно стежок до них. А димок леліє — значить, хтось мешкає там, одірваний од світу, в повній самотині. Сильний характер треба мати, щоб коротати дні й ночі в самотині чи лише у вузькому сімейному колі, бачити увесь час одні й ті ж обличчя, чути лише знайомі голоси.
Кажуть, що людина, де б вона не жила, вважає точку свого осідку центром усесвіту. Певно, так воно і е. На всі чотири сторони простягається безмежжя простору, твого буття, твоїх інтересів і можливостей. Для Павла віднині таким центром має стати місце його служби. На цілих два роки.
Полтаву проїжджали пізно вночі. На освітлений перон з сусідніх вагонів висипали такі ж новобранці. Цивільні пасажири одразу йшли у вокзал, а хлопці з речовими мішками, з чемоданами юрмилися на пероні. І Павлові, який лежав на другій полиці навпроти Іванцева, добре видно необмундированих новобранців, які залишаються у Полтаві.
Поїзд стояв хвилин двадцять, крізь вікно видно було колону, яка нестройовим кроком рухалася вздовж залізниці. Зацокав буферами поїзд, помалу пропливали вогники при самій землі. Як минули станцію, Іванцев почав вмощуватися на ніч. Подушку поставив на ребро і так круто, що здавалося — він сидітиме. Але й у такій позі, як виявилося, полиця для нього була короткою, довелося підібгати ноги. На своє нижнє місце повернувся Валерій.
— Спимо? А декотрі новобранці спішилися. В Полтаві, певно, служитимуть. Може, ціла рота або й батальйон. Порівняно з ними нас жменька... Чуєш, Павлушо?
Павло вперто боровся зі сном. Тіло наливалося відчуттям безперервного руху. Однак незчувся, як заснув.
Крізь сон долітає військова команда: "Всім — на перон!"
Місто спить. Вікна станції світяться рівно, без мерехтіння. Чергова у кашкеті вручає машиністові жезл. Де вони, на якій станції, Павло не може збагнути.
Тим часом усі вистрибують з вагона.
На майданчику за приміщенням станції — троє саней, вантажна машина. Легкий, як пух, сіється сніг. Під ногами не скрипить, а м'яко осідає.
Безлюдна вулиця. По обидва боки — тротуар, засипаний снігом.
Начальник школи подає команду йти "вільно". Розбігаються бічні вулиці, снігові бар'єри наступають на них звідусіль. Чи вітер утворює ці замети, чи, може, транспорт на поворотах збирає колесами кучугури. Ходити строєм незручно.
Ліворуч — парк з гарною високою брамою, фігурним парканом, альтанкою за ним. Справа житлові будинки зліва — Будинок Червоної Армії. Двоповерховий, схожий на старовинний палац. Довкола міські квартали На перехресті вулиць, трохи осторонь, кругла рекламна з червоної цегли тумба. Такі бачив у кінокартинах, де події відбуваються в губернській провінції. Афіші на тумбі свіжі, але є й пожовтілі, давні. Колона ніби навмисне міняє напрям. Зблизька Павло читає знайоме — "Оксана Петрусенко". Якби сам не прочитав, не повірив би. Голос співачки Оксани Петрусенко чув багато разів записаний на патефонних платівках, які саме увійшли в моду. Надія позичала у сусідки співучу машину, платівки... Намагалася й сама співати: "Спать мені не хочеться, і сон мене не бере".
Двоповерхові з червоної цегли будинки, стандартні квартири командного складу місцевого гарнізону. Низенькі огорожі, палісадники. І тут снігу насипало по самі вуха. Ось низенька снігова гірка для санчат. Біля підніжжя — дід-мороз у будьонівці. Моложавий, чорновусий. Хтось вштрикнув у його тіло паличку, повісив на ній знайдену в снігу дитячу рукавичку. За старезними вербами — територія військового містечка. Глухий паркан, зелені ворота із зіркою, оригінальна хвіртка. Командир з пов'язкою на рукаві вийшов назустріч. Йому і так відомо, що прибуло поповнення, але все ж вимагає від старшого лейтенанта Волощука документи. Порядок є порядок. Широко відчиняються ворота. Від них у глиб території по обидва бoки — казарми. Багато дверей, мало вікон. Павло й не помітив, де саме від них відокремилися командири. За всіх залишився старшина Страхомаха.
