Біля мого лежака — широкий ослін. На ньому щоранку я знаходив глечик запашного молока, пухкий хліб, тарілку з медом. За дверима часто чулися приглушені голоси, але до кімнати удень ніхто не заходив. А вранці знову я бачив на ослоні їжу, намацував на руках та на чолі сві-жі пов’язки з тонкого полотна.
Незабаром одужав. Дуже кортіло побачити свою рятівницю, та вона не приходила. За вікном зеленіли ві-ти модрини, стукали в шибку ласкавими м’якенькими пальцями, кликали в широкий світ.
Я вже підходив до вікна, тримаючись за стіну. Видно було ліс, блакитні зубці гір на обрії, білопінний по-тік недалеко від хати. Серед квітуючих трав паслися корови, гралися діти. Мені хотілося до них, бажалося дії.
Одного разу до кімнати ввійшов літній бородатий чолов’яга, сивий, коренастий, у простій полотняній одежі, в чоботях. За ним стояла висока струнка дівчина в довгій чорній сукні. Вона була гладенько зачесана, на груди спадала зміюкою товстелезна руса коса. Сірі очі дивилися тривожно-дивно, вона не зводила погляду з мого обличчя. Чоловік, погладивши бороду, привітався, в синіх прозорих очах причаїлася настороженість.
— Ну що ж, — озвався він. — Хто будеш, з якого роду-племені? Я — Афанасій Григорович Лебідь. Це моя донька Ксеня…
Я назвав себе, подякував за рятунок.
— Богові дякуй, — скупо сказав господар. — Та ще ось їй — Ксені. Я, правду кажучи, не дуже охочий втручатися в отакі справи. Білі, червоні — хто вас розбере? Брат на брата — хіба це діло? Кров, ворожнеча, пе-кло. Не може бути добра з того. Не може…
— Не наша справа розбиратися в тому, батя, — владно сказала дочка. — Зробити добро — інша справа. Сказано ж: "Хто думає, що Бога любить, а брата свого ненавидить, — лож єсть".
Батько невдоволено покрутив головою, але в очах його майнули іскорки гордості. Він зиркнув на мене, кивнув бородою.
— Чув? Письменна. Начиталася. Ну та гаразд! Ближче до діла. Ти, Григорію Васильовичу, людина вчена, розумієш… Не можна тобі тут бути. Хто, що? У нас тут строго, на нашій сім’ї ще не було поголосу. Будь гото-вий. Уночі одвезу тебе до Усть-Кана. Там вже сам влаштуєшся, куди, як…
Він зітхнув, потупцював на місці, вийшов. Ксеня, сумовито глянувши на мене, попрямувала за ним.
Я лежав самотній, думав. Куди мені? До кого? В далекому Петрограді не лишилося жодної рідної душі, вся Росія у вихорі битви. Я не знайду одразу істинного шляху, мене розчавить той смерч, як хробака на дорозі. Хочеться тиші, простого й зрозумілого життя. Заглибитися в себе, подумати… Та як тут залишитися, як увійти в цей старовірський світ, здобути їхнє Довір’я?
Я сидів, тяжко роздумуючи, до сутінків. За вікнами вже блимали зірки. Безшумно відчинилися двері, до кімнати шаснула висока постать. Я схвильовано скочив на ноги.
— Ксеня Афанасівна?
— Тихо. — Вона підступила до мене, поклала свою долоню на мою руку. По моєму тілу прокотився жар. — Ти поїдеш од нас?
— Не… знаю. Батя твій велить. Ти ж чула?..
— А ти, Григорію Васильовичу… ти хочеш їхати звідси?
Вона дивилась на мене полум’яним зором, темні в сутінках очі переливалися іскрами. Я прошепотів:
— Мені добре у вас. У мене нема ніде нікого…
— Чи люба я тобі, Григорію Васильовичу? Така, як є — проста, неосвічена? Не дивуйся, що перша кажу. Полюбився ти мені. Не знаю чому. Серце каже, що кровинка ти моя. Нероздільна. Чи помилилася, скажи?
