Олюнька

Їй аж мурашки лазили поза спиною від стра­ху, щоб не заразитися від Дмитра й не вмерти.

— Ой, Антосю, я така змучена, що ледве на ногах стою, і голова болить... Я так спочила б трохи...

— Та лізьте, тітко, на піч і спіть! — каже Антось.

— Дитино моя, я тут не могла б заснути... Я піду до твоєї мами...

— Та йдіть!

Костиха вийшла, а коло хворого Дмитра лишився сам Антось. Дмитро аж до вечора лежав спокійно і дивився все в одно місце.

Надвечір став хворий непокоїтися. Він розкидав руками, бив ногами і ворко­тів щось. Його палила страшна гарячка. Нарешті Дмитро сів на постелі, його очі палали, як два жаріючі вуглики.

— Ага, вже знаю... Мушу піти і піду... Даймо на те... ха-ха-ха!

Він несамовито зареготався. В його сміху сичало щось і свистіло.

Антось аж примерз до лави —так настрашився.

— Може б сокирою?.. Ні, буде кров... Сокира нездала... І мотуз нездалий... Усе нездале... Треба щось інше вигадати... Олюнька, йди мені зараз коні напу­вати!.. Зараз!.. Чуєш?.. Місячок світить і ясно...

— Дмитре, Дмитрусю, що ти, брате, говориш? — відізвався Антось, на­близившись до постелі.

— Хто то говорив? — спитав Дмитро, вхопив Антося за руку і вдивлявся в нього, не пізнаючи.

— Та то я, Антось, твій брат... Не пізнаєш мене?

— Пізнаю... Знаєш? Буде моє весілля... Я тепер багач буду... По Олюньці, даймо на те, четвертина, по Шевку все... Розумієш? Багач на ціле село... А які ко­ні, корови!.. Я пан... Розумієш? У дворі таких коней, ні корів нема... І Олюньки нема... Лід пустив, вода велика... Місячок світить... А вітер, чортячий вітер... То дуже добре... Сокира нездала... Мотуз також нездалий... Олюнька, гайда з кіньми!.. Коновки візьми!.. Певно, тепер найліпше... Я зараз піду... Зараз піду...

Дмитро схопився з постелі і хотів іти до дверей. Антось зловив його ззаду.

— Дмитрусю, брате мій, не йди, прошу тебе!

— Чому не йти? А я піду! Тепер пора йти... Вітер такий сильний, шумить, аж страшно... Свого слова не почуєш... Вода велика... Крига несе... Тепер...

Дмитро рвався відчинити двері. Антось тримав його з усієї сили.

— Не йди, Дмитрусю, там холод...

— Саме добре... Тепер або ніколи...

— Завтра підеш, за дня...

— Дурний! За дня не можна... Люди виділи би мене... Тепер! — закричав Дмитро люто, видираючись від Антося.

Антось був сильний і таки не пустив Дмитра. Затягнув до постелі і звалив його там. Дмитро сів знов на постелі й дивився злякано у вікно.

— О, видиш?

— Що?

— Олюнька! О, як з-під криги руки простягає до мене... Ага, не порятую, ні, пропадай! Ти мені світ зав'язала... Ха-ха-ха!.. Ой, гвалту, рятуйте! Вона лі­зе до мене, не дайте мене! — і Дмитро став сунутися на постіль у самий куток і натягати на себе покривало.

— Таж заспокойся, Дмитре! — каже Антось, беручи його за руку.— Тут ні­кого нема...

— Нема?.. А Олюнька де?

— Та її вчора поховали!

— А вона чого сюди прийшла? Ага, поховали, порізали та й поховали... Зако­пали, а вона прийшла... О, прийшла, сидить на лаві, без ока, без вух, яка страш­на... Вижени її з хати! Візьми сокиру, забий її, буду мати світ вільний... О! Лізе до мене, бере мене, бере... Рятуйте!

Дмитро вчепився з цілої сили в шию Антося, трохи його не задушив. Антось не знав, що робити. Йому здавалося, що такої ночі не витримає, а тут нікого прикликати вночі на поміч та й ніяк хворого від себе відірвати. Він насилу віддер руки Дмитра від своєї шиї і повалив його знов на постіль.

