Я Мотрю люблю, але знаю, що вона непритяменна.
— Може, якраз тому й подобається мужчинам.
— Так було тоді сватів до неї післати; мати, певно, вибрала б тебе, а не Чуйкевича. Чому не післав?
— Чому? Бо я любив Мотрину сестру, Ганну.
— Ні, бо ти — баба. — Войнаровський здригнувся. Але вона вже вспіла притулитися до нього й щебетала, як дитина. — Та який би він не був, цей пан Андрій, Ганна його любить. Вона їхала до нього, лід на Десні тріщав, московські кулі свистали, а Ганна про ніщо не дбала. Пан Андрій не покине Ганни, правда?
Не відповідав, лиш притулив її до себе і слухав того щебетливого голосу, як співу.
Метелиця гула, сніг шибки у вікнах обліплював, ніби зима замурувати тих двоє хотіла й відділити від світу.
Нараз Ганна, зміняючи голос, спитала:
— Чого це люди такі дурні?
— Дурні?
— Так. Хоч би й ти, Андрію. От одружився б був, любив би жінку, а вона тебе, плекав діток...
— І помер смертю чесного чоловіка.
— А хіба на війні краще?
— Обов'язок, Ганно.
— Чому якраз на тебе цей обов'язок паде?
— Хтось же мусить його сповнити, хтось мусить послухати голосу землі.
— Той голос страшний!
— Могутній.
— Заглушує голос серця, робить варварами людей. Не люблю його, ненавиджу війни, хоробрості, лицарства, я люблю чоловіка.
— Яка ж ти не подібна до Мотрі!
— Я жінка і тільки жінка, котра слухає голосу серця.
І цей голос привів мене до тебе.
— Бідна, чому ти послухала його?! Ти Кочубеївна, а Кочубеї підуть тепер в ласку в царя. Могла підскочити високо.
— А так низько паду... Правда?.. Ні, Андрію. Обійдеться циганське весілля без марципанів. Хочу бути з тобою, з гетьманом, з вами. Хочу з своїми жити і вмирати.
— Вмирати? Тобі це слово не до лиця, Ганно. Ти така
свіжа, чорнобрива. — Як кукла.
— Ні, як весна, як саме кохання. Тобі лиш жити й любити, а в нас не радість, а тривога, а перед нами не життя, а смерть, — пустиня.
— І так балакає той, що по Мазепі булаву має носити Соромся! Я такого не хочу. Давай вип'ємо вина: за кращу долю, за надію, за наше друге життя. Хай завтра світ в безвісті провалиться, ми нині веселими будьмо. Пропадай горе, веселися доле! Ось тобі мої уста, бери, цілуй, цілуй!
Метелиця ущухла, сніг на шибках рожевів, ніби це не сніг, а платки вишневого цвіту до шибок поприліплювалися.
— А про Батурин ти не чувала, Ганно? — спитав по хвилині він.
А вона відповіла:
— З Батурином, мабуть, погано, Андрію.
— Не на гаразд покинули ми його.
— Ой ні. Проїздом чула я, як там сильно гармати грали, город горів. Така горяч била, як з пекла.
— Чорти облягають Батурин, а як добудуть, то пекло з нього зроблять.
— Там мати з Мотрею, а ми тут, а батько... — І очі прикрила рукою.
— Батько благую часть ізбрав, — гадав потішити її. А вона кинулася йому на шию і — розридалася. — Чого ж бо ти? Цить, дядька розбудиш! Сталося. Мабуть, так Бог хотів. І не відстанеться. Сама ти перед хвилиною казала, щоб понехати чорні думки, цить!
— Благай дядька, принаглюйте короля Карла. Як же так, оставили гатьманську президію і не поспішаються!
— Поспішаємо, Ганно, але ж ти не забувай, що це не полк, а велика армія, з табором, з лазаретами, з гарматою. І над королем ми не маємо сили, над ним ніхто сили не має.
— Так чого тоді в'язалися, чого переходили Десну? Треба було наладити з царем.
