Весело з тими людьми, самого чорта не бояться.
Мручко нахиляється до неї: "Ось як би то нам тепер другого Карла дати-добути..."
"Е-ге!" — крутить головою Ганна.
Для короля розбито намет, пишний дар сераскіра. Перед наметом застромлено високу жердку, сорок люда Далекарлського виросло з-під землі, як мур. їх предки ще колись за Густава Адольфа хоробро за волю Швеції бились. Не забуває їм того теперішній король.
"Позір!" — і наче в землю вросли.
Заграла трубка, гаркнули бубни і шведська хоругов, як великий птах, жовто-синіми крилами майнула над варницьким яром.
Хвилина тишини, а тоді грімке: Vivat Carolus Rex! — полетіло до грубих мурів бендерського замку й до дрімучих горбів.
"Короля сераскір на замку мешкати прохав. Казав, що в полі потрібної вигоди не має. Так король не хотів".
"Де його люди, там і він. Він так усе."
"А як під Переволочною не так зробив, то знаєте, що вийшло?"
"З королем армія не піддалася б".
"Скорше — полягли б усі до одного."
"Скорше... "
Військо вірило в свого короля, як у Бога.
Для гетьмана готовили нічліг на возі.
Свіжого сіна в драбини настелили, килимами вкривають, зрушують подушки. За той час гетьман на ослінчику сів, вечерю подають. Гетьман не голодний, бо їх сераскір гостив, але просить людей, щоб їли і не дивилися на його.
Рад побалакати з ними. Спитатися, що кажуть козаки, що запорожці, але видно, що він уже довго й сидіти не може. Без вітру гнеться.
Войнаровський поміг дядькові встати, присунули ослін до воза, підсадили.
Бачить це Мручко і в душі йому мулить. Показує на королівський намет і питає своїх: "Гарно, що?"
"Гарно. Так і знати, що там король", — кажуть. "А Іван Степанович?" "На возі, як на нічлігу чумак". "Зорі числить".
А Мручко тоді: "Знаєте ви що? Гадаю, що в Бендерах можна намет купить."
"Де ж його й купити, як не в тих Бендерах?"
"Маю ще декілька дукатів, а хто з вас має, хай докине і купім".
"Авжеж купім. Чому б то й не купить Іванові Степановичеві намету?"
"Купимо Іванові Степановичеві намет".
"Хіба ж він сам собі його купить не може? Будемо воду доливать до криниці?" "Дурень ти, брате! Хай знає, що ми дбаємо про нього".
"Хай знає, хай знає!" І посипались гроші у шапку, бо як же дивитися Мручкові і його людям, як гетьман, їх рейментар, на віз, як стара баба на піч, спати лізе. "Ох, ох... "
Довгенько сидять ще старшини, попивають молдаванське солодке вино і розмовляють тихо, щоб гетьмана не розбудити.
їх цікавість звернена тепер у сторону Царгороду. Султан один може рятувати діло. Він єдиний грізний противник царя.
На тім то й перечаться стиха. Одні кажуть, що Порта піде війною на москву, а другі, що ні. Ціла Європа тепер числиться з Петром.
Він побідив.
"А чого ж тоді сераскір так наших чемно гостив і чого нас кликав до себе? Не бійтесь, не з великої любови! З Царгороду такий наказ дістав".
Орлика ніяк за язик потягнути не могли. Мовчав, то на Горленка, то на Войнаровського зиркаючи з-під ока.
Шведи вечірній псалом проспівали. Поважно, боговійно, як у церкві.
На одно око сліпий польовий пастор Міллер обходив батальйони і благословив їх на перший сон у чужій землі, в якій їм доведеться, мабуть, дещо довше побути. В королівськім наметі світло не гасло.
Лопотіла жовто-синя хоругов, щогодини змінялася почесна турецька варта.
А козацького табору сон ніяк приборкати не міг.
Потухали вогні, линяли зорі, а все ще біля якогось возу то пісня зірветься, як наполоханий птах, то загоготить здоровий козацький сміх. Циганки підкрадаються до возів, щоб ворожити. "Як я тобі поворожу, небого..."
