Але що ж буде зараз? Що все оце означає? Невже Селім-бей посміє не вислухати їх, наважиться на підлий вчинок до офіцерів російської армії, що їхали з мирною місією?
Незабаром до мазанки втягли й Стефана. Двоє кремезних нукерів, які тягли його, важко дихали, а Стефан, з усієї сили пручаючись, лаявся на всіх мовах, які знав, намагався зірвати з себе мотузи, та тільки міцніше зашморгував їх. Опинившись у кутку поруч з Катаржі, Стефан стих. Котляревський зустрівся з ним поглядом:
— Що з Пантюхою і Денисом?
— У повітці... Зв'язані.
— Мовчи, урус! — замахнувся на Котляревського вартовий. Виявляється, татарин дещо розумів по-російському, але занадто мало, щоб порозумітися з ним. Стефан неохоче, крізь зуби, перекладав.
— Слова не можна мовити?
— Для чого? Все одно — секир башка! — посміхнувся вартовий, підбористий, з косим шрамом на обличчі; коли він посміхався, шрам розтягувався, і обличчя ставало ще більш неприємним.
— Так гостей вітаєте? Невже звичай такий завели?.
— Звичай, урус. Усіх гостей, подібних до тебе, ось так вітаємо. Це в нас здавна заведено... Якщо сам не знаєш, то спитав би у свого батька або діда.
Котляревський добре знав звичай ординців: заманити, обідрати до нитки, а потім продати на невільничому ринку. Так було, тягнулось віками, але тепер не буде, ніколи такого не буде, мосьпане. Ой, як хотілося сказати про це ординцеві, спокійно, по-дружньому, щоб він не забивав собі голови таким маячінням. Та не можна про це говорити, навпаки, треба удати, що нічого не зрозумів і лише дивуєшся з негостинності Селім-бея і його нукерів. Штабс-капітан намагався всіляко підтримувати розмову з вартовим — може, що-небудь удасться з'ясувати, в усякому разі, гадав він, мовчання не полегшить їхнього становища.
А Катаржі, приголомшений тим, що сталося, майже нічого не чув, не звертав уваги на розмову штабс-капітана з вартовим. Він нетерпляче ждав появи господаря, Селім-бея, готовий був на все, волів кинути тому в обличчя звинувачення у чорній зраді, на яку здатна лише підла, безсовісна людина, що не варта доброго слова, і нехай затямить собі — розбійник, грабіжник з великої дороги — не сховатись йому, не втекти від каральної руки російського правосуддя! Господар, однак, не поспішав до гостей, очевидно, розміркувавши, що особливо квапитись йому поки що немає потреби.
А штабс-капітан Котляревський тим часом спокійно, як здавалось, і навіть підкреслено по-дружньому розмовляв з вартовим.
— Скільки живу, а не знав, що в такого гостинного народу, як ваш, такий химерний звичай, прямо скажу, негарний.
Котляревський розрахував добре: підлестив татарам і одночасно образив їх.
Один із вартових, наймолодший, що досі не втручався в розмову старшого вартового, раптом заговорив:
— Який ти гість, урус? Ти — гяур, ворог ісламу. Ага так каже, а він знає...
Котляревський уважно глянув на вартового
— Назови ім'я своє, кунак.
— Я Ельяс — нукер Махмуд-бея. Але я, урус, не кунак тобі. Вовк у степу — твій кунак.
— Недобре кажеш, Ельясе, не знаєш мене, а так погано думаєш. Я не ворог ісламу, і товариші мої теж. Твій ефенді — Махмуд-бей — пробач на слові, неправду тобі сказав, але думати погано про нього я не хочу, він, мабуть, помилився, а ти повторив його помилку, хлопче. — Він не помиляється! Він син Агаси-хана! — гордо відповів молодик.
— Молодший син Агаси-хана?— перепитав Котляревський. — Я не помилився?
