Окрім нього було ще багато написів. Але вже од руки і значно пізнішого походження. ГЬть усе Магдебурзьке право було густо списане досить-таки одноманітними формулами: "Коля + Ляля = любов", "Вова + Оля = любов", "Юра + Нюра = любов", "Толя + Галя = любов" і т. д.
А якийсь один нагармузляв отакенними літерами свою формулу аж метрів за три над землею: "Жека + Льоха = любов". Мабуть, йому довелося для цього принести з дому драбину. Бо аж ніяк не вірилось, щоб у нього було таке довге тіло. По-людському звали його, видно, Олексій, а її — Женя; писав він російською мовою і не знав, що українською "льоха" — то свиня. І вийшло, що він сам себе назвав свинею.
Те, що ніхто з них ніколи не мав п'ятірки з каліграфії, було видно з першого погляду — такі кривулі вони по-навиводили. І ще було ясно, що одне одного, може, вони й любили, але більше не любили нікого, бо так запаскудили пам'ятник, аж гидко було дивитися.
— І навіщо їх тієї грамоти вчили! — з почуттям сказав Ява.
"Диви, який ти хороший! А чи не ти, дорогий Яво, писав крейдою на сараї поза школою різні революційні слова проти завпеда Сави Кононовича", — подумав я. Але не сказав нічого. Бо й сам я був грішний: писав на паркані колись нелітературні дурниці. Бач, як недобре. Більше не буду!
Сповнені шляхетних почуттів, ми подалися до пішохідного моста, що вів на Труханів острів. Мостом безперервним потоком ішли люди. Куди ж це вони?! Там же й так сісти ніде... Ой, боюся, що затопчуть когось там сьогодні. Боюся, що будуть жертви!
Жертви... Що ближче ми підходимо до парашутної вишки, то дужче ворушиться у моїх грудях щось парши-ве-паршиве — слизьке й холодне. Висока все-таки, зараза! Це тобі не верба, з якої ми в річку стрибаємо. Як не розкриється парашут, то тільки — ляп! — і кавкнеш...
Цікаво, чи буває так, що не розкривається парашут на парашутній вишці?.. Чи бувають тут нещасні випадки. .. І жертви...
Перейшли ми міст, звернули ліворуч, до випіки. Цікаво, про що зараз думає Ява? Щось дуже він бадьоро йде, аж надто бадьоро. Так серйозні люди не йдуть стрибати вперше з парашутом. Придивляюсь я до парашутної вишки — не видно, щоб хтось стрибав. Може, уже сьогодні була якась жертва... А ми, два дурні, йдемо...
Розумні люди ондо у пінг-понг грають, у настільний теніс — зовсім безпечна гра, цілком гарантує життя. Стоять двадцять столів, і білі пластмасові м'ячики стрибають над ними, як бульки під час дошу...
Аж ось і парашутна вишка.
Ти диви — нема нікого. І парашута не видно. І шворку, на якій він має висіти, закинуто кудись нагору.
Неподалік од вишки сидів під деревом якийсь напівголий літній дядечко в парусинових штанях. Саме те, що він був не в трусах, а в штанях, змусило мене подумати, що це хтось із адміністрації.
Я підійшов і спитав:
— Скажіть, будь ласка, а вишка що — не працює? Дядечко глянув на мене, пхикнув:
— Чого не працює? Працює. Тільки бачиш — нема парашута. Хтось украв, кажуть. А без парашута з неї стрибать опасно. А втім, спробуйте, хлопці. Я бачу, ви такі герої, що вам парашут зовсім не потрібен.
Ми зрозуміли, що дядечко жартує. Ну звичайно ж, не працює вишка, не працює... Ур-р...
— От шкода, — сказав я.
Поряд з вишкою була каруселя. Я спершу подумав — звичайна собі каруселя. А тоді придивився — е ні, зовсім не звичайна. На високому залізному стовпі величезне коло, а до того кола на довгих ланцюгах крісельця причеплені. Крутиться коло, і крутяться крісельця на ланцюгах, убік одлітаючи, — як ото, коли консервну бляшанку на дротині над головою розкручувати.