Невідоме досі хвилювання стисло моє серце, щирість дівчини осяяла щось у душі, до очей підступили сльози. Ось воно — веління долі. Я схилився і вдячно поцілував їй руки.
Вона обпекла поцілунком мої вуста, метнулася до дверей. Зупинилася на мить.
— Батя сідлає коней. Я зупиню. Зажди — приведу його…
За кілька хвилин господар уже був у моїй кімнаті. Він увійшов з палаючою лучиною, ввіткнув її в щіли-ну. Свердлив мене суворим поглядом.
— Так. Швидко. Що ж це, Григорію Васильовичу? Як це розуміти?
— Любо мені у вас, — глухо сказав я. — Нема мені куди йти. Ксеня ваша, знаю, достойна кращого, ніж я. Але я щирим другом буду їй. Нема хитрощів тут, Афанасію Григоровичу. Нема обману. Судіть, як знаєте…
— Батя, — озвалася Ксеня з-за плеча батька. — Моє серце так велить. Не ставай на заваді!
— Цить! — грізно обірвав її батько. — Серце! Багато ти розумієш в серці? Може, він безбожник! А ти — старої, благочестивої віри. Говори по совісті, як перед Богом, віриш в Бога чи ні?
— В якого Бога, Афанасію Григоровичу? — серйозно запитав я його. — Адже він не один?
— Як то не один? — спантеличено скрикнув господар. — Що ти мовиш кощунні слова? Творець всього сущого один. І Син його — Спаситель людей — один.
— Чому ж тоді ворогують люди з-за віри? — сумно запитав я. — Всі вірують в єдиного Бога. Всі христи-яни — в одного Христа. І розпинають один одного ім’ям Спасителя. Хіба Никон та цар Петро загнав вас у хащі Алтаю не ім’ям Христа? А ви — хіба ви відстоювали свою віру не тим же ім’ям єдиного Бога?
— То — єресь никоніанська, — непевно відповів господар. — Ми берегли стару, прадідівську віру…
— У чому вона? — зітхнув я. — В двоперсному знаменні, в кількох незначних обрядах. Погляньте, Афа-насію Григоровичу, на всю Землю. Тисячі сект проголошують істину, любов, спасіння і гризуть горлянку одна одній ради єдиного Бога. Де ж голос його, де його воля, де рука всемогутнього й люблячого Творця світу? На-віщо він створив такий страшний, страдницький світ?
— Божа воля на це, — суворо перебив мене господар. — Не можна нарікати, ми не знаємо — для чого й куди. Ти спочатку скажи, на що ти здатний, пройди по землі людиною, а тоді — питай. Терпіти, молитися, жда-ти й дякувати треба…
— Це рабство, — заперечив я. — А Христос заповів: "Ви — боги". Афанасію Григоровичу, адже ви не підкорилися властям предержащим, як веліли апостоли, а повстали супроти Никона та Петра, втекли до далеко-го краю. Не захотіли бути рабами ваші предки. Мужністю й працею вони оживили ці дикі землі, не побоялися прокляття церкви й Бога…
Господар мовчав. А в очах його я бачив схвальний вираз. Та в душі його панувала боротьба. Він, важко зітхнувши, мовив:
— В Біловоди тобі треба. Тільки туди. Там знають істину, там знають істинного Бога…
— Біловоди? Що це? Десь я чув таку назву. Читав у якійсь книзі…
— Біловоди — царство правди, — тихо сказала Ксеня. — Там Живуть посланці неба. Наші збираються йти до того царства…
— Казка, — усміхнувся я. — Ксеню, ти справді віриш?
— Вірю. Знаю…
Батько кашлянув, на стіні захиталася його тінь.
— Почали одне, іншим завершили. Григорію Васильовичу, сказати правду — ти мені до душі. Не нашої віри, далекий, але і по душі. Що ж, віра — твоя справа. Любитесь, будете парою. Але — по-божеському. Вінча-тися сьогодні ж, уночі. Згода?
Я з вдячністю схилив перед ним голову.
