Бачте, а ви все: "Що я можу та куди я із своїм здоров'ям?" А такі люди, як Комаров, нам конче потрібні. Ви розумієте? З Болгарії, з Женеви література йде до Львова, Одеси, а звідти недалеко Донбас, Катеринослав... Уявляєте, як це зручно?
В кімнаті стемніло, і Леся засвітила лампу. За чаєм Мержинський розповів їй ще чимало цікавого. Раніше він чомусь здавався їй мовчазним, а тут — чи вплив моря, чи щось інше спричинилось до цього — виявився гарним співрозмовником, Леся навіть пошкодувала, що раніше, в Києві, не запізналася з ним ближче.
Погостювали та й поїхали собі Михайло з Шурою, Ганна Іванівна, і Леся знову залишилася сама. Доробляла розпочату ще в Колодяжнім "Блакитну троянду", писала нові поезії, читала.
Читала й читала "Капітал", "Кримські легенди", "Новое слово" — журнал, в котрім привертали її увагу філософські трактати Володимира Ульянова та Георгія Плеханова, переклала Гете і Байрона... А поза тим — щирі бесіди, товариські розмови. А друзів у неї побільшало. Крім Сергія Костянтиновича-—той же Стаханов, Руденко, молодий і здібний лікар Дерижанов з дружиною. Можливо, він таки має рацію, цей Дерижанов. Може, справді хоч на кілька літ позбавити себе отого шарваркового життя, тієї біганини, нескінченних турбот, аби поправитись, одужати. Може? Та чи варто задля експерименту тратити дорогий час? Не так, здається, багато лишається до кінця, щоб на кілька літ поставити себе поза громадським життям, боротьбою. Ні, на це вона не піде. Не тихе життя її покликання, а стихія, ота вільна, незборима, лагідна при сонці і грізна в бурю.
Такі думки обсідали Лесю не вперше. І закінчувалися вони подібними ж висновками. Проте останнім часом, — певне, під впливом материних (та й не тільки її!) листів, у котрих тільки й новин, що арешти та обшуки в Києві, — знову й знову поверталась до них, ніби звіряла з часом вірність своїх почуттів і переконань.
Це помітив Сергій Костянтинович. Якось він запитав:
— Чи ви завжди, Лесю, в такій глибокій задумі? Відколи знаю вас — іншою ще не бачив.
Що могла сказати йому? Що в її житті так мало радісного, що сушить її безправність рідного люду? Чи, може, про особисту недолю? Ні. Бо й сам він живе тими ж болями. Як треба йому відпочити, полікуватися, а от не сидить, не терпиться йому — вже їде. Побув якийсь місяць і їде. А там знову чекають його холодні безсонні ночі, недоїдання і праця. Тяжка, виснажлива праця підпільника. І нічого не вдієш. Хтось має жертвувати собою в ім'я майбутнього, хтось же повинен жаром серця свого розпалювати полум'я боротьби...
Їде. Він уже їде. Сьогодні востаннє сидітимуть вони біля моря, слухатимуть зітхання прибою, дивитимуться, як падають зорі. О вечоре ніжний, о зоре вечірня! Скажіть йому, любі, шепніть йому стиха. Яка лагідна його щира розмовонька, який милий погляд очей... Про все, все розкажіть. І як завмирає її серце при ньому, і як бачить його уві сні неспокійної ночі, і як шепоче на самоті його ім'я... Чуеш-бо, вечоре, чуєш, зіронько?
— Ларисо Петрівно...
Аж здригнулася. Знову той голос. Насправді чи, може, привиділось?
— Бачу, минаєте, то й вирішив зупинити... Заходьте...
Ну от. Хіба він сам не догадається? Вічно в роботі, завжди в пориваннях, у мріях... Про все, звичайно, лищ не про неї.
Леся зайшла у двір, привіталася.
— А я вже заждався. Що, думаю, сталося? Збирався одвідати. Не було б ще кілька хвилин— і пішов би.