Піянув на Яву:
— Давай?
— Давай.
Вишкребли ми останні копійки. Заплатили. Сіли. Поїхали! Спершу поволеньки-поволеньки. Тоді все дужче, дужче...
— Ого-го-го-го-го-о... — радість із грудей вигогокується. Ну й ловка ж каруселя! Зовсім тобі як птиця летиш у повітрі — ніби й не держить тебе ніщо... — гух-гух-гух!..
— Др-р-р-р... — це я ротом, гуркіт мотора собі роблю. Ніби лечу я на літаку-винишувачі надзвуковому...
— Та-та-та-та-та-та... — з кулемета стріляю по Яві. Ява обертається і теж:
— Та-та-та-та-та-та...
— Іду на таран! — гукаю я, підлітаю до Яви — штурх його ззаду — і він одлітає од мене. А потім підлітає і — штурх мене — і я одлітаю... І-і-ех!.. От каруселя! Ну й каруселя! І жодних тобі нещасних випадків! Ніяких жертв! Ланцюг такий, що вола вдержить.
Отак би літав, літав, літав... цілий день би літав... Аж тут повільніше, повільніше... Стоп! Приїхали! Злазьте! Та)! Отак мало!
Як хочете ще — будь ласка, платіть гроші і карусельтеся собі скільки влізе.
Гро-о-оші! Де ж узять ті гроші, як вони отуто, у животі! І нащо ми стільки морозива вмаламурили! Не могли менше на дві-три порції! Якраз було б на карусе-лю! А так через те поганське морозиво доводиться відмовлятись од такої для мене потрібної, такої льотчицької розваги.
Дурний я, дурний! Ну, у Яви вухо, йому треба було! А я чого? Чого я?! Було б на собі економити. Хай би Ява сам їв. Морозива я й у Васюківці можу скільки хочеш умелигати. А таку каруселю у Васюківці хтозна-коли ще побудують! Я вже й виросту...
Ява бачить мій настрій. Зітхає співчутливо. Каже:
— Ходім хоч скупаємося.
— Та! — змахую я рукою. — Що я, купатися до Києва приїхав? Я вдома отак-о накупатися можу.. Та й де тут купатися? Серед людей, як у лісі, заблудишся. І до води не втрапиш. й води біля берега уже нема— самі люди...
Але то я так казав, щоб досаду свою на чомусь зігнати. Бути на київському пляжі і не викупатись міг тільки якийсь хворий, ненормальний. Тям паче в таку спекоту. Ми почали пробиватися до води.
Я не можу собі точно уявити, що таке мільйон людей. Але якщо вже уявляти, то уявляти, мабуть, треба київський пляж. По-моєму, там було не менше мільйона. Хто не вірить, хай піде й порахує.
То було схоже на якийсь велетенський базар. Тільки що всі голі і не торгують. Ніколи я не бачив стільки голих людей одразу. Ну, доводилось мені бачити одного, двох, трьох голих, ну, два-три десятки— у лазні. А тут — мільйон голих. Аж не віриться, що таке буває на світі.
Древні люди, що ото пекло видумали, якісь були наївні, без усякої фантазії. Хіба то пекло? От київський пляж у спекотний вихідний день — оце пекло! Люди тут справді пеклися, смажилися, шкварилися на сонці. Половина з них лежала голічерева мовчки, без руху, заплющивши очі, мов мертві. Лише по тому, як колихалися їхні животи, можна було зрозуміти, що вони ще живі, ще дихають. Друга половина безперервно щось їла-жува-ла, ковтала, плямкала губами, пила молоко з трикутних паперових пакетів, пила пиво і лимонад із пляшок.
