А потому казав припікати везира Агмеда, щоб видав з себе якраз тілько зойків, кілько дав грошей спільникові свому: І сконав Агмед в Джеляд-Одасі.
— А чорний Гассан?
— Його казав султан кинути у море зі зв'язаними руками:
як перепливе до острова Принців, то може йти, куди захоче...
Справедливий вирок видав Сулейман. Нехай Аллаг Акбар благословить сліди ніг його! Бо таки крав податки великий везир Агмед, і то крав так, що не могли його імити... А на тих податках були стони і кров. Та й вистогнав їх Агмед в Джеляд-Одасі... А решту рахунків возьме в нього Аллаг з вічними очима".
XV
СУЛТАНКА МІСАФІР
Ніяка влада не родиться з ненависті.
Всяка влада і вдасть родиться з любові.
О, Ви, що хочете де-небудь якої-небудь влади!
Запитайте самі себе, кого і що Ви любите?
І
Власть уродилася з любові, а викормив її пошанівок. Так само, як дитину, що родиться з любові й росте з пошанівку своїх родителів.
Давно-давно, коли турецький нарід утікав з Азії на захід сонця перед страшними ордами Джінгісхана, провадив його в утечі предок Сулеймана. І за те полюбив його турецький нарід і пошаною оточив, як блиском, всіх потомків його. А чим більше росла в нім пошана до роду Османа, тим більшу силу мав той нарід і мала власть його. І так дійшов він до верху своєї сили за Сулеймана Великого, Селімового сина. коли полки його, йдучи горі Дунаєм, дійшли в саме серце Європи.
А тоді червоний кришталь влади турецьких султанів зачав переходити з любові великого султана в руки його жінки, з роду до влади непривичної, що прийшла Чорним Шляхом ординським і Диким Полем килиїмським з далекої країни як бідна невольниця і полонила серце падишаха.
То не жінка прийшла, то прийшов кісмет69[69] Османів. А мав він обличчя ангела і пальчики такі ніжні, як перші блиски сходячої зорі, а очі сині, як небо весною. І піддався йому великий султан, володар трьох частей світу, що не піддавався нікому. І приглядався найбільший завойовник блиски сходячої зорі, а очі сині, як небо весною. І піддався і законодавець Османів, що буде робити прегарний кісмет, присланий незбагнутою волею Аллага — Чорним Шляхом степовим і Чорним морем бурливим... Бачив у ній великий розум і добре серце. І був тим цікавіший, що дальше робитиме його люба Ель Хуррем, котрій і так не міг опертися.
II
Все оточення султана знало, що султанка Ель Хуррем скорше довідалася про смерть Агмеда-баші, ніж сам Султан.
Вона бачила себе в зеркалі в тій хвилі, коли їй донесли про се слуги. Була сим оживлена і скріплена, як ростина, котру в часі спеки піділлють водою. О, бо й вона пережила гарячий день! Здавалося їй, що плила хитким човном по Дніпру і переплила його перший поріг, про який так живо оповідав їй у Криму старий козак-невольник. Хвилями було їй так горячо, аж холодно. Аж мороз ішов поза шкіру.
Серед усеї пишноти її обстановки пригадався їй убогий, спокійний дім батьків, де в часі морозів частували міцною горілкою робітників, що привозили з лісу дрова. Здавалося їй, що й її почастувала доля міцним червоним сорбетом і що той червоний сорбет облив їй одяг і руки.
Обмилася і змінила одяг. Мала вражіння, що чує запах крові. Не почувалася до ніякої вини, бо боронила сина. Але той дивний запах докучував їй. Закликала невольницю й казала принести ладану та найдорожчих арабських пахощів.
Ніжні пахучі клуби диму пригадали їй Великдень у церковці св. Духа. Впала на коліна і насилу пробувала молитися, обернена до Мекки. Знала вже, що її підглядають. Але очима душі вдивлялася в образ Пресвятої Богородиці, що стояв між восковими свічами в убогій церковці на передмістю Рогатина: "Боже, будь милостивий мені грішній..."
Милилася щиро. Але гріхом уважала не те, що убила людину, бо обороняла невинного сина свого. Гріхом уважала тільки те, що в тій цілі сказала неправду свому чоловікові. І за се просила прощення в таємної сили над нами. І була переконана, що колись прощення одержить. Відчула полекшу у грудях. І чула навіть якусь не відому досі силу, що входила в неї й росла. Але й тягар був, о, був. На молитві застав її Сулейман.
— Приходжу так само незаповіджений, як ти прийшла сегодня ранком до мене, — почав усміхаючись.
Очевидно, приємно йому було застати жінку при побожнім ділі та ще до того так правильно обернену лицем до Мекки. Коли й був у нім якийсь сумнів щодо правди слів своєї жінки, то тепер розвіявся безслідно.
Встала й радісно, як дитина, закинула йому рученята на шию. Була переконана, що Бог прислав його, щоб перепросила мужа за те, чим почувалася грішна супроти нього.
Сіли обоє біля кадильниці, й Сулейман почав кидати в огонь золотисті зеренця ладану.
— Чи ти не маєш якої невольниці, що намовляла тебе з мого сина зробити християнина? — сказав шуткуючи султан. Відповіла весело:
— Я не маю ні одної християнської невольниці. Але тепер візьму! Добре?
— Добре, добре! Очевидно, на злість Агмедові-баші: нехай ще перед смертю довідається, що ти не боїшся його наклепів! — сказав султан.
— Він уже помер... — відповіла тихо.
— Що? без мого відома? Непереслуханий?! Споважнів і сказав по хвилі:
— Чи ти, о Хуррем, спонукала до сього мою німу сторожу?