— Лежи спокійно, бо зараз покличу Олюньку, щоб тебе взяла! — погрозив Антось, хоч йому самому від того морозом повіяло за спиною.

Дмитро, як та мала дитина, котру вовком полохають, стишився на постелі і лежав спокійно.

— Чи то правда, що на тамтім світі є суд? — питає.

— Та певно, що є... Лежи тихо, бо Олюнька прийде!

Антось, спробувавши раз того способу, вживав його далі, щоб хворого заспокоїти.

— Я жодного суду не боюся... я маю маєток... і ще більше буду мати. Прошу, даймо на то... Є своє, до того четвертина по Олюньці й по Шевку все... Пая!..

Антось зміркував, що Дмитро найспокійніше говорить про маєток.

— Певно, що ти багатий, Дмитре, дуже багатий, ти пан! Своє, по Олюньці четвертина і Шевкове все...

— На Шевковім вона має доживоття.

— Має...

— Олюнька не має доживоття. Я собі пораджу з бабою. А від чого моя голова? Ополонка є... Нема ополонки, тепер добре... Лід поплив з водою, вода велика, а вітер такий сильний... Тепер добре... Я зараз іду... Тепер іду... Дмитро схопився і хотів злазити з постелі.

— Лежиш ти тихо?.. Бо Олюнька прийде!

— Не боюся її, ні, тої жаби зеленої! — кричав скажено Дмитро.— Остання її година!

Він зірвався з ліжка, але Антось знову стримав його й довго борюкався з ним.

Так було вже до півночі. Дмитро заодно марив, кричав і зривався з постелі. Відтак знемігся дуже й лежав спокійно. Тіло його було таке розжарене, що Антось не міг на ньому своєї руки вдержати.

Над ранком Дмитро застогнав тяжко, протяжно, напружився так, що аж ліжко затріщало, і перестав жити.

Костиха справила синові славний багацький похорон. По дорозі читали кілька євангелій, була відправа в церкві, але людей було на похороні дуже мало. Були Шевки, кілька шляхтичів-сусідів і ті, що хотіли добре наїстися та напитися на поминках.

Дмитра не злюбили всі й не конче хотіли за ним на цвинтар чалапкати по болоті.

XX

Другої днини по похороні Дмитра прийшов від сторони Вибулова жандарм у Закуття. Видно було, що він дуже чогось спішив, бо перескакував калюжі болота, а сам був забризканий болотом по саму шию. Це був чоловік знайомий у Закутті, бо сам був шляхтичем з третього села.

Жандарм зайшов просто до префекта, де того дня зібралася була рада громадська.

— Добрий день, панове! Фе, як погано надворі! Така погана дорога, а я ще від учора на службі!..

— Та звичайно, в цю пору не може бути сухо,— каже префект.— Та було со­бі замовити форшпан у селі!

— О, то помогло б! Поки б ті конята з болота витягли, я в десять разів скорі­ше пішки зайшов би!

— Та сідайте, прошу.

Жандарм присів на лаві, зняв з себе капелюх, обтер хусткою з чола піт, а ка­рабін поставив у кутику.

— Ви, панове, за той час кінчіть радити, бо я з паном префектом маю нині важливу роботу в Закутті.

— О, а то що таке? — спитало разом кілька голосів.

— А за Олюньку Лукашеву! Знаєте, що з нею сталося?

— Та як не знати? Втопилася, відтак її знайшли та й поховали...

— Ба! А знаєте, хто її втопив?

— Та як не знати? — каже префект. — Комісія сказала, що сама втопилася...

— Слухайте, панове! Коли то та Олюнька пропала, чи перед йорданом, чи по йордані?

— Акурат три дні по водосвяттю... Так, так, — каже префект, — цього року не можна було на ріці воду святити, як звичайно, бо вже лід пускав. Йордань була в понеділок, а то сталося в четвер.

— А як тоді було надворі?

— Завірюха така, що страх! Вітер аж стріхи здирав та дув просто від полудня до ріки.