Здавалося, ця половина прийшла на пляж спеціально, щоб попоїсти. І лише незначна частина хлюпалася, купалась у воді. Але цієї незначної частини було досить, щоб витіснити своїми тілами пів-Дніпра води. Ще одна незначна частина весь час кудись ішла. Ішла, переступаючи через тіла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови і таке інше. Але й цієї незначної частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку і метушню. А он — гуп! гуп! гуп! — попід кущами волейбол, стоять кружка і м'яча гупають. І нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб когось по голові вцілити. Різнокольорові м'ячі не стільки у повітрі літають, скільки по піску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то пляжний волейбол.
А он "геркулеси" ходять, повагом, весь час м'язи напружуючи і груди вперед випинаючи. І в кожного на руці номерок на резинці — від гардероба, — ніби всі "геркулеси" кимось пронумеровані.
— Здоров, Шрик!
— Привіт, Шурик!
— Чао, Марик!
Це "геркулеси" між собою вітаються, не зупиняючись і голови не повертаючи, щоб не втратити статечність фігури. І всі оці нумеровані індикуваті Марики, Гарики й Шурики відрізнялись од решти людей тим, що були розмальовані татуюваннями. Татуювання були у них де тільки хочеш — на руках, на грудях, на ногах і навіть на спині. І чого тільки не було "виколото": і кораблі, і орли, і звірі, і жінки, і кинджали, і різні мудрі тексти, наприклад: "Смерть заизмену" абощо. Це по-перше. А по-друге, у всіх у них щось висіло на шиї. Такий собі ланцюжок, а на ланцюжку або підківка, або бляха, або якась жіноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нічого, або хрестик. І дивно було бачити хрестик на грудях, де був виколотий піратський корабель, кинджал та ще й оте "Смерть за измену". Ясно, що той хрестик нічого спільного з Богом не мав, що то було просто модно.
"Чого доброго, у них ще попівська ряса в моду може увійти, — подумав я. — І ходитимуть тоді київські Гкри-ки у попівських рясах по Хрещатику..."
А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на голові, наприклад), — у нього — лисина, а там, де в людей голо (на спині, наприклад), — у нього густа руда шерсть — як у ведмедя. А він лежить, загоряє. От дивак! Хіба шерсть може загоріти? До тіла ж сонцю крізь ту вовну не пробитися.
А он дід який! Із води тільки-но вискочив і ну гімнастику робити — присідає, на руках од землі одтискаєть-ся, підстрибує — як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках і ззаду голови довге волосся аж до плечей. І усміхається на весь рот, підморгує комусь. Оце дід! Тю! Ви гляньте, що таїм робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у теніс... чи, як його, у бадмінтон ракеткою вимахує. Так вимахує, що аж в очах мигтить.
Ого-го! Цікаво було б подивитися на нашу бабу Трин-дичку з такою ракеткою. Все село збіглося б. А тут ніхто й уваги не звертає.
Інтересні діди й баби в Києві. Якісь хлоп'якуваті. Наче старі діти. А молоді паруб'ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, років по двадцять, не більше. І обидва бородаті. Дива!
А он якась тітка спить під деревом. Загорнулася з головою у ковдру і хропе. Чого вона на пляж прийшла— незрозуміло. Дома ж під ковдрою краще виспатись можна.
А скільки дітей! Дітей скільки на пляжі! Тільки й чути:
— Сьома, вийди з води! Сьома, вийди з води!
— Галочко, не запливай! Пливи назад!
— Сашко, де твої черевики? Де твої черевики, я тебе питаю?
— Алік, зніми мокрі труси.
— Толя, оддай йому м'яч! Толя! Це ж не твій м'яч, це його м'яч.
— Яша, за вредність ти сьогодні купатись більше не будеш. Не будеш... За вредність...
— Олюню, ти знов насипала піску в мої черевики! Ану висип зараз же!
— Мамочко, ну з'їж яєчко! — Це каже товста тьотя у смугастому купальнику, що тримає в руці облуплене яйце.