Постаті з кийками в руках наближалися до розподільника. Нарешті їх очі зустрілися, і Сльоза здригнувся: з-під лисих шапок на нього дивилися знайомі вже очі чорного монаха, повні моторошної таємниці.
— На кого ти витріщився, Сльоза?
Він скинувся. На нього синіми очима з вогкою поволокою дивилася Катря, комсомолка їхнього заводу. Округлі груди туго напинали еластичну тканину майки, а з-під барвистої тюбетейки вибивалися кільця вороного волосся. Приємне засмагле обличчя з цятками ластовиння на кінчику носа щурилось милою, ще дитячою посмішкою. Весь збурений накликаною згадкою про чорного монаха, він дивився й на Катрю, як на третю постать до тих двох, що їх спини вже зникли за ворітьми.
— Ну, чого влип?
Він похватився і навіть зашарівся. Обіч Катрі стояло двоє в'юнких хлопців. У трусиках, тюбетейках і з довгими палицями в руках вони скидалися на туристів з якоїсь картинки.
— Булькатий — це Василько, а сіроокий — Богдан,— сказала Катря.—Із шахти Щеглівка № 1. А це, товари-шочки,— обернулась вона до них і знову, як у музеї на експонат, показала:— Сльоза.
Він помітив, як захована посмішка пробігла по її повнокровних напіврозкритих вустах:
— Через нього нас сьогодні годували пісним борщем. Він огризнувся:
— А мо', ваші шлунки треба було прочистити? Через мене!
— Ну, через таких, як ти. Все це ваші опортуністичні теревені роблять. Ти чого тут стоїш?
— Речі маю здати на схованку.
— Кладовку відкривають тільки о п'ятій. Коли хочеш, ходімо з нами до Артема.
Він охоче погодився.
В алеї ще тинялися і сиділи на довгих лавах дівчата й хлопці. Між ними, як на бульварі провінційного міста, блукали червоноармійці, табір яких був десь у сосновому бору. Обминувши двох камінних левів, схожих на баранів, вони вийшли за ворота. Сльоза, не звертаючи ні на що уваги, машинально тягся за Катрею, яка, поводячи гнучким станом, хутко дерлась на крутий схил гори. Сіроокий Богдан і булькатий Василько пробували щось говорити до нього, але він тільки прислухався до свого серця, що сильно колотилось у грудях, аж доки не став біля сірої стіни граніту під пам'ятником. Тільки тепер глянув з високості вниз, і голова йому пішла обертом, а по тілу пробігли мурашки. Він схопився за граніт. Глибоко під ногами блищала смужка Дінця, і по ній водяними павуками повзали човни. Один кінець ріки, поділеної мостом, ховався за зеленими горбами, другий лежав на розлогій долині, вкритій селами, луками й гаями. Далі зеленими валунами до самого обрію дрімав під сонцем сосновий бір.
— По Артемові й трибуна,— сказала, вся зашарівшись, Катря.— Од робітників Донбасу тобі привіт! — І вона манірно схилила перед велетенською постаттю свою чорну з воронованим волоссям голову.— Кланяйся! — напівсерйозно сказала до Сльози.— Ось бачиш напис! — Вона закинула голову і вголос прочитала: — "Для меня невыносимо зрелище неорганизованных масс Артем". Для нас теж! — додала.
"Нова мартенівська стала до лав! Дніпровське. 1 листопада. Сьогодні робітники заводу ім. Петровського святкують велику перемогу. Наймогутніша 100-тонна мартенівська піч № 10 закінчена будуванням і стала до лав на 15 днів раніше строку. Такий швидкий темп будування мартенівської печі є кращою відповіддю опортуністам всіх мастей, кращим показником тих величезних творчих сил, що ними володіє робітничий клас. Будування печі є прикладом того, як по-більшовицькому треба ставитись до капітального будівництва".
("Правда")
— Хочеш, зліземо на граніт? Тут ось написано: "Привет пламенному вождю пролетариата. Рабочие Донбасса".
