, рідненький. Іллірик то й Іллірик, подамося й до Іллірика, аби знати, де!
— Іллірик великий, горлице. Перш ніж правитися туди, маємо достовірно знати, де саме продавали.
— А ті, — кивнула на преторій, — не кажуть?
— Не знають нібито. Поїдемо-таки з тобою до пристанища Одес і шукатимемо таких, що знають про долю тиверців, там.
Цього разу Борич не взяв із собою ливарного причандалля, як брав раніш, маючи намір зібрати коло себе люд і вивідати в нього те, що хотів вивідати. Знав-бо: стезю має топтати до навікуляріїв, а то не для всіх доступний люд, їх коли й привабить щось, то не його кузнь.
— Кажеш, маєш золото і ромейські соліди? — запитав Миловиду, побувавши в пристанищі.
— Маю.
— Тобі вони, ясна річ, пригодяться ще, та що вдієш, і тут без них не вивідаємо. Давай поки що соліди, а золото прибережи.
Ходив та й ходив до пристанища та до осель при пристанищі, а повертався ні з чим, лише веселенький був, а то й зовсім хмільний. Дивувалася з того, а ще більше боялася: проциндрить дід те, що відірвала від серця й передала як надію на порятунок Божейкова мама, а хосену з тих походеньок його не буде аніякого. Та ба, іншої путі вивідати, де Божейко, не бачила: те знають мореходи і тільки мореходи. Може, не слід так дуже вже покладатися на Борича, самій теж ходити та питатися? Хтось же був свідком, як виводили тиверців із схованок, пакували в лодії. А коли був, міг чути, куди правитимуться ті лодії, може знати, де зараз мореходи, що возили полонених за море. Тоді, як правилася до Дністра та шукала гостей із чужкраю, теж боялася: кого зустріне, кому довіриться, а не шкодує, бач, що довірилась. Ано, світ не такий жорстокий, як про нього кажуть, а люд — і поготів. Так надумала, так і зробила б завтра чи післязавтра, коли б у її прихисток не залетіло те, чого давно ждала. Борич розчинив не по-старечому дужо двері й мовив, переступаючи поріг:
— Готуйся, Миловидко, завтра вирушаєш. У Старому Епірі, в пристанищі Нікополь, продавали тиверських бранців.
— Це далеко?
— Далеко, дитино, та я домовився: тебе доправлять до самого Нікополя.
Дівчина загадалася.
— А чому тільки мене? Ви хіба не їдете?
Старий знітився і безсило розвів руками.
— Не можу я, горлице, поїхати. Є тут, у Маркіанополі, діло, котре не пускає мене з тобою.
Осмутніла враз і сіла там, де перед тим сиділа.
— Ти не сумуй і не май на мене гніву, — заспокоював чи й виправдувався Борич. — Не тому не їду, що не хочу, не можу я, повір. Ромеї знову готуються до походу, маю знати, куди збираються йти, і коли знов на Тивер, зробити так, щоб знали тиверці.
Глянула на старого і недовірливо, і загадково-подивовано й знов потупила зір, похилила голову.
— Я боюся, діду. Вся надія була на вас. Гадала, і Божейка відшукаєте в цій чужій та загадковій для нас, тиверців, землі, і мене надоумите та захистите, коли дійде до напасті.
Очі Боричеві, вид Боричів казали: "А горенько!" — та уста промовляли інше.
— Навікулярій, що взявся доправити тебе, — муж літній і добронравний. Казав, доки будеш під його рукою, волосинка з голови не впаде. А як далі складатиметься в тебе з ромеями, то вже сама побачиш. Раджу тільки, не будь вельми щедрою і не вдавай із себе багату. А ще не будь надміру довірливою. Розпитуй, проси, торгуйся, являй в усьому розум і обачність. Чула: розум і обачність. То будуть єдині твої помічники на многотрудній путі удач і невдач, сподіванок і розчарувань.
Х/Х
Боричеві підозри не підтвердилися того літа. Ромеї збиралися до Маркіанополя, та не для тої, що догадувався він, виправи: ходили на забудови та зміцнення фортець у Поду-нав'ї. А наступного передліття вода так піднялася в широкому та повноводому Дунаї, що про перехід через його широчінь уплав годі було й думати. Злились і стали суцільною гладінню-морем численні рукави, зникли під водою очерети, залилося й стало заплавою прибережне пониззя. Дерева стояли в воді й видавалися зеленими острівцями на поруділій водяній гладіні.
— Ось і маємо. Волоте, поміч, — підвівся в стременах і пильно розглянувся Вепр. — Дунай до самого літа став ромеям на перепутті, а нам визначив обводи незатоплюваної тверді. Напевне знатимемо тепер, де вдало визначили місця для веж, а де помилилися. Більшої води, здається, не було в пониззі.
— Гадаєш, що ми десь і помилилися?
— Дуже можливо. А втім, побуваємо на місці забудов — побачимо.
І князь, і його воєвода знали: сюди, в Подунав'я, давно пішли тиверські будівничі — землероби, каменярі, дереводіли. Та й чули, правлячись пониззям, як голосно вистукують ті, що дроблять та тешуть камінь, рубають дерево. Дереводілів, ясна річ, найбільше тут. Бо й дерева треба найбільше. Може, тільки вежі й змурують із каменю. На вали, забудови піде земля та дерево. А градниць із сяких-таких колод не поставиш. Тож і гримлять-вистукують будівничі по всіх околіях, рубають що є ліпшого та найліпшого.
— Старійшини, як ніколи, повірили тобі, княже, а від старійшин перейнялася вірою і вся земля. Бачив, як густо йшли тиверці на Дунай?
— Бо відають, чим заплатили за безпечність. На власнім хребті спізнали, що таке чужинське вторгнення.
