Не першої свіжості відкриття, якщо б не сказати — банальне, але Єва тільки тепер до нього дійшла і була рада, що хоч пізно, а все ж збагнула те, що належить знати ледве чи не з юних літ. І думала, що віднині, як повернеться на Землю, житиме зовсім по-іншому.
Колись на Землі на деякі вироби (кращі, звичайно) ставили Знак якості. І люди охочіше брали ті товари, на яких стояв цей симпатичний знак-гарантія доброти і надійності. Єва подумала: як іноді деякому життю бракує ось такого Знака якості! Тільки хто ж його поставить на твоє життя, хто підтвердить, що жила ти не марно, що життя твоє багате і значне, заслуговує ось такого знака. Подумки вона давала собі слово: як повернеться на Землю, життя у неї буде тільки із Знаком якості… А втім, жити треба завжди чесно, а не тільки тоді, як повернешся на Землю. І давала собі клятву: віднині житиму так, щоб кожний день заслуговував на Знак якості.
Дощі набирали силу, шуміли вже й по кілька разів на день, повітря ставало вологішим, і та волога починала проникати в печеру. Єва, зачувши шум опадів, уже не вибігала з печери і не кричала: "Дощик, Адаме, дощик!!!" — а бурчала:
— Знову дощ? Щодень дощ і дощ! Що за дивна планета? То місяцями ані краплини, то від тих краплин подітися ніде. Та придумай же, Адаме, що-небудь!
Та справжніх дощів ще не було. Справжні тільки-но ладнались у дорогу.
Перші кілька днів, коли почалися зливи, якось терпіли. Прошумить короткочасна, хоча й сильна, злива, вигляне сонце — заблищить навколо, небо стане голубим, аж очам дивитися боляче, а Великі Рівнини спалахують смарагдами, і все звеселіє. З Великих Рівнин до моря мчали суцільні потоки, і Єва тоді бігала по мокрій траві, витанцьовувала в тих потоках, мов дівча. Іноді й Адам, по-хлоп’ячому закачавши холоші, бродив теплими потоками, що, несучи траву, збігали вниз, та милувався веселками, які майже після кожного дощу вставали над Великими Рівнинами. Задивляючись на веселку, Адам замислювався, і його мигдалевидні очі світилися радістю, а на повних губах блукала лагідна посмішка. Спостерігаючи за ним, Єва ревниво думала: кого він згадує і про кого думає? Та, збагнувши, що на планеті Леонія із жіночого племені вона одна, заспокоювалась.
Із зливами прийшли грози.
Щоранку, як тільки-но з-за Східного хребта витикалося сонце Толіман із своїм карликом-супутником, у небі з’являлися високі купчасті хмари — провісники і посланці гроз. Вони виростали у дивні башти і так незрушно стояли до обіду. Тоді їхні вершини ніби згладжувались, ширшали, перетворюючись на гігантські наковальні, і Адам уже знав — після полудня чекай грози.
Спершу грози тішили Єву.
— Ах, як симпатично гримить! — захоплено говорила вона, коли грім гатив, як з гармат. — Не грім, а музика. Давно не чула такого гарного грому.
— Звичайні фронтальні грози, — одказував Адам, усе ще мудруючи над кедровим обрубком, — у ньому вже можна було впізнати крило: тонке і довге.
— У тебе все звичайне, — не згоджувалася Єва. — Ти просто перестав дивуватися світові. — І, як зигзагоподібна сліпуча лінія оперізувала півнеба, аж у долоні ляскала: — Ах, яка симпатична блискавка!..
— Звичайна лінійна блискавка, — одказував Адам. — Над Землею, наприклад, щосекунди відбувається 117 грозових розрядів, половина над океанами, а решта над суходолом.
— Але на Землі я щось не бачила таких симпатичних блискавок. По-моєму, на Леонії вони кращі.
Зненацька з Великих Рівнин налетів такий ураган, що коли б вони не сховалися в печері, поздував би їх аж у море. Принаймні так потім запевняла Єва. Все навколо потонуло в сірому попелі, все ревло, гуло, гримкотіло і завивало — здавалося, ще мить — і їхню печеру занесе аж на край світу. Так тривало з годину, а тоді раптово стихло, тільки час од часу налітали шквальні пориви вітру та блискавиці краяли небо.
Доки лютував ураган, Єва не знаходила собі місця і все оглядала печеру, навіть мацала стіни: чи витримають вони? В одному кутку помітила тріщину, і та тріщина видалась їй підозрілою. Вона довго її досліджувала, пробувала, чи не хитаються, бува, стіни, а коли знадвору донісся особливо сильний порив вітру і десь у скелях загуркотіло каміння, підняла Адама на ноги переляканим криком:
— Печера розколюється надвоє!!!
Адам довго заспокоював Єву. Дощі закінчились аж у травні.
Стало ясно, що клімат на Леонії протягом року різко поділяється на два сезони: сухий, себто зиму, що триває тут із травня до кінця листопада, і на вологий, тобто літо (грудень — квітень). Опади влітку, як правило, приносить північно-західний мусон. А ще Адам збагнув, що живуть вони з Євою у субекваторіальному поясі планети, де температура влітку і взимку (щоправда, ці поняття тут умовні) постійна — 25–30 градусів тепла.
Так і рік збіг.
Перший рік епохи бронзи на планеті Леонія.
5
Першу річницю їхнього перебування на Леонії Адам вирішив відзначити "встановленням майже меморіального стовпа". Принаймні так він, не без урочистостей, висловився, коли вранці вітав Єву з "визначною датою".