Височінь самого граніту була втричі вища за Катрю, і Сльоза заперечливо похитав головою:
— Мені і тут гарно.
— І у всьому ви такі боягузи,— сказала на це Катря.— Та ти хворий. Чого зблід?
— Серце. Розумієш — ендокардит!
— Будь-яка вада — це погана штука,— іронічно сказала вона.— А шахтарі вже там. Оце комсомольці! — І Катря подерлася на плиту граніту, притиснуту велетенською ногою.
Сльоза, лишившись внизу, ще раз обвів оком навколо. І в нього, мабуть, мимохіть вирвалось:
— От би де поставити дачку!
Катря стояла над його головою. Почувши це, вона приснула зі сміху.
— А тут якогось Артема посадили. От шкода: позбавили Сльозу естетичного задоволення. Завести б канарку, свого човна, дружиноньку таку а-ля меланхолік і вечорами пити чай на веранді! Чудесно було б! Адже ж правда, Сльоза?
— А хоч би й так,— задерикувато кинув він через плече.— Я матеріаліст, а дача — річ цілком матеріальна, а не абстрактна.
— От сволота! — буркнув булькатий Василько. І почервонів по самі вуха.
-*=— Васильку, це ти лаєшся? Хто — сволота?
— Ми — сволота.
— Васильку, що ти?
Тепер він почервонів уже до сліз:
— А то ні, скажеш? Он у Чехії комуністи, чув, більшу частину свого заробітку віддають до партійної каси. А ми, що доскочили мети, починаємо вже гризтися: власних дачок, канарок ще немає. А поки підпишеться на ту позику, на той карбованець, так усю потилицю роздере: сумніви його беруть...
На граніті заляскали в долоні: "Правильно, Васильку!" Тепер він уже зовсім розгубився, шморгнув кирпатим носом і, мабуть, тому розсердився і замовк. Сльоза повів на нього оком:
— Носа хоч витри, ідеальщик!
Потім чмихнув і пішов шукати місця, щоб присісти. Позаду тягся закіп до дубового гаю. Він переступив його і вже взявся рукою за зелений чуб трави, аж у глибині, між деревами, показалися ті ж самі постаті з ціпками, в лисих шапках. Вони простували до пам'ятника Артемові. Забачивши людей, теж присіли в рівчаку.
Сльоза оскаженів, зірвався на ноги і хутко пішов до них. Помітивши це, дві постаті з кошиками поспішно встали і рівчаком потягли назад. Сльоза знову відчув уже знайоме, таке неприємне почуття і гукнув на граніт:
— Ходімо вже назад, чи що?
— Ти хоч раз запропонуй вперед,— ущипливо сказала Катря.
Сіроокий Богдан побачив через гай вершок церкви і гукнув:
— На цвинтарі ченці служать...
Сльоза, почувши це, закліпав білими віями. Він ніби намагався щось пригадати, потім похватився:
— А ходімте. Живі монахи? Цікаво.
Катря й булькатий Василько запротестували, Богдан тримався нейтралітету. Сльоза розгнівався:
— Печінка набрякне, доки з вами добалакаєшся. Ну, куди ж іти?
Після довгих суперечок вирішили їхати кататися на човні. На всьому лежав млосний спокій, і вода манила до себе прохолодою.
Тією ж стежкою спустилися до водної станції ТРВ*, де під вербами в холодку дрімала ціла зграя прип'ятих човнів. Кожен човен, крім числа, мав ще й назву, виведену на лобі білими літерами.
— Я тебе посаджу на "Шлях до соціалізму",— серйозним тоном сказала Катря.
Сльоза зиркнув на неї з-під насуплених брів.
— А я тобі, знаєш, що пораджу.— Він хутко пробіг написи і з задоволенням ткнув у один.— Оце якраз по тобі: "Я жду тебя".
Катря почервоніла і тихо відповіла:
— Дурень!
