Се вже, видно, Пистина Іванівна кохається? — пита Книш.
— Усі разом, і вона трохи. А що ж се там капітан робить? Капітан! Капітан! — гукнув хазяїн.
— Іду! — роздався товстий охриплий голос, і на дверях показався Селезньов; чорний, височенного росту, він, як індик, виступав і трохи не вдарився головою об одвірок, та похопився прихилитися.
— Как? — крикнув він, подаючи хазяїну руку. — Еще и не готово?
— Чого не готово? — спитався хазяїн.
— Как чего? Зеленого поля нет! — I Селезньов махнув так рукою, що аж досяг Колісникової голови. Той усміхнувся своїм широким червоним обличчям і посунувся геть.
— Извините, — прогув Селезньов, поклонившись боком Колісникові.
— А чаю, Костянтин Петрович? Чаю! — роздався ззаду його жіночий співучий голос, і незабаром показалася на крильці панійка; помірного росту, білява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лиці свіжа, рум'яна.
— Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина Ивановна? — лебезив перед нею, увиваючись, капітан. — Уж не знаю, когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.
— Буде, все буде, — утішала його Пистина Іванівна. — Тільки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз... — І з цим словом вона скрилася у хату.
Селезньов сів коло Книша, сопучи. Колісник стояв аж коло східців, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити.
— А ви чого стоїте? — повернувся до нього Антон Петрович. — Сідайте, сідайте, чай будемо пити.
Колісник примостився на самому крайку лави. Селезньов спідлоба дивився на нього, міряв з ніг до голови очима.
— Партнер? — випалив далі, наче з рушниці, дивлячись на Колісника.
— Що зводили питати? — спитався його той, як жар займаючись.
— Ні-ні, не грає, — одказав хазяїн.
— Черт с ним! — прогув басюкою Селезньов.
— А-а... в карти? — догадався Колісник. — Не вмію і в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!
Тут саме дівчина принесла на підносі два стакани чаю і подала їх Книшеві і Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одіта по-городянському: у темній корсетці з червоною облямівкою, у рясній спідниці, з білим, як сніг, попередником; невеличкі помірні черевички на ногах з зеленими застібочками. Все те нове, блискуче, як блискучі чорні її очі, як і довга коса, вичесана та заплетена рожевими кісниками... Все то на їй так привітно виглядає, все бере на себе очі.
— Это откуда у тебя такая взялася? — спитав Селезньов хазяїна, коли дівчина, віддавши чай, скрилася у хату.
— А що? запала в око? — зареготався Рубець.
— Ну что — запала! Девка, как есть девка — настоящая! Не наших городских шлюх, — бубонів Селезньов.
— Та вона чогось мені по знаку; я її десь бачив, — казав Книш.
— Бачили? Ні, такої ви зроду не бачили! — реготався Рубець.
— Да ну, не дури! Говори, где взял? — напира Селезньов.
— Найняв. Недавно найняв, — повідав хазяїн. — Виходжу раз на базар —• стоїть дівчина-селянка. "Ти чого, — питаю, — стоїш тут? Винесла що продавати?" — "Ні, — каже, — найматись..." — "На ловця, — думаю, — і звір біжить". Я саме свою комнатну розщитав... Ледащо великої руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. "Служила", — каже. "У кого?" У кого б ви думали? — спитався хазяїн, помовчавши. Всі тільки дивились на нього і ждали одказу.
— У Загнибіди! — випалив Рубець.
— Та-та-та... — затарабанив Колісник. — Знаю, знаю; бачив, бачив... Христею зоветься?
— Христею, — одказав хазяїн. — Як сказала вона мені — у Загнибіди, то я й задумався, — почав він далі.
— То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, — перебив його Книш. — Десь я її бачив. А я ж її у поліції бачив, її пригоняли на слідствіе.
— Отож і мені страшно стало, — хвалиться Рубець. — Чутка ходила, що дівчина задавила Загнибідиху. А гляну на неї — щось не віриться, щоб така давила. "Ти, — питаю, — коли служила?" Думаю: "Може, давно коли, може, се не та". — "Оце, — каже, — після смерті хазяйки одійшла". — "Так ти та сама, що казали, задавила хазяйку?" — питаю її. А вона у сльози, як заридає! "Чого ж ти плачеш?" — "Та як же, — каже, — через ту брехню немає мені просвітку. Ось другий день стою; спитає хто: де була? одкажу, — зараз і назад". Подумав я: "Коли б вона справді була винна..."
— Та то її вплутав Загнибіда, щоб затягти діло. Потім сам в усьому признався, — перебив Книш.
— Та постійте ж бо, — одказав хазяїн. — Подумав ото: "Коли б була винувата — не пустили б її"; та й кажу їй: "Пожалуй, я тебе найму, тільки попереду справлюся де слід". — "То найміть, зробіть милость", — просить сама. Привів я її додому, а сам — до слідователя. І от, як ви кажете, що то її Загнибіда вплутав, так і слідователь каже... Так я її учора й договорив.
— А дорого? — спитався Книш.
— Десять рублів, на моїй одежі.
— Талан! — скрикнув Колісник.
— Питаю її: що за рік? А вона: "Що хочете, тільки на вашій одежі". Кажу — десять буде? "Буде", — одказує. На тому і порішили.
— Дурна селянка! — сміється Колісник.
— Та якщо така вона й далі буде, — повідав Рубець, — то я їй і двадцять дам. Господь з нею! Адже куховарці плачу три карбованці на місяць, а що З неї? Тільки й того, що обід зваре; а як оддала обід, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.