Був не так занепокоєний, як роздратований тим, що висмикнулася йому з рук добича, на яку щойно мав упасти його п'ястук. Був у тій хвилині подібний до молодого тигра, який побачив утечу старого вовка перед ним.
Вона відчула, що гнів його не звертався до неї, а зверталася до неї більше його пристрасна цікавість.
Відповіла так спокійно, якби ходило о якусь звичайну річ:
— А що мені даш, коли скажу тобі правдиву правду? По обличчю султана було видно зацікавлення.
— Чи ти могла б мені сказати й неправду? — запитав.
— Певне, що могла б. І ти ніколи не довідався б про се. Але бачиш, що не хочу.
Зміркував, що треба з сею гарною дитиною говорити тепер по-діточому, і сказав:
— Я ж тобі досі нічого не відмовив. Скажи, чого хочеш?
— Двічі тілько золотих дукатів, кілько хотів вимусити на тобі Агмед-баша!
Розсміявся й відповів:
— Але ж бачиш, яка кара зустріла його за вимушсння!
— Але я не хочу тих дукатів для себе, як хотів він!
— Тільки для кого?
— Для мошеї!
— Якої мошеї?
— Такої, якої ще нема у твоїй столиці.
— Ти хочеш будувати нову мошею?
— Так. Як подяку Аллагові за відвернення першої небезпеки від нашого невинного сина. І назву ту мошею іменем його батька.
— Що ж, будуй! Се богоугодне діло. Тільки чи не забагато золота ти хочеш? Ти не знаєш, дитино, яка се велика сума! Нею можна обігнати кошти великої війни і здобути цілу країну!
Подумала хвильку й відповіла:
— Але подумай, як твоя мошея виглядатиме! Знаєш як? Ось як! Всередині будуть чотири стовпи з червоного граніту. Бо червона кров солила мені з обличчя, коли я зміркувала небезпеку, яка грозила Селімові. А верхи тих стовпів будуть з білого як сніг мармору, бо я тоді дуже поблідла. І міграб70[70] буде з білого мармору, і проповідниця, і мінбер71[71] для хатіба72[72], і мастаб муедзина, й висока максура73[73] , призначена для тебе. По боках будуть подвійні галерії з худжрами, в яких люде укривати будуть золото, і срібло, й дороге каміння, а яких не рушить навіть султан! Бо все те буде під опікою Аллага!
— А маєш уже будівничого? — питав напівшуткуючи, бо знав, що часто любить говорити з будівничим Сінаном.
— Будівничого маю, але ще не маю грошей, тільки думку. Та й тої я не скінчила.
— Кінчи; вона дуже цікава.
— Так буде всередині. А зверха буде ще краще, бо я з тобою хочу там лежати по смерті...
Великий султан спустив побожно очі й поцілував подругу. А вона, одушевлена, мріла-будувала:
— Вся площа під мошею буде поділена на три чотирикутники. Середній меджід74[74] я вже описала. Перед ним буде передсінок. А за ним буде огород Аллага, де людські ростини-кості спочиватимуть аж до судного дня, коли кожде тіло стане свіжим квітом у великім воскресенні Божім. І там ми обоє спічнемо навіки. А над цілим храмом скажу збудувати чотири мінарети, високі, аж до неба. І забезпечу їх освітлення у святі ночі місяця Рамазану75[75].
Був гордий з такої жінки.
І так захопився її мрією, що сказав:
— На таку будову варто дати шістсот тисяч дукатів. Тільки чи не буде замало?
— Може, й замало. Бо я думаю ще про малу мошею мого імені. Вона буде скромна і дешева, з одним мінаретом. А стане на місці, де мене купили як невольницю до твого гарему. Тільки коло неї хочу збудувати школу для сиріт, кухню для убогих і дім для божевільних.
Божевільне міцна любов, якою розгоріло до неї серце молодого султана тоді, коли перший раз натяками згадувала йому про подібні замисли,— бухнула знов. Забув, з чого почалася та розмова, і припав устами до її уст. Боронилася, як колись дівчиною, кажучи:
— Ти забув, з чого ми почали. Тепер уже скажу тобі правду: то я спонукала твою німу сторожу виконати нині присуд, який мав щойно завтра упасти на Агмеда...
Опритомнів.
Совість судді несподівано сильно застукала до душі великого володаря. Але ще сильніше відчув скрегіт вищерблюваного в собі кришталю влади. Мимохіть кинув оком на дрібні рученята своєї жінки. Виглядали ніжно, як білі квіточки лілеї.
Припав устами до її руки. А вона гладила його по обличчю. Не питав навіть, як вона спонукала його німу сторожу передвчасно виконати кару смерті. Бо щойно тепер стало йому ясно, чим його так цікавить та дивна жінка. Досі був він у своїй палаті й державі сильний, як лев, але одинокий. Він нікого не боявся, а його боялися всі. В сій жінці відкрив людину, яка не боялася його, від якої міг кождої хвилі сподіватися чогось несподіваного і він, і все його оточення. Зовсім так само, як від нього самого.
Тим ставала рівною йому. Мав глибоке задоволення з того, що біля нього був ще хтось, кого так само бояться, як його. Мав пару — і не чувся вже самотнім. Зрозумів, яким чином міг так спокійно дивитися на ту нечувану дивовижу, що її жінка викликала сегодня в судейській салі: та дивовижа була йому дорога, неоцінима. Як лев-самотник, що довго блукав сам і нарешті знайшов собі самицю, простягнувся у весь ріст з задоволення.
Запитав дуже ніжним голосом:
— Чи тобі не прийшло на думку, як ослаблюєш своїм кроком судейську совість найвищого судді в державі?
— Прийшло. Але я сказала собі, що ти можеш переслухати про все євнуха Гассана.