— Спасибі, Сергію Костянтиновичу. Зустріла оце по дорозі одну знайому, москвичку, — Лариса Петрівна ковтнула води з поданої Мержинським склянки. — Чого тільки не трапляється на білому світі! Розумієте, довідалася, що я знаю французьку, і причепилась:
навчіть та навчіть. Хоч кілька фраз.
— І що ж у цьому поганого? — засміявся Мержин-ський. —Навпаки, треба вітати.
— Вітати? А знали б ви, які вона підібрала фрази! "Я вас обожнюю... Я вас люблю... Мій дорогий..." Аж бридко! Ніби своєю, рідною мовою не можна освідчитися.
Мержинський сміявся. Він був у доброму гуморі, посвіжілий — південь повернув йому сили і бадьорість.
— Та хай їй грець, тій вашій знайомій, — мовив він зрештою. — Знаєте, що я надумав? От відгадайте! Не можете? Зараз приїде татарин, і ми подамося аж он туди, на Ай-Петрі. Хто не бував на Ай-Петрі, той не бачив Криму.
— Довго ж туди добиратися.
— Ну то що? На ніч повернемося — і добре. Може, ви підобідаєте трохи?
— Спасибі, я щойно поїла.
— Гаразд. Ось вам газети, читайте, а я зберу дещо. Що ж, навіть цей, останній день вони проведуть у дорозі. Так уже треба, так судилося — ні хвилини спокою, ні миті самозабуття. Може, це й краще, може, це й вигартує в ній таку зброю, якої не мають інші.
Кривими вулицями та завулками вибралися за місто і покрученою доріжкою посунули вгору. Власне, одразу важко було зрозуміти, куди їхати, бо спочатку піднімалися на пригірок, потім стрімко покотили вниз, трохи проїхали рівним, а далі коні знову натягували посторонки, напиналися, витягуючи візок над якесь урвище. Орієнтуватися можна було хіба що по рослинності. Внизу стелився густий зелений килим, зітканий із плюща, лаврів, магнолії, ховаючи під собою каміння, а тут стрічалися ще дуби та явори, та й тих щоразу меншало і меншало, — пішли рідкуваті терни, низенькі кущики запашного полину і ще якесь різнотрав'я.
— Диво, та й годі, —дивувалася Леся, —внизу, по гляньте, наче в раю, а тут — пустеля. Нащо вже забута богом Волинь, а такого не стрінеш. Там ліс — так ліс, а поле — так поле... Знаєте, Сергію Костянтиновичу, от скільки вже об'їздила країв, а найріднішою все-таки лишається для мене Волинь. Хоч і недуга моя звідти, а все одно люблю її.
— Ви завше так про неї гарно говорите, що й мені кортить там побувати.
— То й що? Приїздіть до нас у Колодяжне. Будьте певні, не пошкодуєте.
— Місяць-два на лоні природи... А що?! Тільки де ж його урвати того часу? Незабаром, напевне, доведеться їхати до Мінська, а там уже думати про це ніколи буде. То ви прямісінько звідси. Я напишу додому. Заперечень не буде.
— Може, від когось і не буде, а сам я проти. В такий час відсиджуватись десь у глухому селі? Ні...
Леся глянула на нього лукаво, обоє однаково зрозуміли цей погляд.
— Не вдалося?
— Де вже вас переконати! Ну, гаразд, але майте на увазі: наша домівка завжди до ваших послуг.
— Спасибі, неодмінно скористаюсь вашою гостинністю.
Тим часом з'їхали на вершину гори. Це була широка рівнина без дерев, без трави, навіть невибагливого до вологи кримського полину й того не було на голій, мовби навмисне вистеленій гранітом пустелі.
Візник зупинився. Леся і Мержинський зійшли. Каміння, каміння. Рівне, вигладжене часом, і гостре, безформне, хаотично накидане. І тільки в затінках, в широких тріщинах — мох.
— Зате навколо яка краса! Шкода, що я не художник, хоч колись і вчилася цьому мистецтву.