— Підтягнись! — командує він. Голос дзвінкий, сильний, так наче і не було довгої подорожі, безсонної ночі.— Обтрушуйтеся і заходьте в казарму! До підйому залишається хвилин сорок. Можна трохи перепочити... Одним словом, будьте як дома, тільки не забувайте, що ви й не в гостях. Запитань нема? От і добре. Старшина вам не нянька, а командир! Запам'ятайте! По одному в казарму шагом марш!
Проходили біля тумбочки днювального. Він такий же молодий, як і всі новоприбулі, і на петлицях у нього ніяких відзнак. Йому, мабуть, не доводиться виходити з казарми, тому був без шинелі, у простих юхтових черевиках, вище халявок і до самих колін чорні акуратні обмотки.
Хлопці ще не знали, де розмістяться. Цікавилися днювальним, його екіпіровкою, а він насмішкуватими карими очима поглядав на різномастий, різномодний їхній одяг. На деяких — жилети, галстуки, шапки, пошиті з хутра всякої звірини.
Тим часом Іванцев познайомився з собі подібним здорованем — Тимофієм Басом, майстром спорту. Обох зацікавили спортивні стенди, дані про успіхи спортсменів батальйону. Валерій потерся біля них, а потім одійшов до Павла.
— Чим вони там зацікавилися? — спитав Павло.
— Іванцев — першорозрядник-стрілець, а той другий, Бас,— майстер ракетки, тенісист. З команди "Зеніт". Ти коли-небудь бачив, як вони мотаються біля стола, ганяють м'ячик?
— Уявляю собі цю дєтку в ролі тенісиста.
— Як ти назвав його? "Дєтка"? Попав у точку!
Цей перший день у військовій частині видався Павлові коротким і напруженим. Спати лягали чисто поголеними, викупаними, в чисті постелі. Білизна пахла морозом. Між кожними двома ліжками — тумбочка для особистих речей, одягу. В казармі — два взводи, третій — в іншому приміщенні цього ж будинку. Ще не всі знали прізвища один одного. Зате запам'ятали всіх командирів.
З чого починаються ази солдатської науки? Якщо взяти за зразок день, що минає, то курсанта вчили, як стелити постіль, складати одяг, як дати раду обмоткам.
Павло намотував, розмотував і знову намотував, сміявся сам над собою, обливався потом. Обмотка ж, як на те, не хотіла триматися на нозі, хоч пришпилюй її. Робив кілька кроків, і вона знизу розповзалася, падала. Якої тільки раціоналізації не пропонували один одному! Мріяли про гачки, шнурки і кнопки, про гумові круглі підв'язки...
Коли подали магічну команду "Відбій!" — усі завмерли. З хвилину панувала тиша. Днювальний пильно оглядав казарму, шукав порушників. Він, як видно, був не вперше в такому наряді й знав своє діло. Валерій пірнув під ковдру з головою і, здається, й не дихав. Затих і сусід справа. Павло бачив, як він підтягував ближче до ліжка черевики. Днювальний пройшовся по казармі з краю в край, то там, то там зупинявся, робив зауваження. Ніяких командирських відзнак на його петлицях, рядовий червоноарміець, як і Павло, а бач, влада його над казармою після відбою залізна.
Валерій не ворушився. Павло завмер, навіть очі заплющив, коли наблизилися кроки днювального. Валерка почав стиха посопувати носом, вдаючи, що сон полонив його.
Погасло світло під стелею. Днювальний ще з хвилину прислухається. Але ніде ні звуку. Виходить, зачиняє за собою двері. Чути, як цокнула клямка. Все. Днювальний поставив крапку.
У казармі запанувала ніч. Густа, непроглядна, не видно навіть тумбочки, обмундирування.