— Не нам знати, що треба. Це щолиш для наших нащадків ясним стане. Гей, коли б то цей розум наперед мати, що опісля.
— А мають же його великі люди.
— Буває, але рідко. Errare humanum est [86].
— Страшно! — і притулилася до нього, як перестрашена дитина. — Страшно мені. Ввижається, що Батурин добутий, руйнують його, людей ріжуть, катують.
Не заспокоював її, знав, що слова тут безсилі.
— Що вони переживуть, перестрадають, заки погибнуть... Коли я доїздила до Десни, за мною гонили москалі, кількоро їздців, от-от і зловлять. Саме тоді наткнулася я на наших. Між ними одна дівчина була, гарна, як образ. Відстрілювалися ми вкупі. Аж один і каже до мене: "Всім нам не спастись. Переходьте ви на другий бік, а ми спинятимемо погоню. Ви до гетьмана, значиться потрібніші". Жалую тепер, що згодилася, але я не Мотря, лицарського духу не маю. Спасала життя, незважаючи на них. В половині річки озирнулася я, — їх не було!..
— Погибли або москалі в полон забрали.
— Їх життя на мою совість паде. Страшної
— Тепер совісті нема, — тепер війна, а війна безсовісна.
— Жаль тієї гарної дівчини; над нею москалі будуть знущаться.
— Це, мабуть, тая вихрестка з Гірок, що в Мручкового осавула влюбилася. Але як же ви аж за Десною зустрінулися?
— Бо я до Гірок пішла, а не заставши вас, назад через Десну вертала.
— А вони?
— Вони до Караївки доїздили, як на них москалі наскочили. Втікли за Десну і там-то на отсей московський відділ наткнулися, що за мною гнався.
— Москалі, значиться, добре бережуть Десни.
— Собаці перескочити важко.
— А все ж таки на великий бій не зважуються. Перше знесилити хочуть.
— Я так само гадаю. Так що ж! Тут король Карло вожд, не ми.
— Боюсь, щоб вождем не було безголов'я.
В світлиці стали майоріти стіни, образи, меблі. Щолиш тепер побачив Войнаровський, яка збідована була його несподівана гостя. Біла, аж зелена, очі запали глибоко, уста полиняли.
— Ти мусиш переспатися, Ганно.
— Де? Тут у тебе, може, ще й на твойому ліжку? Ні за що! Вже ранок. Чуєш, будиться табор, незабаром і гетьман встане, може, король скаже в похід трубити. Хто би там спав! Підемо, Андрію, підемо визволяти Батурин.
В її голосі чути було якесь неприродне подражнення, якийсь хоробливий прибій енергії, якого Войнаровський перше в неї не помічав. Ганна все творила контраст до своєї сестри Мотрі. Її називали ранньою зорею. Хто не зустрінувся з нею, не побалакав кілька хвилин, піддавався її веселій вдачі. Навіть найсумнішого спосібна вона була розвеселити, так радісно світилися її великі сині очі, і так щире, по-діточому всміхалися свіжі малинові уста. І нікому не навкучила Ганна тією поранковою веселістю, бо нікому не накидалася своїми смішками, — була весела, врадувана світом, людьми, собою, не тому, щоб подобатися, а тому, бо такою її
Бог сотворив.
І такою знав її мало що не від дитини Войнаровський. Жевжиком дражнив колись, пізніше називав підхопнем, а ще пізніше поранковою зорею.
А вона, дівчинкою бувши, казала йому "пан Андрій". Пан Андрій вусатий, пан Андрій кирпатий, "я пана Андрія не люблю".
Але Войнаровський знав, що воно так не є.
Не раз, як балакав з покійним Кочубеєм за обідом, в їхньому дворі в Батурині, а Ганна вишивала до церкви рушник, чув, як її очі, замість по шитві, по його устах блукали.
Озирнувся — Ганна паленіла, кидала роботу і вибігала в город, "бо в хаті скучно, як у чернечій келії".
Не раз хотів побалакати з нею "на розум" — годі було. І як тут тобі з дитиною балакати "на розум"?
