Думаю, що козакові це доручення під силу. Як, справитеся?
Захарові Семеновичу було приємно виконати прохання вченого, але він хвилювався: чи ж впорається з його завданням?
— Куди ж мені доведеться їхати, в який край?
— У ваш рідний край, на Полтавщину. В музеї, як бачите, в нас мало експонатів з побуту полтавчан. Мені б дуже хотілося, щоб ви зібрали характерний одяг, який носили старі люди. Ось я тут усе записав.
Дмитро Іванович подав цидулку, в якій було перелічено: вишивані сорочки, плахти, спідниці, керсетки, квіти, які надівали дівчата на голову, дукачі, намисто, чоботи дівочі й парубочі. Наприкінці було дописано: "Як попадуться ікони грецького письма,— теж беріть!"
— А як же з моєю роботою? Хто ж мене пустить?
— Ви про це не турбуйтеся. Головне, щоб у вас була охота, любов до цього діла.
Через два дні Бородая викликав начальник пошти й спитав:
— Ви знаєте професора Яворницького?
— Знаю.
— Тоді зразу ж сходіть до нього й передайте, що я не перечу проти поїздки листоноші Бородая в Жовнино на десять днів.
Захар Семенович миттю помчав до музею. Дмитро Іванович дав йому тридцять карбованців і сказав:
— Попадуться коштовні речі — купуйте, не скупіться, це для музею, для народу!
Частину коштів він дав срібними карбованцями.
— Може, в дорогу краще взяти паперові гроші, ніж срібні?
— Ні, голубе, навпаки: беріть більше срібних. Повірте мені: на них там кидаються, як бджоли на нектар.
І вирушив Захар Семенович у путь, знайому ще з дитинства.
У рідному селі його зустріли приязно. А коли дізнались, що він прибув купувати для музею старовинні речі, його охоче запрошували до хат, розглядали з ним одяг, взуття, яке з давніх часів лежало в скринях.
Захар Семенович пройшов добрий інструктаж у Яворницького, вміло розбирався в речах, відбирав найцінніші з них і складав собі в мішок. В одної старенької бабусі він побачив на покуті цікаву ікону грецького письма. Хотів був узяти в руки і детальніше роздивитися, але бабуся гримнула на нього:
— Не чіпай, то ікона давніх часів, пам'ять від батьків, не віддам, і не думай!
— Та у вас же таких ікон сила-силенна, продайте мені цю стареньку! — благав Бородай.— Ось вам карбованець,— і пошелестів кредиткою.
— Е-е-е! Хоч би путящі гроші давав, а то якийсь папірець,— невдоволено буркнула бабуся.
— А може, ось такого хочете! — повертів Бородай срібним карбованцем.
— Ну, бог з тобою, бери вже, бо бачу — не відчепишся! Наступного дня посланець ученого закінчив свої справи й повернувся до музею.
— Ну, козаче, з урожаєм вітати, чи як? — усміхаючись, спитав Яворницький.— Ану, викладайте з свого мішка!
Дмитро Іванович уважно розглядав кожну річ, прицмокував, схвально кивав головою. Особливо дякував своєму помічникові за ікону, яка виявилася рідкісним і цінним експонатом для музею. Бородай з честю склав іспита.
Іншого разу Яворницький умовився з начальником пошти, щоб листоношу пустив на два дні для дуже важливого діла. На цей раз Бородая відряджено по скарби в село Петриківку. Тут він дізнався, що в діда Івана Луценка лежать у клуні два сволоки з хати якогось запорозького козака. Про це свідчили вирізані літери на сволоках. Господар швидко поступився і майже за безцінь віддав їх для музею.
Бородай навантажив сволоки на підводу і волами Привіз їх до Катеринослава.
Після повернення з цієї подорожі Дмитро Іванович попередив Бородая, щоб він свою літню відпустку не гаяв без діла, а готувався в чергові мандри — в місця Запорозької Січі.
— Ви поїдете до легендарного краю — туди, де я не раз був, де сходив уздовж і впоперек, відвідав усі закутки, багато розшукав цінних речей запорожців. Ну, а поки що ось вам моя книга "Запорожье в остатках старины и преданиях народа". Візьміть і прочитайте. Вам буде легше розшукувати музейні речі, по які ви поїдете.
Захар Семенович узяв грубу книгу петербурзького видання 1888 року й загорнув її в газету. Він з величезною насолодою прочитав восьмирічне дослідження вченого, побачив, з якою любов'ю і захопленням Дмитро Іванович розшукував у старих людей стародавні пам'ятки. В книзі було записано, в якого діда чи баби і що саме зберігається. Отже, посланцеві лишалося пройтись слідами Яворницького, зібрати речі й доставити їх у музей.
Восени 1916 року Бородай, за порадою Яворницького, виїхав у Нікополь. Там він знайшов у Оксани Панченко рублену хату, яка належала колись запорозькій старшині. На сосновому сволоці був напис, який свідчив, що цей будинок зробили 1751 року курінні козаки Онуфрій та Гаврило. Сволок і одвірки цієї хати стояли колись у запорозькому курені.
Розпитуючи дідів про запорозьку старовину, Бородай пішов селом на дальші розшуки. У дворі купчихи Ганни Гончарової він побачив справжній запорозький курінь, рублений з дерева. Він мав довжину десять аршин, а ширину — п'ять. Цей курінь мав двоє дверей з різьбленими одвірками, пофарбованими в зелений та червоний кольори. На одному одвірку був вирізаний такий напис: "1763 года июня 6 д. построин курень пол..."
У цієї ж таки господині Бородай придбав для музею два видовбані з дерева коряки (миски), з яких запорожці їли саламаху.
