Ми не могли ні про що говорити, тільки ждали, ждали.
Марина прийшла пізно увечері, грюкнула дверима й посадила Сергійка на ліжко.
— Спирт є?..
Я подала їй знайому баклагу. Марина випила і заспівала про чайку, що вивела діток при битій дорозі. Голос у неї був такий гарний, як і вона сама. Потім упала головою на руки, виплакалась, рвучко підвелася й тепло, задушевно мовила:
— Адресу дайте. Як повіситись захочеться, то до вас приїду. Не бійтесь, у вас не повішусь. А може, погляну здалеку... погляну на Сергійка, то й житиму якось.
Я дала їй адресу дядька Сашка — була певна, що там про нас все одно знатимуть, де б ми не були.
Поцілувала мене Марина, і в сльозах вибігла із землянки. Більше ми її не бачили. Побачили тільки через дев'ять років, коли вона, стоячи біля нашого двору, підстерігала Сергійка.
Та про це я вже розповідала. Як і слід було сподіватись, Федір загинув від горілки — його, п'яного, вночі збила вантажівка. Ну, а що сталося з Мариною, то це вже відомо.
Не стану докладно описувати нашого життя під час нового наступу військ. До кордону з Німеччиною у нас було два перебазування — Мінськ та Каунас. Мінськ був зруйнований не менше, ніж Вязьма. А ті будинки, які лишалися цілі, вибухали від німецьких бомб, що були замуровані в стіни. Василь разом з Красоткіним брав участь у розмінуванні Мінського радіозаводу, що містився поруч обласної лікарні, яка стала нашою госпітальною базою. Завод був врятований. Разом із ним були врятовані й корпуси лікарні, де на той час лежало кілька тисяч поранених.
Якось я запитала у Василя:
— Що з тобою? Ти наче когось поховав.
Пригадую, Василь сидів біля вікна, тримаючи на колінах Сергійка. На моє запитання відповів не одразу. Посміхнувся якось безрадісно, ніби те, про що він зараз думав, належало до якихось гріхів.
— Страшно мені за нього, Соню, — сказав він нарешті. — Ми зараз
так далеко від того, про що в окопах громадянської мріяли.
— Такі руйнування, — непевним голосом зауважила я. — Доки
відбудуємо...
— Так. Але я думаю не тільки про це.
— А про що ж?..
Він пересадив Сергійка на здорову ногу, — щоб хлопчикові не муляв протез.
— Звідки це береться в людях?.. Одна війна, друга. Невже на його
долю теж випаде?..
Треба сказати, що ми з Василем володіли зовсім не схожими формами уяви. Все, що Василь пізнавав, він одразу ж намагався прикласти до земних проблем, а моя уява жила в абстракціях. Звісно, я потім також поверталася на землю. Загалом же виходило, що ці різні форми уяви доповнювали одна одну. Принаймні мені так здавалося.
— Може, це не від людей походить? — з деяким острахом запитала
я. — Може, це теж закони природи?
— Ні! Не вірю... Це було б жахливо, — гаряче заперечив Василь.
— Значить, самі люди винні?.. Він довго мовчав.
— Так, це складно, Соню. Складно... В одне я вірю: не в природі
тут справа. Бо якщо це в самій природі закладено, то... Мені б і жити не
хотілося. Тут якесь відхилення... Ну, той же расизм. Хіба ж це природне
явище?.. Це щось нелюдське. Звір у людині прокинувся.
— Звір — це також природа, — сумно зауважила я.
— То інші закони, Соню. Для людини це неприродно. А проте, бач,
пробивається тварина. Може, це востаннє?.. Ми ж нібито давно вже із
звірячої шкури вилізли.
Потім знову згадали про дядька Сашка та Осадчого. Війни без причин не буває. За землю б'ються, за те, що пильніше берегти треба, ніж л власне життя.
Це, власне, було повернення в той світ, де в мені вперше з'явилося щемливе й солодке почуття, котрому я не знала наймення і лише згодом зрозуміла, що то і є заповітне слово, яке тільки в дорослому віці вимовляється вголос — кохання. Знов і знов я пригадувала обличчя Василя в одсвітах від печі, де догоряли дрова — то й був початок у мені жіночого, хоч я тоді ще була дитиною. І дядько Сашко поставав у моїй пам'яті, і кожне слово, мовлене в той вечір. Так почувається людина тільки в церкві, тільки на молитві, хоч розмова точилася про землю, ба навіть про кізяк. Ми з Василем потім не раз поверталися до цієї теми — і я добре бачила, що Василь також був не байдужий до розмови з дядьком. У ньому щось проростало, посіяне в той незабутній вечір. Василь тоді цілий місяць прожив у нашому хуторці. Розмова біля печі — то був лише початок дискусій. Вони тривали вже без мене — найчастіше на помідорних плантаціях, де Василь був жаданим гостем.
І ось тепер, розмірковуючи про глибинну причину війни, Василь пригадав газетну інформацію: німці вивозять з України гумус.
— Із Сахари, бач, нікому не спадало на думку перевозити землю в
Європу. А з України женуть у свій фатерлянд ешелон за ешелоном. Отже, у слові "земля"... Так, у цьому слові далеко не все сказано. Є просто гола земля... Тобто земні мінерали, без органіки... Ну, а є земля... Це, може, трохи дивно звучить... Земля в розумінні сонячної енерґії. Бо наші чорноземи — то вже не просто земні мінерали. Це, можна сказати, космічні нагромадження.
Десь він роздобув твори Докучаєва і до глибокої ночі зачитувався ними.
