Якісь дивні відносини були у властей з опришками. Наче умовилися: коли ви будете сидіти тихо, то й ми будемо сидіти тихо; ну, а коли ви теє, ну, тогди й ми, значить.
І під час "замирення" власті досить толерантно відносилися до опришків; систематичного очищення не робили, от хіба вже як занадто запустують чорні хлопці, тоді розколихувалися органи влади невеликою амплітудою, щось там робили, щось там писали кудись. А минала хвилева небезпека — і знов святий спокій до слідуючого вибуху леґінської сваволі.
Так було й тепер. Власті прокинулися, заворушилися, але чуткий Марусяк мав ніс і при перших же небезпечних ознаках сказав — досить! Пора додому.
Але як же можна отак піти, щезнути, попросту сказавши — утекти без сліду? Ні. Вся леґінська вдача протестувала би проти того. Треба ж порозкошуватися, показатися перед світом в усій своїй красі, блиснути шитвом киптарів, багатством ременів, сипнути сороківцями — щоб дзвеніло, дий його кату! І показати, що нікого й нічого на світі не боїшся, що кожному можеш плюнути в очі і що взагалі на все тобі начхать. Оправдання життя свого хотілося, перед самим собою і перед світом цілим.
І Марусяк оголосив, що на місце сеї прощальної гульні вибирає Ясенів.
Дійсно, се було найвідповідніше місце. Голови, може, були би безпечнішими, але, власне, в тім був свій присмак: сміло глянути небезпеці в очі, побравірувати нею. Та й малі були занадто Голови, розмаху нема. Напився та й вались. Ну, а Ясенів зовсім інша річ. Село велике, красиве, над самим Черемошем, при битій дорозі; розляглося широко на пологих горбах та ще й в шістьох кілометрах від самого гнізда — від Устєрік. І нарід у тім Ясенові все розмашистий, буйний: з найдавніших часів ясенівські люди найбільше підтримували опришківство, та й тепер все село було симпатично настроєне до чорних хлопців. Взагалі де вже й побаюва-ти, як не в Ясеневі!
Та й по сусідству з Криворівнею: потоком лиш, Варятином, відділяються одно від одного сих два села.
Попові криворівському донесуть на слідуючий день, що був, мовляв, Марусяк в Ясенові... Ає!..
1 ще одна, може найголовніша, причина потягнула Марусяка до Ясенова: там жила Олена Срібнарчучка. Передумуючи своє будуче побачення з Оленою, Марусяк відчував осібний якийсь присмак, що от, мовляв, маючи там десь попадю — не кого-будь! — все ж іде до другої любаски.
Ся думка лоскотала. Уже представляв собі розмову з Марусею, як вона, довідавшися про Олену, буде говорити: "Ми-трику-любчику! Та нащо тобі другі дівки та й молодиці? Ци я не файна та й не люб’ю тебе? Ци я не кинула свого попа задля тебе?"
А він їй буде говорити: "Слухай, Міцько. Ци була ти у лісі коли?" А вна: "Ой була, була!.. Коли не була — тебе би не знала". А я знов: "А у лісі єгоди виділа-с?" — "А £гчіму ні. Лиш пощо таке пусте говорінє?" — "Бо, видиш, чєлідь — от їк єго-да. Шо йдеш лісом та ті й не в голові єгоди, — тра дес іти борзо ци на серці журу маєш велику. А вна, єгода тота, визираат з-під трави. Та черлена така, йк грань, та велика та файна. Так си й просит: "Зірви мене, леґінику!.." Та й хуч би єк ті було безчесно, а мусиш сідати та й тоту єгоду ірвати та й їсти. Та й си зарікаєш, шо не будеш бирше ставати, нема чісу та йдеш собі далі, а вна знов, єгода, з-під зеленого листу — блим. Та й ше бирша, ше смачніша ті си здаст. Та й знов ти ід ній. Так і з дівков та з молодицев. А ше я таку натурочку маю, що бих усі єгоди переїв, усіх би дівок пере... перецулував".
Але ж бо ради тої Срібнарчучки, що то до неї вибирався тепер Марусяк, і варто було дещо витерпіти. Вже йк-бис іска-зав, шо була молодиця на цілий Єсенів, то би не збрехав ре-тенно. Та ше не знати, ци й по других селах були де такі.