— У наш час рідко хто із роду гомо сапіенс не хоче потрапити в історію із своїм персональним, так би мовити, стовпом. Чи хоча б з дошкою, — іронізувала Єва. — Став і ти свій стовп, але не забудь на ньому викарбувати: "Перехожий, зупинися! З благоговійним мовчанням постій хвилину. Тут, на цьому місці, року-місяця такого-то влипли в історію Адам з Свою". Тільки хто буде зупинятися біля твого меморіального стовпа, читати напис та ахкати: "Ах, невже і справді на цьому місці Адам з Свою влипли в історію?.. Аж не віриться! Така видатна історична подія, а місце таке скромне, просте, звичайне!.."
Адам доброзичливо посміхався. Він завжди був радий, коли Єва вдавалася до іронії чи кидала глузливі шпильки на його адресу — вона тоді наче оживала, ставала енергійною, в очах спалахували грайливі іскорки, і очі її в такі хвилини дуже подобались Адамові. Хоча тут був і свій мінус — вона ставала колючою. Адам давно затямив, що ідеальних жінок у роду гомо поки що немає і не було (можливо, у майбутньому, з розвитком генної інженерії такі будуть створені, але навряд чи варто заздрити майбутнім чоловікам!). Тож і Єва була далеко не з самими лише плюсами. Та вона Адамові подобалась такою, якою була, і він не намагався її перевиховувати, інтуїтивно відчуваючи, чим для нього це може закінчитися.
Отож, відчуваючи, що сьогодні зранку Єва настроєна на веселий лад, Адам прихопив бронзову сокиру і попрямував до виходу. На Євине іронічне: "Куди ви, ваша світлість?" — відповів у тому ж жартівливому тоні: "Діла, діла…" І зник з печери.
Повернувся під обід, приволікши до печери чималий обрубок кедра, метрів зо три завдовжки.
Єва трав’яним віхтем саме замітала біля печери (останнім часом вона почала з виглядом дбайливої господині старанно прибирати в печері: вологими морськими губками витирала від пилу стіни, на кам’яних виступах розіслала черепашки різних молюсків). Глянувши на Адама примруженими очима, запитала:
— Що це ти затіяв?
— Кажу, меморіальний стовп буду ставити з нагоди першої річниці, яку ми так чудово провели на цій планеті.
— Краще б поставив з нагоди останньої!
— Всьому свій час, Єво.
Спорудження "меморіального стовпа" тривало цілий день. Адам працював не поспішаючи, як і все звик робити — хоч повільно, зате надійно.
— Адаме! — раптом скрикнула Єва. — Якщо ми прожили тут дванадцять місяців, виходить, сьогодні у нас Новий рік?
— З чим тебе й вітаю!
Єва схопилася з каменя, оглянулась довкола.
— А де ж?.. — розгублено запитала і вмовкла, махнувши рукою. — Усе тут не так, як на Землі.
— Тут Новий рік такий, як, приміром, у нас в теплих краях, де не буває зими.
— А звідки ти знаєш, що сьогодні, саме сьогодні, тут Новий рік?
— З чогось же треба починати літочислення, — стружачи кедр, Адам уголос ділився своїми думками. — В основі всіх календарних систем людства лежить хронологія. У різних народів Землі колись виникало одне й те ж питання: з якого моменту починати рахунок часу? Тобто відлік часу. Яке явище, подію, факт вважати одвічним, головним у літочисленні? Більшість народів брали за основу міфічні та релігійні уявлення: початок царювання різних імператорів, фараонів тощо. У всіх народів були широко розповсюджені ери, їх нараховується на Землі близько тисячі. А що означає слово "ера"? Дослівний переклад його, — "вихідне число". Це не що інше, як з’єднання початкових літер латинської фрази: "Від початку воцаріння Августа", себто римського імператора Октавіана Августа, який став імператором у 21 році до нашої ери. У нас же на Леонії ні міфічних, ні релігійних подій не було, немає і не буде, тут не царювали і не будуть царювати ніякі імператори і фараони. То від чого нам починати своє літочислення? Хіба що, — він засміявся, — від Адама і Єви. Інших же подій, пов’язаних із людьми, тут не було. Тому фразу "Від воцаріння Августа" ми переробимо на свою: "Від воцаріння Адама і Єви". Початкові букви перших трьох слів цієї фрази і складуть нам (у латинській, звісно, транскрипції) слово "ера". От від нашого з тобою воцарінння на Леонії і почнеться Нова, Новітня, або — Перша ера. Хіба це не привід для початку літочислення? Хіба це не видатна подія?
— Видатна, видатна, — сміялася Єва. — Згодна, Щоб від нас починалася ера. Може, хоч таким способом потраплю в історію?
— Взагалі час вимірюється шляхом спостережень процесів, які періодично повторюються: за ніччю, як відомо, наступає день, за зимою — весна, за весною — літо, за літом — осінь. В основу ж вимірів часу астрономія поклала рух небесних тіл, обертання планети навколо своєї осі і руху планети навколо свого світила — Сонця. Леонійське подвійне сонце, зірка А та її супутник зірка Б, робить повний оберт по екліптиці приблизно, як і Земля, за 365 діб. Але час, як ти знаєш, різний буває. Астрономія знає зоряний час, сонячний час, місцевий час, всесвітній час, поясний час, декретний час, атомний час і так далі. Ми ж, очевидно, будемо користуватися місцевим часом. Отож, за місцевим часом сьогодні у нас Новий рік. Перший рік у мільярднолітній історії Леонії.
— Ти мене аж стомив своєю вражаючою премудрістю, — зітхнула Єва. — А Новий рік завжди простий, без премудрості і довгих пояснень.