Щолиш ранком побачили, яка тут краса.
Золотом мигтіли стріхи варницьких хат, як жемчуги, горіли верхи мінаретів, синіли гори, зеленіли ліси, бадьоро шумів Дністер. Табор зривався з короткого сну.
Напували коней, мили вози, купалися. Королівський тафельдекер Гультман біг до намету з ковшем свіжої води, бо король не скорий був до чарки, а зате зимну воду любив.
Обидовська випенетрувала десь заливок тихий, лозиною закритий, і з Герциковою, як русалки, полоскалися в студених хвилях.
"Коли б так можна всю журбу пустити за водою".
"Попливе, побачиш, попливе. Час найрвучкіша ріка".
Як вертались відсвіжені й веселі, то табору й пізнати було годі. Турки, татари, греки, вірмени, молдавани, цигани, а навіть наші земляки обступили його кругом, мов облога. Коні, воли, мули й горбаті верблюди ревіли, ікали, іржали — слова промовити годі. Вози, гарби, мажі і двокілки, — настягалося того, як де на ярмарку річнім. Навезли м'яса, риби, хліба, кавунів, сала і меду, тютюну і солодких сорбетів, чого лиш душа забажає, маєш.
Почались торги. Наші зара грекинь "пиндами" прозвали, бо вони, торгуючись, усе п'ять пальців показували й казали "пенте".
Зустріли Войнаровського.
"Дядько як?"
"Не краще. Що лиш ранком уснув".
Якийсь швед проходив мимо. "За дві годині в Бендерах у каварні біля мошеї", — кинув йому Войнаровський і знову Ганну дігнав.
"Мені в город треба, дядькові старого вина добути, угорського. Поїдеш?"
"Чому б то ні. А дядько?"
"Я хірурга просив, щоб, поки не вернемось, не відступав".
"То їдьмо!"
Обидовська новою повозкою з чурою і довіреним візником у Бендери покотила.
Мала годинка їзди.
Зупинилися в першім заїзнім дворі.
Причепурилася трохи й пустилася туди, як до мошеї.
Та не спосіб дійти. Обсіли її циганчата, голі, аж дивитися сором, і репетують: "Дай пан! Дай пан!"
Каліки рачки повзуть, каліцтвом милосердя взивають. Що мала дрібного гроша, розділила. Аж ось афуз12 якийсь, ніби вискочив з пекла. Ще не бачила такого. Ввесь у мішку, рук йому не видно, тільки голова вилазить і вибалушує очі. На одній нозі скаче, мов опудало яке, як страхопуд. Зжахнулася і завернула назад на підсіння до своїх людей. По дорозі наздігнав її Войнаровський. Конем приїхав самотреть. Коні з одним чоловіком у заїзді оставив, а з другим за нею йшов.
"Ах, як я перестрашилася, Андрію! Не дай Біг!"
"Чого?"
"Афуз такий, ось він!" — і притулилася до Андрія.
Юродивий, побачивши ту саму паню в товаристві двох озброєних мужчин, заспокоївся і покірно сів перед мошеєю на плиті. Тільки очима так завернув, що зіниць не було видно, самі білка.
Ввійшли у каварню, та не там, де збиралися турки, а до окремої кімнатки, попрохав їх хазяїн, як достойних гостей.
Андрій козака перед дверми на варті поставив.
"Ох, як же ж тут кавою і часником чути!"
"Бо кава й шашлик тут найлюбіші страви".
"А накурено як!"
В кімнаті дійсно так було надимлено, що Ганна зразу й не побачила синього шведського капітана.
Войнаровський подав шведові руку. Той устав і поклонився Ганні.
Подали шашлик, каву, а для Ганни солодощі турецькі.
"Вибач, я маю з цим паном коротеньку розмову", — і почали балачку по-німецьки. Ганна цікаво розглядалася по стінах, любуючися гарними килимами й тонкими східними тканинами.
Розмова не тривала довго. Швед скоро з'їв, попив гарячою товченою кавою, попрощався й вибіг.