— Ти не помилився, урус. Але чи не-однаково тобі — хто молодший, а хто старший? Ти ж чув, що він сказав? — кивнув Ельяс на ординця зі шрамом.
— Це про башку? Чув... Тільки я, Ельясе, кращої думки про твого господаря і... його старшого брата Селім-бея. А втім, ти, мабуть, правду сказав: нам уже однаково, хто старший, а хто молодший.
— Отож, поки не пізно, помолись своєму богові, — посміхнувся Ельяс і глянув на ординця з шрамом, що теж посміхався; посмішка зовсім змінювала його обличчя, шрам натягував шкіру на вилицях, і здавалось — вона ось-ось лусне, а очі ординця майже зовсім сховались під навислими бровами.
— Звичайно, — казав далі Котляревський, ігноруючи пораду помолитись, — звичайно, Ельясе, був би твій господар тут, він би, мабуть, теж так повівся, як одного разу повелися з ним самим. Було це, якщо не помиляюсь, десь під Бендерами. Не так уже й давно... Зрештою, він сам знає, що з ним сталося. Як кожна порядна людина, повинен би пам'ятати.
— Мій господар тут, він скоро прийде сюди, і ти, урус, відчуєш на своїй спині, як чинять порядні люди, — відповів Ельяс жорстро. Але у виразі його косуватих очей раптом щось змінилось. Котляревський помітив, як він задумався, немов прислухався до свого власного голосу, щось пригадував, і не міг пригадати, і не вірив собі.
— Коли він тут, то, звичайно, прийде — і ми, мабуть, переконаємось, що правда твоя, хлопче.
Ельяс не відповів, ніби й не чув останніх слів штабс-капітана. Підпираючи плечима одвірок, втупив очі в землю й занімів.
У Котляревського було нестримне бажання шепнути бригадирові, щоб не хнюпив носа, надіявся на краще, був витриманий, але не встиг: за дверима почулися кроки. Вартові, які знали, як ходять їхні хазяї, степові мисливці й воїни, відступили вбік, двері розчинились, і в мазанку один за одним увійшли сини володаря Буджацької орди. Перший — низькорослий, широкоплечий, на кривуватих ногах, був Селім-бей — той, що схопив їх, обдурив, заманив до себе, а другий — він нечутно переступив поріг услід за Селімом — трохи вищий, стрункий і гнучкий, як лозина, — був незнайомий. Тільки штабс-капітан одразу впізнав у ньому Махмуд-бея — молодшого сина Агаси-хана.
Селім махнув нагаєм, і вартові в одну мить зникли за дверима.
Брати сіли прямо на порозі і довго мовчали. Селім оглянув чоботи й шинелі офіцерів, навіть устав і помацав їх — чи міцні, його зацікавив і новий дублений кожушок Стефана. Та коли Селім схотів подивитися на хутро й завернув полу, Стефан повернувся на другий бік і не дав Селімові роздивитись на нього. Селім-бей стримав спалах гніву, навіть усміхнувся поблажливо й усівся на поріг поруч з братом. Махмуд-бей з місця не рухався, його не цікавили трофеї, худі цупкі руки лежали на гострих колінах, малахай закривав ліве око, а праве було опущене вниз. Махмуд здавався байдужим, майжй сонним, немов збирався задрімати.
Котляревський хотів був назватися і навіть кашлянув — можливо, Махмуд забув і не пригадує, за яких обставин вони-зустрічалися? Це ж було зовсім недавно, кілька днів тому, отака у людей коротка пам'ять, але похмурий вигляд юнака, байдужість, навіть якась відчуженість змусили штабс-капітана відмовитись від цього, змовчати.
"Підождемо, підождемо", — казав собі, намагаючись заспокоїтися, опанувати себе. І це йому нарешті частково вдалося, він теж спокійно, здавалось, навіть байдуже спостерігав за ординцями, дозволив Селімові подивитися чоботи, шинелю, немовби це його не торкалося і він змирився з своєю долею.