— Знаєш, Соню, як Докучаєв визначає гумусний шар планети? Він каже, що то є живе тіло! Розумієш? Так само, як повчав мене Олександр. А мені це якоюсь фантастикою здавалося... Отже, під ногами українців є живе тіло, а під ногами німців майже немає. У них там слабенький гумусний шар. Якщо так поглянути на причину війни... Виходить, це війна за сонце, яке прийшло на землю. Отже і Христос, і Богоматір... Якби я почав отак розмовляти зі своїми колегами, мене б назвали фантазером. Щонайменше. Або навіть... Як це кажуть — стріха поїхала?
Він сумно засміявся. Відтак приголубив мене й палко зашепотів:
— Яке це щастя, що в мене з'явилася ти! Мені ж тепер, окрім тебе, і
поговорити ні з ким.
Одного разу Василь навіть наважився заговорити про Маркса. Я розуміла, як важко йому давалися слова. То була поки що не розмова, а лише натяк — справжні розмови на цю тему почнуться тоді, коли Василь повісить свій полковницький мундир у стареньку шафу іще довоєнного зразка. Та все ж сумніви у незаперечності марксизму з'явилися іще у фронтовій землянці.
— Маркс, безумовно, в цьому не винен, — сказав він якось, роздумуючи вголос.
— В чому не винен? — перепитала я, хоч за мить уже зрозуміла, що він хотів сказати. Міцно в моїй пам'яті трималася розмова біля печі, коли дядько Сашко сказав, що Маркс — не від Бога.
— Він не розрізняє гумусний шар і власне землю. Землю у вигляді
мінералів. Для нього в цих поняттях не було жодної різниці. І саме тому
Маркс стверджував, що земля не має вартості. Та й не виробляє вартості... Тоді ще не існувало науки про фотосинтез.
Значно пізніше, ознайомившись із вченням фізіократів, Василь відкине оце виправдання Маркса. Адже ж фізіократи за сто років до Маркса чітко і ясно розрізняли землю як гумусний шар планети і землю як суто мінеральне, неорганічне середовище. Про фотосинтез вони також нічого не знали, але ж добре бачили, що гумусний шар — то є живе тіло. Додатковий продукт (отже, й додаткову вартість) фізіократи виводили саме із здатності землі родити, нарощувати органічну речовину — ту речовину, яка є для землі нова, справді додаткова. Тобто така, якої не було раніше. Це вірно навіть з боку фізичної маси.
Згодом Василь роздобуде дані, що наша планета за рахунок фотосинтезу щороку нарощує на собі сотні мільярдів тонн нової маси. То ж бо і є додатковий продукт, який через людську працю перетворюється на додаткову вартість. А відтак виступає в ролі енерґії проґресу. Саме ця енерґія стає рушійною силою земної цивілізації. Промисловість взагалі її не виробляє, бо не володіє фотосинтезом. Навпаки: промисловість спалює нафту й вугілля — продукти фотосинтезу давніх геологічних епох. Але ж володіючи безміром заліза й навіть електроенерґії, можна загинути від голоду, бо людина не вмикається в розетку, мов комп'ютер.
Звісно, я вже тут використовую те, що отримала не від фізіократів, а від Василя. Але ж початок такого способу мислення, безумовно, належить їм. Твори фізіократів у Радянському Союзі не друкувалися — Василь вивчив їхню теорію, можна сказати, від протилежного — тобто через критику Франсуа Кене в "Капіталі". Але це було тоді, коли Василь уже повторив відкриття Кене, інакше б він не зрозумів, що Маркс критикує батька справжньої економічної науки з хибних позицій.
До речі, коли я кажу, що Василь повторив відкриття Ф. Кене, то в цьому тільки половина правди. Василь твердить у своїй праці: мовляв, сталося повторне відкриття тих самих економічних законів. Тих самих — це вірно, але Кене відкрив їх з боку землі, а Василь відкрив з боку Сонця. І тут виникає нова якість — прив'язка до космосу, до природознавства XX століття. В основу Василевої теорії кладеться закон збереження і перетворення енерґії та наука про фотосинтез. Словом, те, чого не знали навіть у часи К. Маркса — не лише в часи Ф. Кене. Це дозволяє значно ясніше побачити катастрофічну хибність Марксової теорії — отже, й нашої економічної системи.
Відтоді Василеве життя перетворилося на муку: знати, що радянська економіка мусить прийти до повного краху й жити спокійно — хіба це можливо? Ну а те, що Василь не наголошує на власних відкриттях, походить від звичайної скромності. Василь дбав не про утвердження власних заслуг у науці — він прагнув порятувати людей від великого лиха.
Ось чому з'явилися оці зошити. Після Василевої смерті відповідальність за долю нашого суспільства я повністю відчула на власних плечах і в цьому вся справа. Та бач — я знову втратила послідовність розповіді.
До Берліна ми не дійшли — вологий клімат Прибалтики тяжко вплинув на Василя. Загострився остеомієліт — почалося запалення пораненої кістки. Протез довелося відкинути — Василь довго ходив на милицях. А коли виписали із госпіталю, ми повернулися туди, де я вперше його побачила, — в хату дядька Сашка. Тітка Параска тяжко хворіла, про дядька все ще не було жодної звістки. Років через два тітка померла. Бабуся моя теж померла, а мати переїхала до Марійки, що вийшла заміж за військового. Я кликала матір до себе, та вже сталося воно так, що Марійка була їй рідніша. Я не ображалась, бо рано пішла з дому. Та й окупацію мати пережила разом із Марійкою.
Років через два до нас прийшов немолодий чоловік, який перебував в одному концтаборі з дядьком Сашком.