Красна — як звізда. Як співає, — то з вигуком, як гуляє, — то з викрутом та ще так, що кожна жилочка в ній говорить. Як сміється, — то легіням мухи по спині повзають, ну, а як уже блисне очима та ще слово яке ласкаве скаже, — то прив’язала до себе чоловіка та й тягне, мов ланцом, куди хоче.
От іде в неділю до церкви. Що вже вивберана, що вже чі-чена — очей си ловить! Коло бері леґіні позасідали; жартують молодєки, висміюють усіх, свистять услід. А йде Олена — дві слові лиш скаже: "Шо дієм, легіники?", поведе плечем, усміхнеться, а вже най би загадала легіням у Черемош скакати
— бігме би скакали!
Великих гараздів не мала — а в хаті у неї завше чисто; городчик у цвітах, у мачку, всюда чисто, всього доста: і скорому напрєтано, й солонинка перетримуєт ци, і шос на пригісне, на простибіг завше є, легкодушнички там які, подавнички; дитина забіжить чужа — своїх дасть біг — то вже не вийде без яблучка, ци бобу, ци черешеньок, або там баранчика з сиру. І хто б не прийшов до хати — старий, малий, хорий, здоровий, багатий, — кожний виходить усміхаючися, з радістю в серці: вже якось уміла кожному сказати щось таке приємне, чим-небудь потішити, розвеселити. І лиш одної людини на світі не вміла ніколи розвеселити — це свого чоловіка.
Не був він журний, але йкось... "оннаковий", як про нього казали. Спитають — відповість до ладу, розумно; попросити о чім — зробить з охотою; чим тільки в силі допоможе, але щоби він коли засміявся, чи переступив корчемний поріг, або у людей випив понад міру — сього ніхто ніколи не бачив. Як частують, — вип’є порцію, але лиш одну.
— Та ци ви, Андрійчику солоденький, заприсєгли від го-рівки, ци єк?
— А шо вам тото поможе, йк я вип’ю? А мені чкоду ро-бит, бо я мушу тото відхорувати.
Тут вступалася, звичайно, жінка.
— Та дайте му покі’, не марнуйте добра. Він оннаково не всмакує, лиш переведет. От спадьте лиш на кєму та й д’мені си напийте! — і сміялася, а від того сміху всім ставало весело.
Різно пояснювали собі люди тую, так би сказати, і серйозність Андрія, що переходила часом у сум.
— Бо то, видите, не оден він газда до жінки, — судачили заздрісні баби.
— Ає! У тої Оленочки не кєжко си допросити.
— То би тра... коби Андрійко не поганив собі ручок та взєв добрий бучок, то хіба аж тогди був би порєдок у хаті.
Оленка ніколи не перечила отим усім пересудам. Тільки сміялася, а чоловікові, коли він, весь побілівши, передавав їй оті пльотки, задерикувато співала:
Ой чоловіче-невірниченьку!
Чіму не віриш мому серденьку?
Ой купи мені ключ-колодочку Та замкни мене у коморочку.
Ой їк я схочу хлопця любити —
Будут си твої замки ломити, їк си наважу — двері виважу,
А їк ісхочу — крізь вікно скочу;
Ой намащу си я солониною,
Втічу я й крізь стелиною.
Ой чоловіче-чоловіченьку!
Коли не віриш мому серденьку —
Купи ми, мужу, срібний дзвоночок,
Присили мені під подолочок:
Ой їк си рушу, — дзвонити мушу:
Дзінь-бам-бум — на твою душу! —
Називали її Марусяковою любаскою, але знов-таки — хто то міг докладно знати? Усіх інших любасок Марусякових знали достовірно, могли, в разі потреби, скріпити фактами — про Олену ніхто жадних фактів не знав.
Часом, як десь в гостині розворушить уже вогнева горів-ка гуцульську кість, лютий данець розігріє кров догорєча, а руки мимоволі йкось хапають сусідку за всякі недозволені місця, — пробує хто підсунутися й до Олени. Притискається плечем, шепоче на ухо — а вона регоче на всю хату і відбиває всі натиски гострим яким словом, влучним дотепом. Узлощений претендент кричить:
— Та й шо там сокотити? Шо сокотити? Таже то люцьке все! Не оден уже тоту дорогу мостив! Пху!.. Якби хуч порєн-не шо, то би не жєль.