— То ще — поки не роззнакомилась. А от, підождіть, москаля наживе — почне, як і всі, бігати, — увернув Книш.
— Правда ваша, правда, — каже Колісник. — У мене з села була. З півроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями — зараз і пішла у хльондри. Що ті москалі лиха з слугою роблять!
— Що москалі — то москалі, — умішався Рубець, — а то ще и такі, як у мене куховарка. Зараз і почне нашіптувати та наставляти: і того не роби, і то не твоє діло; і води не носи, і грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: ніхто кращого борщу не зварить, як вона: їм — не об'їмся! Зате ж і зло неабияке: коло печі не стій, нічого не кажи, ні в віщо не мішайся, — так зразу і присне, так і палахне вгору!
— Городська, городська, — мовив Колісник. — Се вже коли городським миром помажеться — пиши пропало!
Тут саме увійшла Христя за порожніми стаканами — і розмова стихла.
— Ну, а за що ж то Загнибіда загубив свою жінку? — спитався Колісник, коли Христя вийшла.
— За що? Хто ж його знає, за що, — повідав Книш. — Усяко кажуть: одні його винуватять, другі їі. Вона, кажуть, ревнива дуже була... Він їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася... Ну, він і пом'яв...
— Добре попом'яв, що й на той світ одправив. Ні, він таки лихий був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; і його знаю — завзятий! — толкувався Колісник.
— Да о чем мы толкуем? — гукнув Селезньов. — Играть-то будем или нет? — випалив він, визвірившись на хазяїна.
— Зараз! зараз! — замовив той. — Христе! як би столик сюди принести!.. Чи, може, у бесідку підемо? Тихо тепер, засвітимо свічку і — катай-валяй!
— Да мне все равно. Кого ж четвертым?
— Хто четвертим? — пита хазяїн. — Нема четвертого.
— А ваш квартирант? — спитав Книш. Рубець тільки махнув рукою.
— Не гра?
— Другим бог і квартиранта пошле такого як слід, — одказав Рубець. — А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хаті.
— Що ж він робе? — спитав Книш.
— Пише щось, читає...
— Дурак, видно! — рішив Селезньов. Колісник зареготався, а за ним і Книш.
— Само собою — дурак! — доводе Селезньов. — Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно Знать, все видеть — да!.. За барышнями ухаживает?
— I не дума, — одказав Рубець. — Кажу ж: сидить собі в хаті. Ото тільки й виходу у його, що служба.
— Ну, дурак и есть!
— А наші людці хвалять: немає, кажуть, там чоловіка за його вдатнішого, — каже Колісник.
— Та він-то не дурний. Начитаний — по-книжному так і гвоздить! — правує Рубець.
— Из новых, значит! Уж эти мне новые! Ничего никогда не видел, никакого дела не работал, а критиковать — давай! Слышали: корреспондент проявился... Описал всю нашу управу.
— Ну? — гукнули разом Рубець і Книш.
— Да-а. Там такого наплел — страсть! За всех, за всех накатал... Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот
другие — возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию писать — кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть!
— Може, й наш. А що ви думаете! Може, й наш, — одгадував Антон Петрович.
— Нет, — заспокоїв Селезньов. — Учителишка есть такой. Новый учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то рукопись отсылал в редакцию. Да черт с ним со всем! Когда же в карты? — гукнув Селезньов.
— Зараз, зараз! Пистина Іванівна! Христе! А що ж столик? Христя винесла столик, за нею вийшла і Пистина Іванівна.
— Столик у садок, у бесідку, — порядкував Антон Петрович. — Та розпорядись, Писточко, свічок туди; воно 6 годилося на другий столик — водочку, закусочку.
— Прощавайте ж, Антон Петрович, — уставши, прощався Колісник.
— Прощайте.
— То як ви скажете: надіятись нам? Антон Петрович скривився.
— Не знаю. Кажу ж — як голова, — одказав, угинаючись.
— Ні, вже згляньтесь! — прохав Колісник і нагнувсь над ухо.
— Добре, добре! Приходьте завтра в думу, — швидко одказав він. Колісник уклонився усім і, грузько ступаючи, пішов через хати.
— От і принесе його! Мужик мужиком, а сиди з ним, балакай, — жалівся Антон Петрович.
— А в шею! — гукнув Селезньов.
— За таксу, видно? — угадував Книш.
— Та всього потроху, — заминав Рубець.
— Ну, идем, идем, — сказав Селезньов, спускаючись з рундука у садок. За ним повагом пішов Книш, за Книшем — хазяїн. Усі не забарилися скритися в темній гущавині молодого садка. Там серед його, у невеличкій бесідці, на розчиненому столі, горіло уже дві свічки, освічуючи чорні закапелки бесідки, стіл, на котрому лежало дві колоди карт. Селезньов перший ускочив туди, вхопив карти у руки, почав їх шпарко тасувати.
— Живей! Живей! — гукав він на Книша та Рубця, що повагом ішли собі, гомонячи про садок.
Книш дивувався, що так рясно овощ уродила, коли всі скаржились на недорід. Рубець звертав те скарження на людську ненажерливість; розказував, коли якого дичка посадив, яку щепу щепив, яку колірував.
— Готово!—скрикнув Селезньов, як вони наближались до бесідки.
— Уже сей і капітан завзятий! Не дасть і погомоніти, — увіходячи, обізвався Рубець.
— О чем там еще калякать, когда дело ожидает? Прошу карты брать, чья сдача?
— Та дайте ж хоч усістися.