"Це хто такий?" — спитала Ганна.
"Один з канцелярії Цедергольма. Але не кажи нікому, що він тут був".
"Чому?"
"Бо того ні шведам, ні нашим не треба знати".
"Себто тайна?"
"Ще й яка. Це мій довірений чоловік. Часи, бачиш, непевні. Короля я високо ціню, але знаєш, як пакостив нам Піпер. І тепер ми ще поміж шведами маємо ворогів. — Добре знати, що вони про нас думають".
"То воно так?"
"А ти ж, як гадала, серце? І дядько скрізь своїх людей тримав, і інші їх мають, простою дорогою нині далеко не заїдеш. Тепер ще гірше, ніж колись. Король чоловік незвичайний, але тому він і може щось незвичайне зробити".
"Видати нас цареві?"
"Може й ні, бо лицарська честь не дозволить, але Висока Порта і татари, знаєш, що вони з Хмельницьким, з Юрасем та з Дорошенком робили. Так і тепер вони здібні щось таке зробити, чого й передбачити годі".
Ганна збентежилася: "І з нами теж?"
"Нині — ні. Нині Порта за нами стоїть. Сераскір гострий наказ дістав, щоб нікому волос з голови не спав, бо за це "зелений шнурок" чекає. Але нам треба знати, що завтра буде, чи шведи підуть з нами, чи покинуть нас серед дороги? Перше тим турбувався мій дядько, тепер на мене черга".
"А Орлик від чого?" — спохопливо спитала Ганна.
"Ганночко! Брат собі рад, а сестра собі несла. Так воно й тут!"
Подивилася пильно на нього... Значиться, він не опускає рук, не кладеться спиною на хвилю: неси мене... Хоче боротися, хоче щось значити в світі — жити. Лиш такого вона любила, над покривдженим милосердилася б тільки. А вона хотіла любити, наперекір долі і світові цілому.
Вхопила його за руку: "Андрію, правду кажеш? Ти змінив постанову? Будеш добиватися булави?" Хвилювалася. В її словах почувалася радість і тривога. Розумів, яку кривду зробив би їй, сказавши "ні". Тому без вагання відповів: "так".
Просяяла весною, казковим горицвітом зацвіла. Обіймала його очима, думками пестила, голубила хотінням: "Андрію, коли б тут не коршма, я поцілувала б тебе так палко, як не цілувала ще ніколи".
А тепер він спитав, усміхаючись: "Правду кажеш?"
"Зацілувала б на смерть".
Тільки дивилися на себе.
"Андрію!"
"Що, серце?"
"Як тобі здається? Замириться ще світ, заживуть люди так гарно, як колись? Будуть кохатися, радіти, п'яніти життям?"
"Авжеж, Анночко, авжеж, що будуть", — впевнював її, хоч сам, може, не дуже
вірив.
"Я так того хочу, так хочу, ти не знаєш, Андрію, як я хочу щастя, не лиш для себе, а й для ворогів, для всіх. Так болюче дивитись, як людина страждає, такий поганий окривавлений світ, ті рани, трупи — Боже"... Здригнулася: "Ненавиджу різунів, кровопійців, тиранів. Люблю людей".
"А хочеш, щоб я за булаву бився, кров проливав?"
Тепер вона зніяковіла. Брови шнурочком стягнула.
"Вірю, що під твоєю булавою настав би мир, бо ти розважливий і добрий".
Накрив її руку своєю: "Ах дитино ти моя, дитино!"
Розплатилися і вийшли на базар.
Купці шапкували перед "великоможним паном". Називали Войнаровського "його світлістю", "його могутністю", "князем".
Обидовська підсміхнулася. "Майбутнього гетьмана чують. Ти дійсно виглядаєш, мов який володар. Мій володар!" Промовила ті слова так якось дивно, ніби гордо, а заразом покірно.
Левиця і ласичка — шибнуло крізь голову Войнаровському. А все ж таки більше левиця, біленька, хистка, така граціозна в рухах... Ласичка, чи левиця, — хіба не все одно? Був рад, що чує її біля себе, що не покине його, як грозила.