Тим часом Селім, закінчивши огляд, задоволене клацнув зубами й спитав:
— Куди їхали?.. По що? Відповідай ти, — штовхнув нагаєм у чобіт Катаржі. Бригадир — Стефан не встиг перекласти — глянув на Селіма ясними, повними білого вогню, очима:
— Не тикай, собако!.. Скажи краще, хто дав тобі право хапати нас?
— Не розумію, урус!
— Розв'яжи, тоді зрозумієш... Я бригадир російської армії, а ти хапаєш.
— Не розумію. Товмаче, — звернувся до Стефана, — чому він сердиться? — Щілини очей Селіма стали зовсім невидними. — Він, мабуть, не бажає говорити тут? Можливо, в Ізмаїл хоче поїхати? Я поможу. Якші!."
— Не перекладай, Стефане, — вступив у розмову Котляревський. — Що з тобою, бригадире? Чи ти забув, де ми?
— Я плюю на нього! — розлютився бригадир. — І не вчи мене, як маю говорити!
— Ти відповідаєш не тільки за себе. І не з власного бажання ти тут появився.
Котляревський, помітивши нетерпіння Селіма, сказав:
— Стефане, перекладай слово в слово... Селім-бей, син славного Агаси-хана, відомий своєю гостинністю і хоробрістю, ми приїхали, щоб висловити свою пошану твоєму батькові, а також і тобі, старшому синові хана, і твоїм братам. Нас прислав командуючий російською армією. Ми хотіли... — Котляревський глянув на Катаржі, порадитися з ним неможливо. Селім стежить за кожним рухом, кожним словом. Розкрити ж мету приїзду перед людиною, яка схопила їх, нахваляється віддати до рук ізмаїльського паші, — ризиковане. Котляревський почекав, поки Стефан закінчить перекладати, і, глибоко переконаний, що чинить так, як належить в їхньому становищі, казав далі:
— Ми їхали, вельмишановний Селім-бею, щоб купити хліба й сіна для нашої армії. Ціна — як домовимось...
Вислухавши Стефана, ординець примружився й процідив:
— Сіна купити? Хліба? Виходить, руському паші нічим годувати свою армію? — Селім погладив рідку свою борідку і несподівано тихо, майже ласкаво закінчив:
— Ви, панове офіцери, розвідники. Я неодмінно відправлю вас в Ізмаїл. Порадую Гасан-пашу. Зараз же і повезу. Аллах помилує мене. В ім'я аллаха і пророка його Магомета я роблю так.
— Це ти можеш, Селім-бей, — зразу ж відповів Котляревський, і ні одна рисочка на його обличчі не ворухнулась. — Ми в твоїх руках. Але дозволь спитати, шановний: яка тобі від цього користь? Всьому вашому роду? Ти, мабуть, ждеш від Гасан-паші нагороди? Але хіба тобі не відомо, що він скупий?
— Зате росіяни по заслузі нагородять тебе, Селім-бей, — додав Катаржі. — Можеш не сумніватися, — з глухою погрозою Стефан переклав і це. Штабс-капітан не зумів зупинити його, не встиг. Іншим разом Стефан, може б, і подумав, перш ніж перекладати слова погрози, а тепер він міг усе: був такий лютий на цього степового розбійника, що, розв'яжи тільки руки, з кулаками готовий був кинутися.
Ханський нащадок бліднів якось незвичайно: від носа до вух, потім скроні й підборіддя, бліді смуги одна за одною пролягали по сухому міцному обличчю. Селім-бей хижо ощирився, легко підскочив, вихопив із піхов кривого ножа. Залопотів щось хрипко й швидко. Стефан переклав і це.
— Погрожуєш? Мені? Ти пожалкуєш, гяуре! Я не повезу вас Гасан-паші. Я вас тут... Спочатку тебе, шайтан, — метнувся до Катаржі, замірився ножем.
Тої ж миті Махмуд, що досі спокійно сидів, немов дрімав, кинувся до брата ззаду, притис його лікті своїми довгими цупкими руками.