Закінчивши свої діла в Нікополі, Бородай помандрував у село Капулівку, вклонився могилі Івана Сірка, а потім пішов шукати старих дідів.
Йому сказали, що в діда Івана Батиченка зберігаються запорозькі речі, й Бородай одразу ж поспішив до нього. У дворі, під повіткою, сидів старий дід в широких полотняних штанях і солом'яному брилі.
— Здоровенькі були, дідуню!
Драстуй! Що скажеш, добрий чоловіче?
— Чув я, що у вас е запорозькі речі — шаблюка й гаківниця. Чи правду люди кажуть, чи, може, жартують?
— Мабуть, правду. А навіщо вам ці штуки? — насторожено спитав дід.
— Для музею збираю. Яворницький мене послав, щоб зібрати козацьку старовину.
— От що я вам скажу, чоловіче: ці штуки в мене справді в, але я вам їх не віддам.
— Чому? Не довіряєте, чи що?
— А тому, що я вас вперше бачу, боюсь, щоб не загинули ці речі. Тут уже були одні моторні хлопці, повидурювали всяку всячину, та й слід за ними запався.
— Якщо ви сумніваєтесь, то самі привезіть до музею.
— Гаразд! До Яворницького я сам проїдуся, ми давні знайомі!
Незабаром гаківниця й шаблюка стояли в запорозькому відділі музею.
У цьому селі Бородай зібрав добрий врожай. В одного діда він купив двоє запорозьких шароварів — одні червоні, а другі сині, зібрав понад півсотні старовинних монет. І все це привіз до музею.
— Спасибі, любий Захаре Семеновичу,— дякував Яворницький,— що ви щедро потрудилися для науки.
Одного разу я зайшов провідати Бородая. Він сидів з своєю онукою під яблунею і розглядав альбом. Мені впали в очі десятки фотографій з скульптур.
— Що це за фото в альбомі? — поцікавився я.
— Це творіння мого сина Василя!
Василь Захарович Бородай — комуніст, офіцер, учасник Великої Вітчизняної війни, має три ордени. Настав мирний час — Василь Бородай за покликом душі став скульптором. І тут він досяг слави й визнання. Йому надано звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Він створив десятки високохудожніх скульптур. Серед них пам'ятники Лесі Українці, Іванові Богуну, Миколі Щорсу (в співавторстві з М. Г. Лисенком та М. М. Сухорловим), портрети Петра Панча, Павла Тичини, Левка Ревуцького.
Ось фото його дипломної праці "Олександр Невський", а внизу теплий напис: "Дорогому татові та мамі — від сива Василя".
Радується й пишається Захар Семенович своїм сином, його творчими успіхами, його щирим служінням народові.
І подумалось мені: правду кажуть, що козацькому роду немає переводу.
ШАБЛЯ ОСТАННЬОГО КОШОВОГО
Мандруючи по запорозьких займищах Олександрівського повіту (нині Запорізької області), де колись жили сімейні козаки "гніздюки" — в Роздорах, Воскресенці, Гуляйполі та Варварівці,— Дмитро Іванович зустрічався з столітніми дідами й записував од них все, що стосувалося старовини й могло придатися до вивчення історії рідного краю.
У селі Катеринівці, на березі річки Ганчули, він почув, що поблизу є маєток Василя Йосиповича Гладкого — сина останнього кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Михайловича Гладкого.
Йосип Михайлович Гладкий (1789—1866) виходець з Полтавщини. Народився він у селі Мельниках, Золотоніського повіту. Ще замолоду кремезним, дужим юнаком пішов він на заробітки в Одесу, а через деякий час подався відтіля на Задунайську Січ, що в той час була на турецькій території під зверхністю Оттоманської імперії, записався в козаки.
Моторного козака одразу ж запримітили в Січі. За розум, волелюбство й братерство січовики полюбили свого побратима й незабаром обрали спершу курінним, а згодом кошовим отаманом.
У травні 1828 року спалахнула російсько-турецька війна. Кошовий отаман Гладкий, як тільки почалася війна, взяв з собою кількасот козаків Задунайської Січі і перейшов на бік Росії. Це було десь під Ізмаїлом. Гладкий проявив себе і в другому ділі. Він допоміг російському війську переправитися через Дунай і взяв там активну участь у воєнних операціях. Після цього йому було надано звання полковника.
Скінчилася російсько-турецька війна, і Гладкому доручено сформувати Азовське козацьке військо. Він спритно впорався і з цим завданням. 1832 року його призначено наказним отаманом Азовського козацького війська, а на шістдесят четвертому році життя Й. М. Гладкий пішов у відставку в званні генерал-майора.
Свого віку кошовий доживав у власному маєтку. Історик не мав сумніву, що знайде там чимало такого, що прикрасить запорозьку колекцію музею.
І от Дмитро Іванович у маєтку. Познайомився з господарем будинку. Син кошового отамана, Василь Йосипович, прийняв гостя шанобливо. Дмитро Іванович уважно придивлявся до цієї людини і прийшов до висновку, що за зовнішнім виглядом і за вдачею це був типовий запорожець. Йому тоді було вже понад сімдесят років, але він — дужий, кремезний і бадьорий. Середній на зріст, м'язистий, широкий в плечах, він уже сивий і лисий. У нього довгі вуса, а густі брови, мов острішки, звисали над світлими очима. Розмовляв мало, дивився суворо й проникливе.
Місцеві діди оповідали, що Василь Гладкий ходив узимку на засідки проти вовків. Роки не завадили йому цілі ночі просиджувати в ямі або в рові з рушницею. А коли наставав літній час, його завжди бачили в дворі з сокирою або лопатою в руках: усе робив сам, своїми руками.