Пощо бентежити її, пощо виривати з того райку, в якому вона літала, мов пташка, і цвіла, ніби квітка?
І такою дитиною дожила Ганна Кочубеївна до двадцяти літ.
"Пан Андрій" ходив між тим у всілякі походи, дядько вживав його не раз до різних довірених політичних послуг, декілька літ не довелося бути в Кочубеїв, а як тогідь приїхав з дядьком до Ковалівки, Ганна була вже Обидовською.
Привіталися чемно, ввічливо, як звичай велить, але не балакали на самоті, бо "пан Андрій" не був з тих, що радо баламутять чужих жінок, і не мав звички скакати в гречку. Гадав, що давня любов, коли й була в неї, так вивітріла; рана від стрілки Купідона заблизнилася, і нема ніякої потреби роз'ятрювати Ті наново. Коли б інші часи, то, може б, і скортіло, бо чоловіка все до гріха тягне, але серед теперішніх турбот про великі і великоважні діла Войнаровському було не до того.
Аж нині вона з'явилася неждано, нагло, як привид... Ганна!.. Жевжик, підхопень, поранкова зірниця...
— Про що так задумався пан Андрій? — спитала, ніби на грішному дні приловила його. Махнув рукою.
— Кажи про що чи про кого думав?
— Про тебе і про себе, — відповів.
— І видумав що?
— Невже тут що видумати можна? Війна про нас думає, кого пожерти нині, а кого залишити до завтра на обід.
— Боїшся війни?
— Я?
— Та ж не я, бо що тут про жінок казати, коли мужчини бояться?
— Ні, Ганнусю, не боюся я ні війни, ні нічого. Тільки жаль мені тебе, і Мотрі, і багато таких, як ви, хоч, може, й не таких гарних.
— Пан Андрій — пан! Без компліментів розмови не знає.
— Ні, Ганнусю, не компліменти мені на гадці, а жаль за серце стискає. Змарнієте ви, зів'янете, не розцвівшися вповні. Дика сила знівечить Божу красу, московські копита столочать пишні понад Сеймом левади, їх тупа сокира зрубає вишневі батуринські садки, виполошить солов'їв з бузкових корчів, і здивовані зорі даром шукатимуть чарівної принади тамошніх маєвих ночей.
— Гарно балакати вмієш.
— Сумно.
— Бо сумна наша доля, Андрію... — і задумалася. — Але на те ми й українське жіноцтво, — додала по хвилині.
—— В тім-то й наша біда, — завважав він. — Скити вас поривали, десять давали за доброго коня, всякі погані азіати лізли до нас, як безроги в город, і рили.
— І риють.
— Всяка наволоч дика ловила вас, як рибу в неводи, набирала повні судна й везла до Кафи, до Генуї на світові торги, за добрі гроші продавала, бо ви гарні й вірні... Тільки й вашої слави.
— Тільки нашої слави.
Замовкли, ніби думками побігли по шляхах минулого, і згубилися на них, і не могли себе знайти. Аж знайшовши, зраділи й обіймалися очами.
— І що? — спитала вона.
— Що?.. Пригадалося мені одно оповідання... Відкашельнув, нервово погладив чуба і розказував:
— На берегах німецького моря чув я його.
— Кажи.
— На острові, що Ругія зветься, по другому боці від Аркони, над берегом стояла висока скеля. Під тою скелею у печері морські розбишаки жили. Нападали на кораблі багатих купців, вбивали їх і долилися добичею.
Сказавши, задумався, ніби жалував, що почав оповідати.
— І що дальше? — спитала, й зіниці її спалахнули нараз. — Кажи ж бо!
— Одного разу прибрали вони до рук корабель якогось франконського купця. Цей поміж жемчугами та золототканими паволоками, поміж бісерами й ізмарагдами віз перлину, від усього цього узороччя собі дорожчу, — дівчину варязьку, чудової краси.
— Знаю, знаю, — мало не сплеснула в долоні. — ї ватажок, добувши той корабель, кинув дівчину в море, — правда?
— Ні, Ганно.