Це погана прикмета! — сказав батько вже поважно й насупився.
Зiнько примiтив, що батько починає сердитись, замовк, вийшов на ганок, сiв на лавi i задумався. Вiн постерiгав, що матиме багато клопоту, як тiльки Маринка згодиться вийти за його замiж, що йому треба сподiватись великої притичини од старих. Зiнько зiтхнув й сперся лiктем об гратки ганку i втопив очi в небо, в той бiк, де був Суботiв.
Надвечiр другого дня Зiнько сiв на лавцi в ганку i засумував. Маринка виїхала з гетьманшею з Чигирина, i Чигирин став йому немилий.
"Ой, тягне мене, пориває мою душу туди, за гори, де ти пробуваєш, моє серце миле! Буду тебе любити, буду тебе сватати, хоч би менi заборонив батько й мати. Не життя менi на цьому свiтi без тебе в парi! — думав молодий козак. — Осiдлаю коня, поїду в Чигирин, може, гетьманша з Маринкою ще не виїхали з Чигирина", — подумав Зiнько.
I вiн осiдлав коня, побiг в Чигирин, об'їхав гетьманський палац, заглянув в подвiр я, заглянув в садок, кинув оком на зелену прогалину в садку, де Маринка грала в хрещика з подругами, але скрiзь було пусто; нiгде не було видко й душi. Зiньковi здалося, що без Маринки все замерло, все вимерло в гетьманськiй оселi.
"Скрiзь, скрiзь пусто, скрiзь мертвота, неначе в гетьманськiй оселi усi вимерли. Тiльки слiди твої живi й милi для мене, моє серце!" — подумав Зiнько, вертаючись додому з засмученою душею.
Щовечора сидiв Зiнько на ганку задуманий та засмучений. Щовечора неначе якась сила тягла його в той бiк за горою, де був Суботiв. Мати знала, чого син сидить задуманий, i мовчала, щоб не вразити його серця. Вона думала, що син посумує, посумує та й забуде про Марннку.
— Отже ж, пропаде хлопець нi за що, нi про що! Ой Господи! яка напасть на мою дитину! — говорила Лютаїха до Демка.
— Цур дурної навiсної! Пропаде... Ще що вигадай! Щоб козак та пропав од баби? Де це ти чула про таке диво! чи в Туреччинi, чи в Польщi? Я щось не чув, щоб який дурень та пропав через ваше жiноче кодло. А коли який козак i пропав через це, то вiн, певно, поперед того наївся собачої блекоти та й здурiв, а потiм вже й пропав! — кепкував старий Демко.
"Пориває до тебе, молода дiвчино, мою душу щовечора. Знаю, що батько й мати не схотять приймати тебе в свою хату за невiстку, а все-таки я тебе люблю, хочу тебе любити i любитиму, доки й мого вiку. Осiдлаю коня, побiжу в Суботiв смерком... Може, де тебе вгляджу в оселi, в садку. Хоч гляну на тебе здалеку, розпитаю про тебе, то менi буде легше", — думав Зiнько, поглядаючи на гори, на лiси.
Надвечiр вiн осiдлав коня i поскакав до Суботова. Вже лягома доїхав до села. Гетьманський палац стояв край широкого майдану на невисокому пригорку. По один бiк майдану мрiла на вищому пригорку проти ясної смужки неба одна церква, по другий бiк неначе тонула в темрявi друга церква на шпилi. Зiнько приїхав до гетьманського двору, оглядiв подвiр'я. Скрiзь було тихо. В палацi вже погасло свiтло, очевидячки, там вже спали. Зiнько повернув коня поза частоколом i пустив його тихою ходою. Вiн заглянув у садок. Свiтло свiтилося в одному вiкнi з самого краю палацу.
"Чи не в неї свiтиться свiтло? I що вона робить тепер? i про що думає? Як менi хочеться побачити її, знати її думки! Перелiзти б через частокiл та хоч заглянути в вiконце..." — подумав Зiнько, але вiн здалеку примiтив, що те вiконце було заслонене заленуватою завiсою.
