Добре діло вробили. Спасибі...
Брюллов став розпитувати про Україну, показував малюнки Штернберга, привезені з Чернігівщини, зокрема, краєвиди Качанівки.
— Коли я дивлюся на ці пейзажі, — говорив Карл Павлович, — то здається, от-от вирине з тихого плеса русалка, а на березі десь з'явиться "козак моторний" Еней...
Маркевич, підвівшись від фортеп'яна, де він стиха щось награвав, підійшов до Шевченка.
— Дещо виходить з моєї імпровізації. Ходім до фортеп'яна, допоможи, — запросив Тараса.
Незабаром Микола Андрійович ударив по клавішах і полилася мелодія. Шевченко слідом наспівував!
Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молоди,
Веселі, дівочі?
Але раптово обірвав гру Маркевич. На вулиці залунала пісня солдатів, яких муштрував унтер-офіцер. Гвалтівно вривалася в кімнату солдатська пісня "Гром победы, раздавайся".
— Чи правда, Євгене Павловичу, що всі унтер-офіцерші Петербурзької сторони відчиняють вікна, слухаючи муштрову солдатську пісню? — запитав Маркевич.
Євген Павлович знизав плечима. За нього відповів Кукольник:
— Не дивно... Пісня патріотична. Солдати прославляють православного царя. Багатьом до серця така пісня... Отож і слухає її народ. Самодержавство, православіє і народність — це клич нашого часу.
Говорив Кукольник з апломбом ні в чому не погрішного авторитета, як людина, повна свідомості своєї переваги над іншими. Про це промовляв і його новий модний фрак, і зачіска, і самовпевнений вираз обличчя.
Шевченко і Штернберг перезирнулися.
— Терпіть, гартуйте витримку, — зауважив юнакам Брюллов, продовжуючи схвально розглядати малюнки Штернберга.
До них знову підійшов Маркевич, розкрив Гребінчин альбом, що лежав коло малюнків, і записав: "Україна, музика, природа, поезія нас навіки з'єднали". А коли вщухла солдатська пісня, він знову повернувся до фортеп'яна.
Кукольник, сидячи в кріслі, продовжував свою розмову:
— Чи правду я кажу, Євгене Павловичу?
— Та звісно... звісно, — зніяковіло відповів Гребінка.
— От, приміром, — вів далі Кукольник, — моя п'єса "Рука Всевишнього вітчизну врятувала"... Сам імператор і імператриця похвалили п'єсу.
— А чи правда, Несторе Васильовичу, що вашу п'єсу збираються перевидати під іншою назвою? — запитав Вася Штернберг.
— Не знаю, не чув...
— Панове! — втрутився Гребінка. — Сідаймо за стіл! Час обідати... Сідайте, наливайте чарки... Хто яку хоче!
Кукольник розкрив свою валізочку, витяг пляшку токайського:
— Я питиму свою... Малоросійських напоїв не визнаю.
— Добре, якщо тільки напоїв, — тихо промовив Штернберг, сідаючи біля Шевченка.
Коли сіли усі за стіл, Євген Павлович подякував гостям за люб'язність, заявив, що Михайло Васильович Остроградський хоче дещо сказати.
— Недавно обірвався голос співця України Котляревського, — неквапно почав Остроградський, — співця, що водив завзятих троянців-козаків у далекі походи. Я подвійно відчуваю скорботу — за втратою не тільки поета, а й найкращого свого учителя. Йому я багато чим зобов'язаний. Він навчав своїх учнів бути мужніми, чесними. Підіймаю чарку на знак найкращої пам'яті вчителя-друга!
— Пом'янімо!
— Пом'янімо! — загули голоси.
Остроградський, а потім Срезневський розповіли про свої незабутні зустрічі з Котляревським. Ближче до них пересіли Шевченко, Штернберг, Мокрицький. Розпитували, цікавились життям, побутом автора "Енеїди". Тарас кілька разів підіймався з-за столу, виходив у Другу кімнату, щось записував, шепотів, наспівував, ніби сам з собою розмовляв.
Срезневський розповів про видання в Харкові "Наталки Полтавки" з його передмовою. Примірники цього видання він везе в слов'янські землі, де набуло слави ім'я українського письменника.
Ізмаїл Іванович з властивим для нього романтичним піднесенням говорив:
— Народ, що багато козакував у походах, закозакує тепер у поетичному слові. Пробуджуються нові сили до творчості. Герої славної "Енеїди" понесуть на широких вітрилах слово і пісню Котляревського. Коли ми говоримо тут про смерть автора "Енеїди", то я скажу, що це осяяна вічністю смерть.