— О ні, старанність та має й іншу підвалину. Гадаю, не було б такої щирості та одностайності, коли б ти кликав їх спершу на спорудження веж, а потім — на відбудову спалених весей. Турботу про люд тиверський угледіли в тім твоїм повелінні, тому й пішли усі в пониззя.
Вепрова похвала була приємна князеві. Через те говіркішим видавався і на Дунай дивився веселіше, ніж можна було сподіватися від нього.
— Гарне пристанище матимеш, воєводо, коли сядеш із родом і людом своїм у гирлі такої ріки, — показав на безбрежне дунайське плесо. — Чи не закортить стати тоді осібним князем, га?
Питався, жартуючи, а Вепр не зумів чомусь бути мужем, що сприймає почуте як жарт.
— Осібним?
— Ну, коли не осібним, то морським.
— Морським — може, — надумавсь-таки і усміхнувся, — а осібним — ні. Тут усією слов'янською землею не можемо упоратися з неспокійними сусідами. Таке ж князівство, як моя придунайська волость, проковтнуть і не оближуться.
Волот загадався й примовк.
— Я через те кажу так, — обізвався перегодом, — що мені самому Тіра почала видаватися ліпшою і знадливішою за Черн.
— Ов! А то ж чому?
— Бо гарне і багато чим спокусливе місце. Одне, город той, коли звести його, стоятиме на узвишші, а друге, над глибокою водою. І не на морі, і над глибокою водою, чуєш? Таке морське пристанище може вирости в тім місці і така твердь для слов’янської землі, що й ну. Та ще коли й ти станеш їй підпорою при самім Дунаї, та коли лодій матимемо стільки, що на весь Понт Евксінський гримітимуть славою. Уявляєш, що буде тоді? Е-е, воєводо, з тої затії в Тірі може вирости наша сподівана міць. Гадаєш, поляни так собі вчепилися за те місце на нашій землі й пішли на єдність із тиверцями? Мають пильне око і далеко бачать тим оком. Я після бесіди з ними покою не маю ночами. Сплю і бачу великий білокам'яний город над лиманом, морське пристанище при городі, сотні своїх і чужих лодій у тому пристанищі. В мислях дав уже йому й наймення — Білгород.
— А чому тільки в мислях? Друге літо сидять там твої та полянські будівничі, гадаю, щось зробили.
— Пристанище, вважай, є вже. Коли не зашкодять ромеї чи якесь інше безліття, матимемо й здатну боронити себе морську твердь.
Скільки правилися понад Дунаєм купно, стільки й мови було про те. А розлучився з Вепром у новій його волості й прибув до Тіри, мусив забути про свої далекосяжні наміри: там на нього чекали вже посланці з вістями від Борича.
Не хотів вірити тому, що почув, однак не вірити теж не міг. Чи Борич слав би людей аж із Маркіанополя, коли б не був певен: ромеї таки готуються до походу?
"Оце таке твоє сольство, імператоре? — питався в того, від кого мав неабиякі обіцянки. — Оце така щирість і така правда? "
Перше, що зробив, — розіслав гінців. Звідомляв про загрозу нового вторгнення князя Добрита у Волині, звідомляв і полян та уличів. Вепрові ж повелів змінити сокири на мечі й зібрати під свою руку весь тамтешній люд. Сам теж не забарився згромадити із будівничих дружину й повернувся до Черна. Настав час не покладатися на тверезий розум ромейського імператора. Тільки б не спізнитися зібрати до спаду води в Дунаї дужу силу. Все інше вирішать меч і розум, розум і меч.
Висока дунайська вода спадала повільно і довго, так довго, що зібрані під рукою Волота дулібські, полянські вої, як і вої сусідів уличів, почали ремствувати: чи не даремна ця ратна виправа, чи не пустив хтось навмисну чутку, аби нашкодити слов'янам? В полях зріє хліб, по лісах повнятьсямедом борті, а господарі кинули усе те напризволяще, тирлуються в Придунав'ї. І ромеїв не провчать, і втрати матимуть такі, що їх нічим уже не відшкодуєш.
— Що робитимемо, княже? — прийшли і сказали нарешті самому привідці.
Думав, дошукувався і таки знайшов її, одповідь.
— А що роблять в такому разі ? Не йдуть ромеї, то нам тра йти до ромеїв. Одбирайте спритних звідуиів, пошлемо їх на супрот-берег Дунаю за звідами. Най понишпорять та побачать, що роблять ромеї, збираються чи не збираються вони йти в нашу землю.
На те охоче пристали і звідунів одібрали рівно стільки десятків на чолі з десятськими, скільки було на ромейськім березі фортець. Розтлумачили, де і як мають переправитися, що вивідати, переправившись, та й стали ждати.. Так чи інак, а звіди мають покласти край марному сидінню.
Вони й поклали, та не так, як мислив собі князь і ті, що були з князем. Звідуни повернулися й сказали: ромеїв справді до гибелі в фортецях, одначе не видно, щоб вони готувалися до вторгнення. Возять камінь і мурують стіни.
— Зводять нові фортеці?
— Ба ні, нарощують заборола в старих, мурують нові споруди на подвір'ях фортець.
То була заковика і неабияка. Невже Борич натрапив на ложний слід і обманувся? А коли ні? Коли ждуть-таки спаду води й зміцнюють тим часом фортеці? Можуть і так собі мислити: "Чого йти до слов'ян, коли не зібраний ще урожай на нивах, не насотано меду з бортей? Хай покладуть усе в хижі та будуть готові зустріти гостей не лише з простягнутими для вериг руками, а й із хлібом-сіллю".
Коли це правда, не втримати йому коло себе ані полян та уличів, ані дулібів. Щасливі