Зiнько об'їхав садок навкруги, з болячою душею повернув коня назад до Чигирина i торкнув його пiд боки острогами. Кiнь-неначе знявся з мiсця, як птиця, i полетiв по битому шляху. Зiньковi стало легше на серцi од швидкого руху. Свiже вогке повiтря прохолодило його гаряче лице.
"Ой, коли б тi гетьманшинi iменини швидше, а то моя душа занидiє од довгого ждання!" — думав Зiнько, вже свiтом вертаючись в батькiвський двiр.
Через тиждень старий Демко Лютай послав Зiнька верхом в степи, де один старий козак держав воли на випасi, i звелiв йому прикупити двi пари молодих волiв до плуга. З Зiньком поїхав верхом один наймит-парубок, щоб пригнати додому тi воли. Дорога в степи до випасу йшла недалечко од Суботова.
Купивши двi пари волiв, Зiнько звелiв наймитовi гнати воли додому, а сам збочив з простої дороги i завернув до Суботова. Вже смерком вiн вглядiв верхи суботiвських церков i в його серце защемiло. Кiнь летiв, як стрiла, неначе постерiгав думки свого хазяїна. От i верхи гетьманського палацу мрiють в темрявi, як в туманi! От i садок за домом вирiзується на небi, неначе густi, чорнi хмари облягли палац з трьох бокiв!
"Як не вгляджу її де-небудь, то заїду до гетьманшi в гостi, вступлю смiливо в її покоїв, i, може, побачу Маринку... Гетьман живе на другiй половинi палацу, то, може, й не бачитиме мене... Хоч я син осавула, але простий козак, а в гетьмана все-таки високi пороги для простого козака..."
Зiнько об'їхав двiр. В дворi не видко було нi живої душi. Вiн пустив коня поза садком, об'їхав садок, заглянув через частокiл: на прогалинах, в квiтниках нiкого не було, тiльки квiтки пахли з садка, аж дух забивало. Зiнько повернув коня назад i, похнюпившись, їхав тихою ходою та все заглядав у садок. Коло однiєї прогалини кiнь сам спинився, неначе спiткнувся. Зiнько вглядiв, що стежкою йшла якась панна тихо-тихо, неначе посовувалась по червонуватому пiску, котрим була посилана стежка. Вiн придивився, впiзнав тонкий, гнучкий стан i височеньку постать: то гуляла по садку Маринка.
— Хто то такий? — крикнула Маринка через частокiл. — Чого тобi тут треба?
Зiнько впiзнав Маринчин голос.
— Це я, Маринко, Зiнько Лютай, коли не забула про мене, — обiзвався Зiнько з-за частоколу. Маринка наблизилась до частоколу.
— Добривечiр тобi. Марино! I не думав, не гадав тебе побачити, а от i трапилось, що я таки тебе побачив, — промовив тихо Зiнько.
— Це ти так пiзно приїхав до нас в гостi? Чого ж ти так опiзнився? — спитала Маринка так само тихо, але Зiнько почув, що її голос дрижав.
— Я не в гостi приїхав, але заїхав, вертаючись з степу, з випасу, де я купив для батька двi пари волiв. Вертаючись з степу, я зумисне заскочив до Суботова, щоб де-небудь вглядiти тебе. Отже, i вглядiв! Неначе сам Бог з неба погодив менi i вивiв тебе в садок. Мiй кiнь сам спинився от на цьому самому мiсцi, неначе впiзнав тебе. Про що ти думала, Марино, ходячи по садочку такої пiзньої доби?
— Про тебе думала, — обiзвалась щира Маринка. Цi слова вирвались в неї несамохiть. Вона почувала, що спахнула, мов огнем; i почервонiла.
— А я думав про тебе, об'їжджаючи кругом садок. Мої думи неначе викликали тебе в садок в цей пiзнiй час; думав я, чи не вгляджу тебе, чи не побачу хоч твого слiду, бо я тебе, Марино, люблю так, як нiкого на свiтi не любив. Я не вперше отут об'їжджаю оселю та заглядаю в садок... Я заїздив би коня, заїздив би й не одного, аби тiльки вловити погляд твiй, ясний та милий, аби тiльки подивитися на тебе, подивитись на твої очi i знов вернутись додому.