Шевченко не раз стискав руку Срезневському, шепотів:
— Спасибі, спасибі... — і знову щось занотовував. Розмови почали дратувати Кукольника. Він не звик залишатися малопомітним на таких вечірках. Вибравши зручний момент, Нестор Васильович налив чарку токайського, підвівся й почав:
— Панове! Я розумію захоплення присутніх згадками про малоросійського, якщо можна так сказати, поета... Поетичне слово — велика сила. Поет служить своїм словом, як служить солдат його імператорській величності своєю рушницею і шаблею. Наша єдина, велика імперія кличе всіх на подвиги во ім я самодержавства, православія і народності. Ура великому імператору!
— Ура! — відгукнувся в кінці столу чийсь одинокий голос і обірвавсь.
Шевченко, Штернберг, Мокрицький поставили на стіл свої чарки, не винивши наливки. Брюллов застиг у мовчанці з чаркою в руці. Гребінка, ніяковіючи, мовчки простяг руку, щоб цокнутися з Кукольником. Знову за вікном пролунала маршова солдатська пісня і виручила Кукольника. З виглядом переможця він сів, швидко почав їсти. Запанувала мовчанка, її порушив Штернберг:
— Друзі! Тарас написав вірш "На вічну пам'ять Котляревському". Просимо його прочитати.
Штернберга підтримали Сошенко і Брюллов:
— Просимо, Тарасе, просимо.
Шевченко сміливо вийшов на середину кімната, розгорнув папірець і почав:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, —
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає...
Читання вірша все більше й більше захоплювало присутніх. А Кукольник червонів дедалі дужче.
...Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кияув
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою, —
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Шевченко зробив паузу, розгортаючи другий папірець. Тим часом обізвався Кукольник:
— Панове! Я не визнаю такої поезії! Що це за вирази — "ватагу пройдисвіта водив за собою"? Так можна дійти до того, що поети почнуть вихваляти... е... розбійників... Пробачте, панове, така поезія... Це шкідливо і небезпечно... Навіть обурливо. Я сам навчався в Ніжині, розумію малоросійське наріччя. Скажу, що в ньому є багато незрозумілого.
— Просимо Тараса продовжувати, — гукнув Штернберг.
— Просимо, просимо, — обізвалися інші. Але Шевченко мовчав, зібгавши папірець у жмені. Очі його налилися гнівом.
— Панове! Прошу пробачення. Я обіцяв бути в театрі, тому змушений залишити дорогих друзів. — Кукольник встав із-за столу, взяв свій чорний високий циліндр, розкланявся, не глянувши в бік Шевченка.
— Несторе Васильовичу! — кинувся до нього Гребінка. — Просимо ще побути з нами... Як же це так? Ще ж не їли смаженого, не допили...
— Не можу! Мушу завітати в театр... До побачення, панове! — Виходячи, Кукольник повторював: — Обурливо і небезпечно... Навіть підозріло. Якесь вільнодумство.
З місця зірвався Штернберг, вхопив пляшку з недопитим токайським, підбіг до дверей і гукнув Кукольнику:
— Несторе Васильовичу! Ваше токайське залишилось недопите! Візьміть!..
Жарт викликав усмішки, а Мокрицький додав:
— Вася! Долий пляшку квасом, заткни і віднеси в театр. Хай доп'є Нестор Васильович або залишить для подібних до себе нащадків!
— Нема кращого, як наша вишнівка, — промовив Остроградський і підніс повну чарку Тарасові, який все ще стояв серед кімнати у тій самій позі.
Підійшов до Тараса і Срезневський.
— Ви насправді поет, — заговорив він, — ваш вірш схвилював мене. Дозвольте передати вам подарунок.
Срезневський розгорнув рушничок, вишиваний кетягами калини і чорними листочками.
— Іван Петрович Котляревський, коли я востаннє зустрічався з ним, просив передати поетові, який гідний буде цього, подарунок.
Рушничок взяв Шевченко. Його обступили Штернберг, Мокрицький, Сошенко, Брюллов, розглядали вишивку.
— Це нам, Тарасе, згодиться при малюванні картин з українського побуту, — зауважив Карл Павлович. — Зверніть увагу на композицію вишивки. Це вишивала рука художника. А скільки тут вкладено почуття, ніжності! Чудово, гармонійно...
— Подарунок Котляревського берегтиму, як незабутню пам'ятку, — пообіцяв Шевченко.
— Друзі! — гукнув Штернберг. — Тарас не закінчив...
— Просимо продовжувати!
— Просимо!
Розгорнувши пожмаканий папірець, Шевченко звів голову, окинув палким поглядом присутніх. Прозорим струменем полилися слова:
Все сумує, — тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Маркевич, дослухавши вірша, ударив по клавішах — і кімнату наповнила дивна мелодія. Всі колом обступили музиканта. Розляглася широка пісня, їй було тісно, вона виривалась у розчинене вікно, неслася через заскнілі в туманах провулочки, казарми, палаци, линула на безкраїй простір степів, роздолля синіх озер...
Над подарунком-рушничком схилив думне чоло Тарас, ніби голубив незрадливі сподіванки-надії.
1965 — 1967