— А було місячно?

— От, як з-поміж хмар, — обізвався один з радних.— Часом, як хмару ві­тер зрушив, то заясніло трохи, а потому знов було млаво: але темно не було,— каже той радний.— Я того вечора вертався з торгу з міста, то добре пам'ятаю. Трохи не загинув, поки додому добрався...

Жандарм дивився далі в свій записник.

— А скажіть мені, панове, як її чоловік на ім'я?

— Таж Дмитро!

— Ну, тепер мені ясно. Дмитро утопив жінку,— каже жандарм.— Ходіть, панове, я його зараз мушу взяти.

Шляхта не могла отямитися від здивування, бо нікому таке й на гадку не прийшло. Шляхтичі дивилися один на другого перелякано, і ніхто не міг слова промовити. Щоб такий порядний і працьовитий шляхтич, як Дмитро, наважив­ся на таке злочинство... То хіба не може бути!

— Ну, ходіть, панє префекцє! — каже жандарм. Він заклав на голову капе­люх, поправив ремінні перехресники і взяв із кутка карабін.— Мені дуже пильно! Пташку я, либонь, тепер застану в гніздечку та й зараз — пацьорочки на руче­нята, щоб не полетіла... А то мені штука вдалася, буде бельобунг[32], бігме! — говорив зраділий жандарм.— Ходім!

Префект отямився перший.

— Ви його, панє Садловський, не візьмете.

— Смійтеся з того, я не таких велетнів та силачів брав!

— Бо ми його перед двома днями поховали.

— Бійтеся бога, то не може бути!

Жандарм подивився недовірливо на присутніх, а вони лише головами похи­тали на знак, що префект казав правду.

— Шкода моєї роботи! — каже жандарм, сідаючи на лавку.— Тепер справді нема чого спішити, можна спочити.

Він скинув капелюх, поклав на стіл і розіпняв плащ.

— А то мені,— каже,— збитка зробив! Такого мені ще не було, щоб винуватець утік з-перед носа на той світ...

Тим часом префектова поставила на стіл горілку, хліб, ковбасу і стала при­прошувати гостя. Садловський був голодний і уплітав з усієї сили.

— Та скажіть, будьте ласкаві, звідки ви про те дізналися, що то Дмитро жінку втопив?

— Як ми,— каже,— дізналися про те, що в Закутті пропала жінка, то звичай­но стали ми за тим слідкувати. Та як тут що знайти? Аж нині я був у Вибулові на патрулі. Каже мені війт, що один хворий чоловік хоче мені щось сказати.

— На що він хворий? — питаю.

— На пропасницю... Вже щось шість тижнів лежить.

— Чого там піду? — кажу.— Що я з хворими маю робити?

— Але,— каже війт,— щось дуже важне має вам сказати...

Ну, я йду. Приходжу. Чоловік лежить на постелі, такий мізерний, що тільки тінь з чоловіка, шкіра та кості

— А що мені маєте, чоловіче, сказати?

— Ой, паноньку! Бог вас надніс... Я сконати не можу, не можу таку важ­ну тайну забрати з собою до гробу...

— Що таке? Кажіть! — Зацікавився я.

— Ой, паноньку! Я видів власними очима, як якийсь чоловік у Пишнівцях жінку втопив у Дністрі... Я це видів, та мені волосся ще нині дибом стає, ко­ли згадаю, як то страшно...

Я вже мав питати, чому він того скоріше кому не сказав, але гадаю: добре, що мені першому скажеш, бо за таке в нас, видите, зараз бельобунг, а може, й бефельдерунок[33] на вищу шаржу, як хто схованого злочинця знайде...

— Ну, говоріть,— кажу,— як то було, лиш не брешіть...

— Ой, паноньку! Я над гробом, бог мене буде судити, якби я що збрехав хоч одним словом...

Хворий поправився на постелі і поволі говорив далі:

— То було якраз у четвер по Йордані. Я вертався з міста з торгу поза ріку. Якось забавився в місті — і мої сусіди поїхали всі. До Карлович то я поїхав з якимось чоловіком, а звідти треба було йти пішки.