— I не їздь сюди, i не муч надаремно коня, бо з того нiчого не буде, нiчого не вийде. Гетьманша вже заздрiває, що ти мене кохаєш, але вона оце якось недавно говорила про мене й про тебе з Катериною Виговською, найближчою своєю приятелькою...
— Що ж вона говорила про нас? — спитав Зiнько.
— Попереду пiднiмали мене на смiх, що я тебе причарувала, вже й не пам'ятаю чим... смiялись менi тобою. I нiяково менi було, i приємно було слухати, як вони про тебе говорили. Я цiлий день слухала б, як вони про тебе говорять, тебе згадують, але...
Маринка спинилась i замовкла.
— Але що ж? Може, вони думають, що я так тiльки залицяюсь до тебе, що я жартую, що я дурю тебе? А я люблю тебе щиро i готовий хоч би й завтра до тебе старостiв слати. Хiба, може, гетьманша та твоя мати не видадуть тебе за мене, бо я козак, а ти шляхтянка.
— Ой, не те вони говорили! Гетьманша й Катерина Виговська все хвалили тебе, говорили, що кращого за тебе жениха трудно й знайти, але що твiй батько i твоя мати нiзащо в свiтi не дозволять тобi мене сватати через те, що я шляхтянка, бо вони обоє не люблять шляхти, вважають панiв за своїх ворогiв.
Зiнько важко зiтхнув. Маринка примiтила це i собi зiтхнула: вона постерегла, що гетьманша говорила правду.
— А ще що вони говорили про мого батька та про матiр?
— Говорили, що менi жити в домi твого батька та матерi буде погано, бо вони, хоч люди заможнi, але люблять самi все робити, як простi селяни, що вони i мене будуть силувати до простої роботи, вважатимуть на мене, як на свою наймичку, що вони будуть мене лаяти, а може, й бити, коли я буду їм непокiрлива... А я не цураюсь роботи; роблю усяку роботу вдома в своєї мами, бо ми люди, хоч i заможнi, але не багатi, мабуть, бiднiшi за вас... — говорила Маринка. Дуже почувлива на вдачу, вона при тих словах сама незчулась, як її голос задрижав, а сльози так i закапали з очей.
Зiньковi стало невимовне жаль її. Сльози її неначе гарячими краплями падали на його серце. Вiн почував в душi, що Маринка дуже його любить i догадується, що його старий батько та мати стануть їй впоперек дороги до щастя.
— Не плач, Маринко! Я поговорю з своїм батьком та матiр'ю, розкажу їм, що ти не з тих великих ледачих панiв, котрi нiчого не роблять i тiльки люблять байдики бити. Мiй батько i моя мати ще не знають добре нi тебе, нi твоєї матерi, хоч моя мати не раз бачилась з твоєю матiр'ю тут, в Чигиринi. Я поговорю з ними... а потiм... потiм... Чи любиш ти мене щиро? Скажи менi правду, моя добра Маринко! Чи можна менi до тебе старостiв слати?
— I люблю тебе, i старостiв присилай. Гетьманша i моя мати будуть тому радi, але... але... Я постерiгаю, що з того нiчого не вийде, — сказала Маринка, втираючи сльози.
— Ти добра, як голубка, Маринко! Не плач, не печи мого серця своїми сльозами. Буде так, як я схочу, а не так, як мiй батько схоче, хоч вiн крутий на вдачу. Мати моя добра людина i жалiслива, та й батько не лихий, хоч у його крутi норови. Душа моя чує, що тебе вони полюблять i приймуть за невiстку. Прощай, серце Маринко! Люби мене, жди i сподiвайся!
Зiнько нагнувся над сiдлом, перехилився через частокiл, обняв однiєю рукою Маринку за шию i неначе впiк її уста своїми гарячими устами.
— Прощай, Зiньку! Прибувай на гетьманшинi iменини.