При таких словах Андрій блід і тремтячими руками шукав сокири, але до нього підскакувала Олена, обіймала за шию і, щось шепочучи, заглядала в очі. І він сідав покірно, лиш важко дихав, а Олена тут же, мимоходом, приліпляла неудачливому претендентові таку латку або оповідала таку подробицю з його життя, що всі помирали зо сміху, і п’яний тікав під загальний регіт із корчми, лаючися й відгрожуючи-ся "калюхи випустити та в дєрку запхати". Але ніхто ніколи не торкнув Олени й пальцем.
От сю Оленочку й захотілося провідати Марусякові. Іти до Ясенева цілою бандою — таки то було велике ризико. Таже до Устєрік півгодини дороги, хто-небудь чи свідомо, чи несвідомо міг дати знати Гердлічці, зрештою просто луна від вистрілів опришківського баю могла донестися до вуха всесильного мандатора. Але все те лиш прибільшувало гострість усолоди — і леґіники радістю стріли намір Марусяка побаю-вати востаннє, власне, в Ясеневі.
Повбиралися у найфайніше своє лудінє; інший то стільки навернув на себе, що ходити було невигідно. Щедро мастили голови найкращою передтогидною солониною, до крові шкробали підборіддя букатами кіс, навертали стільки пар унуч, що ноги здавалися ковбками, морщили собі нові постоли, пуцували бартки, наповняли ремені сороківцями, а тобівки тютюном — словом, хотіли затьмити всіх і все.
І злинули буйно, гучно, з криками, з гевканєм пістолів, з галалайканєм. Щоб одразу все село знало. Щоб збігалися дивуватися, і заздрити, й підхліблювати. Та й щоб кожна На-стунька ци там Парасочка знала, що ліпшу май єку вберю тра витєгати, що пора вже Венері спішити назустріч Марсові.
І спішили. Корчма гула від модних, невковирних голосів. Мошко звивався, як вужівка, стараючися всюди встигнути й нічого не втеряти. Кожний стіл, кожна група живе своїм життям. От щиро приятельські відносини, і люди обіймаються, цілуються по кожній чарці; от стримано ворожий настрій, коли сусіди ґречно частують один одного, але чекають лиш першого незручного слова, котре можна було би вважати образою. Але загальний тон корчми — було першенство чорних хлопців, їх вищість над сими "домарєтами", що ради вигід спокійного життя терплять стільки понижень, що не знають вільних бажань і вільного їх задоволення.
— Ей ви, домарєта! — вигукне нараз хто з чорних хлопців. — Ци напрєтали сороківців доста? Ой, пантруйте! Бо йк прийдемо — аби було шо драти. Та й лудінє робіт борзо.
А другий, ляскаючи по спині ґазду, питає:
— Шо чувати, Ники’? Ци давно зі згури-єс обмив?..
Корчма регоче. Бо се гострий натяк. І кожному іншому Ни-
кифір, може, розрубав би голову сокирою, але опришкові мусить змовчати.
Річ у тім, що опришківські буйні показні гаразди пекли очі багатьом; не один погадав собі: "От сей та той оден із другим сороківці розмітуют, гуляют та й баюють. А я ци не в гачох ходжу? Ци би й я не потрафив?"
Але кидати господарство, влізати з головою в усі небезпечності опришківського життя теж було неохота — і от знаходилися такі, що хтіли пробічи помежи дощ і, приобрітаю-чи капіталець, соблюсти невинність.
Багато, коли не більшість, опришків були військовими "дизентирами" і тому носили коротко стрижене волосся; отже, се могло, до певного Ступеня, служити зовнішньою ознакою опришківства, але, своєю дорогою, могло піддаватися й імітації.
І от який-небудь аматор легкої наживи вдень кутав собі маржинку, працював по господарству, а вночі підбирав верхнє волосся під крисаню, а спідсподу трохи стриг і в такім виді йшов пробувати щастя.
Так зробив і цес Никифір Химчєк.