За арбітрів виступили сіроокий Богдан і булькатий Василько. Взяли човен на дві пари весел, і назва його "Буревісник" усім припала до вподоби.
В зеленій ущелині "Буревісник" летів по спокійній воді, ніби в блакитному просторі. Катря сиділа на кормі і, зануривши руку в воду, тихо виводила якусь пісню. Сіроокий Богдан і булькатий Василько ритмічно качалися над веслами, а Сльоза, похнюпившись, потайки спідлоба пас очі на Катриних колінах, що виприснули з-під спіднички.
— Лівим, лівим! — скомандували собі хлопці.
"Товариство рятування на воді".
— Куди ви?
— До святого дуба.
— Гаразд. Підемо до печер.
Човен черкнув об пісок, стукнувся в сосновий корінь, і перед його носом до гори рівно прослалася втоптана стежка.
Хутко вистрибнувши иа землю, вони побігли між високими дубами, аж поки не зупинилися перед одним, в два обхвати завтовшки, що стояв біля стежки. Від самого коріння і метрів на три заввишки дуб був оголений.
— Оце вам і дуб той.
— Святий!
— Зразок царської культури,— додала Катря.
— А де ж кора? — здивувався Сльоза.
— А кору прочани обгризли хворими зубами.
— Може, і в тебе болять? Спробуй, гризони!
Вище оголеного стовбура кора була завтовшки в два пальці. Зранений трьохсотлітній дуб давно вже всох, і в небо тепер стриміло голе покручене гілля. Від нього віяло холодними застінками інквізиції.
— А тут стояла церква,— сказав Богдан, коли вийшли на галявину, що була як дно миски. Під ногами валялися залишки цегли, вкриті високою кропивою, а навколо високо здіймалася зелена стіна з ліщини, ясена і сосни. Сонце з блакитної бані тихо висівало сюди золоте проміння. Богдан, в'юнкий і ладний, з дитячою посмішкою на смуглявому обличчі, поклав свою оголену руку на Катрин стан, обвів великими сірими очима крайки улоговини і зітхнув на повні груди.
— Яка тут ще недавно була темнота, а тепер нам світить сонце. Хіба ні?
"Новий велетень. Харків, 12. Правління "Сталі" затвердило план побудови в районі Маріуполя південного за-воду-велетня залізних конструкцій. Завод випускатиме близько 200 тисяч тонн металоконструкцій за рік. Вартість їх становитиме приблизно 20 млн. карбованців. Виділено спеціальну комісію в складі представників Діпромезу, американської консультаційної фірми Фрейиа й ін., щоб остаточно вибрати місце. Будувати завод почнуть навесні 1931 року".
("Комуніст")
— Ех, братики, колись же і заздритимуть нам: учасники великих робіт!
— Правда, Катре? Тобі колись будуть вклонятись віки!
Вона засвітила на нього синіми з вогкою поволокою очима. Тоді сіроокий Богдан нахилився й просто і дзвінко поцілував її в напіводкриті губи:
— Учасника першої п'ятирічки!
Катря. задзвеніла вороними кільцями на голові, притиснула рукою його лікоть і вихором закрутила навколо себе:
— Чуєш, Сльоза?
"На Дніпрельстані рекорд! Кічкас, 31. Жовтневий зустрічний план—115 тисяч кубометрів бетону—виконано. Це число є світовим рекордом бетонування. Минулого року найбільшим місячним рекордом було 57 тис. кубометрів. Листопад оголошено штурмовим місяцем за виконання квартального зустрічного плану на 300 тисяч кубометрів.
Михайлов, Макар, Биков"
Вражений булькатий Василько схопився на ноги й собі завертівся біля них дзигою. Катря підбігла до Сльози і йому подала руку, але він ревниво одмахнувся і, спотикаючись об вивернуту цеглу, пішов до чорного отвору в білій крейдяній скелі.
Це був хід до печери, що йшла до самого монастиря. Отвір до половини був присипаний битою цеглою.