— А про Біловоди — потім. Ще почуєш. Тут прийшов один монах, збирає людей. Сам побачиш. Ксеню, одягнись як слід. Дай судженому мою нову одіж. Я піду до отця Михайла…
…Ми йшли вулицями сонного села. Мов свічки весільні, палали над горами яскраві зірки, товпилися зві-дусюд юрби темних модрин та ялин, привітно хитали верхів’ями. Було урочисто й тихо. Ми трималися за руки, відчували подих таємниці, яка незримими нитями поєднала нас у складній плутанині життя.
У старій каплиці очікував нас отець Михайло, духовний наставник старовірів. Він увесь був білий. Довге біле волосся, біла борода, віхті білих брів. Наставник привітно кивнув мені, Ксені. Поставив нас перед темним образом Христа. Під іконою видно було велику червону чашу, над нею горіло полум’я. Обличчя наставника наблизилось до мене, прозорі очі глянули ясно й дружньо.
— Любиш її?
— Люблю, — прошепотів я.
— Добре, чадо, — сказав отець Михайло. — А ти, Ксеню, чи любиш, чи по добрій волі стаєш його дру-жиною?
— По любові, отче.
— Добре, діти. Бог єсть любов. Хай же по мірі вашої любові і об’єднає він вас. Бережіть любов. Усе інше — прикладеться…
Він шепотів якісь молитви, а я стояв поряд з своєю дружиною радісний, щасливий. У голові не було ду-мок, лише відчуття полегкості й спокою.
Мерехтіло полум’я свічок біля образів, пахло воском. Христос дивився на мене суворо й вимогливо. І десь в незміряних глибинах моєї свідомості виникала впевненість, що віднині для мене починається нова смуга життя, новий таємничий шлях…
Ніжно й палко любила мене дружина. Я був щасливий.
Ми з Афанасієм Григоровичем почали класти над потоком новий зруб для хати. Ксеня допомагала нам. Приходили бородаті кержаки з інших господарств, тоді робота йшла швидше.
Дружина інколи ходила на якісь духовні зборища. Линули вісті про ченця-проповідника, який закликав іти в Біловоди. Я все ще не сприймав серйозно тих чуток. Та ось одного разу Ксеня прийшла до зрубу і покли-кала мене. Дивилася в очі благально й ніжно.
— Що тобі, Ксеню? — тихо запитав я. — Ти чудна якась останніми днями. Що сталося?
— Я йду в Біловоди, друже любий, — схвильовано сказала Ксеня. — Не можу інакше. Збагни. Там прав-да, там воля. Там знають, для чого живе людина. А я лише про це й думаю. Не можу не йти…
— А я?
— Тому й хвилююся, Григорію. За тебе. Бо люблю — і без тебе не можу. Ходімо разом. Що нам в цій ха-ті? Що нам у житті звичному? Хай умремо на дорозі до Біловодів, та зате знатимемо, що шукали правду…
— А якщо це вигадка, Ксеню? Казка, вигадана людьми для втіхи, для обману душі? Що тоді?
— Не казка, — палко сказала Ксеня, тиснучи мою руку, і очі її спалахнули фанатичним вогнем. Те по-лум’я передалося мені. Я мовчав, дивився на дружину, і ураган думок вирував у моїй свідомості. Промайнули картини минулого. Незвичайність вторгалася в моє життя, ламала усталене, кидала у простір пошуків. Куди? Навіщо?
— Поведи мене до нього… до того ченця, — попросив я. — Я хочу сам послухати…
І ось ми переступили поріг низенького старого будиночка. Тут жив найстаріший у селі старовір Артамо-нов. Йому вже йшов сто четвертий рік. У давні роки він нібито побував у Біловодах. Саме в нього зупинився бродячий проповідник, закликаючи людей у подорож до святого краю.
На низеньких ослонах сиділи жінки, чоловіки, діти. На покуті, за столом, видно було постать проповід-ника.
Чорна ряса покривала худе тіло, з-під насуплених чорних брів уважно й насторожено дивилися втомлені очі. Він зиркнув на мене, але не зробив паузи в бесіді.