— А ви словами, Лесю, малюйте, у вас гарно виходить.
На човні нас було тільки двоє
Хвилі скрізь вколо нас колихались,
І такі ми самотні обоє
Серед того простору здавались...
— Може, й гарно, але не так. Перевага художника в тому, що його твір бачать, а поезію треба читати вміючи.
— Це так. Але ж хто не уявить собі картини величного моря, послухавши оці ось пушкінські слова:
Прощай, свобод ная стихия!
Последний раз передо мной
Ти катишь волни голубые
И блещешь гордою красой.
— Еге ж. Для цього треба небагато: бути Пушкіним... Або Шевченком, щоб написати справді мистецьку картину грізного Дніпра.
— Це вже інша тема, облишмо її. Ходімо краще глянемо вниз. — Мержинський узяв Лесю під руку і помаленьку, боячись, аби вона не спіткнулася, повів до кручі. Лесі було приємно від цієї уваги, вона відчувала тепло його руки — воно неначе переливалося в неї. Хотілося так йти і йти, ні про що не думаючи, ні на що не зважаючи. Якесь незнане, зовсім одмінне від усіх інших почуття хвилювало, виповнювало душу безмірним щастям.
— Погляньте, Лесю! Ще одне диво, — зупинився чимсь уражений Мержинський.
Над урвищем майже висіла гранітна брила. Коло її підніжжя кучерявилося щось подібне до моху, валялись обмиті дощами і пожовклі на палючому сонці кістки. Видно, орли частенько трапезували в цьому недосяжному людському зорові місці, не одну розшматовували тут жертву.
Але не це здивувало Мержинського. Трохи вище, з вузенької, запорошеної вітровими наносами щілини, витикалася велика, червона, мов пломінь, квітка. На чому вона трималася, як росла — не було видно, ніби квітка пробивалася до світла крізь все оце німе громаддя, що панувало над світом, що скинуло із себе і людей, і рослин, і навіть неподатливі терни.
Лариса Петрівна і Мержинський стояли, вражені незвичайним видовищем.
— Чи не здалося нам? — стиха мовила Леся. Сергій Костянтинович підійшов і простяг до квітки
руку.
— Жива! — Він підклав під її пелюстки пальці, і її квітка похитнулась. — Ходіть сюди, гляньте на її стебло.
Стебельце у квітки справді було незвичайне — товсте, покрите малюсінькими волосинками-голочками.
— Диво, та й годі: така мертвечина, така суворість — і раптом ніжна, майже неприродна краса.
— Зірвемо?
— Що ви? Нехай росте. .
— А я хочу для вас... на пам'ять.
"На пам'ять... О друже! Знав би ти, як увійшов ти мені в серце. Не квіткою і не дарунками коштовними, не пестощами — скромністю своєю та людяністю, лю бов'ю щирою до всього земного і неземного, ненавистю до неправди, що запанувала над світом. І не треба мені іншої пам'ятки — довіку світитимуть мені твої очі, вчуватиметься твій голос, твоя хода".
— То як? — знову перепитав Мержинський. — Не ми, то хтось інший зірве. Не вікувати ж їй тут? — Він висмикнув квітку і подав Лесі. — Забув, у якого народу є звичай: хлопець, коли він хоче одружитись, повинен розшукати щонайкращу гірську квітку. Леся зашарілась, опустила повіки й промовчала. Вони стояли, милуючись гірським пейзажем і морем, що голубіло неосяжною широчінню і десь далеко-далеко зливалося з обрієм.
— Уже сутеніє, Сергію, — вона вперше назвала його на ім'я, та, здається, він не помітив цього — говорив, захоплювався квіткою, а її, що була зараз найближче, почуттів не розумів.
— Будемо їхати. — Він знову взяв Ларису Петрівну під руку. — Цікаво, як називають цю квітку?
— А от ми зараз спитаємо.
Проте й татарин-візник не знав її назви.