Про те, що Хома полетів, Яблунівка довідалась від Мартохи. Звісно, могла б довідатись і з зарубіжної преси, як і раніше довідувалась про найважливіші події з життя старшого куди пошлють. Скажімо, з "Мессадже— ро", "Оррор", "Фігаро", "Дейлі-телеграф", "Тайме оф Індія" і т. д. Але ж рань була ще така рання, що чорти й навкулачки не бились, отож самогонниця Вівдя Оберемок іще не могла зі своїм підпільним товаром звинутись на районний ярмарок і повернутися звідти з друкованим органом якої-небудь лейбористської, соціал-демократичної, ліберальної чи республіканської партії. Значить, Вівдя Оберемок іще не звинулась у район і не повернулася з району, як Мартоха заголосила по своєму Хомі. Оскільки це голосіння було голосінням-інформацією, що з успіхом замінило не завжди правдиву, а здебільшого лицемірну буржуазну пресу, то прислухаймось!
— Ой, Хомонько, ти з доброго кореня, то й сам окоренок нівроку, з гарного коріння, то й славне твоє насіння, й родюче твоє сім’ячко, бо зросло на зеленому зіллячку! Й треба ж тобі та Америка? Пізнаєш, відкіль гримить, пізнаєш, що сук таки не верба, пізнаєш, як ото мішатись ополонику поміж ложками. Либонь, чуєш мене в небі, не можеш не чути, й киваєш, мов кінь гривою. Кивай, Хомо, поки там тобі хвоста не підкосили, поки тебе там не забили на бузан оті щербаті акули імперіалізму. А чи я тобі колись дівчиною не була, що мала стільки ласки, як на тихому ставу ряски? А хіба з тієї гарної дівки та й не вдалася гарна молодиця? Не було в мене гріхів чубатих, тому-то мене й посватав, і любив ти свою любку, як голуб голубку, і були твої поцілунки милісінькі, хоч по одруженню ходили обоє голісінькі. А як на фронт подався, то хіба за тобою я дух не ронила, хоч огинався тут один поліцаюка, що начебто ненароком коло мене терся боком. А як повернувся з війни, згадай, після окопів здавався людям, як постіл, а мені був такий, як сокіл. І прилип ти до мене, як сліпий до тіста, а я прилипла до тебе, як сліпа до па— кола в тину. Ти мене любив — кулаками ніколи не голубив, хоч колись я всі гроші потринькала, а в хаті нічим було підперезатись, щоб на роботу зібратись. І хоч кажуть у Яблунівці, щоб не вірити жінці вдома, а кобилі в дорозі, але ж, Хомо, стара вже тебе не покине, а молодої, може, ти й сам уже не захочеш. Не знайдеш ти в Америці такої, що тебе роззує та ще й поцілує, яка продасть корову і вишле гроші на дорогу, яка, може, світитиме, та не грітиме і тільки в бога марно хліб їстиме. Отож чуєш мене в небі, чуєш! Затям, що в Америці ти будеш такий мужчина, як без хвоста скотина, будеш отим самоваром, який кипить, та нікому з нього пить, і будеш ти там в Америці однесенький, як макогін у макітрі, серед усяких там хмародряпів. Еге ж, і сам станеш схожий на хмародряп! Згадуватимеш, як перед від'їздом сидів на постаменті під ясеном, бо ж мусив за звичаєм посидіти перед дорогою, а сльози з очей лились, а корова з хліва чує твою печаль і теж кричить, як опарена, реве, наче по мертвому, так що тільки кривавії в худобини не ллються. Згадуватимеш, як перед від’їздом заходив до музею, дивився на свій солдатський портрет, приглядався до експонатів. Ті вила-згрелі з музею, ті сокира, молоток і долото снитимуться тобі в Америці жар-птицями, але журба не дасть ні Яблунівки, ні Мартохи!
Поки Хома в небі у літаку летить, а Мартоха на землі з розпуки кричить, авторові кортить розповісти про те, що старший куди пошлють із колгоспу "Барвінок" міг би й не потрапити в літак, міг би й не полетіти в Америку, якби... Вміти не вміти — треба говорити, отож слід іти і йти вперед, наче мила ковтнувши!.. Міг би й не полетіти, якби в історію не втрутилась козацька ватага.
Ні ви про автора, ні сам автор про себе не скаже, що в нього язик, мов у собаки хвіст, що він бреше на свою голову, будучи схожий на шевця, котрий що ступить, то збреше. Але як не засвідчити правду, хоч, може, та правда така, як мухи коня з’їли, а вовк помагав?.. Ясен місяць угорі світив, коли Хома ступив зі своєї хати через поріг, зоставивши вдома непритомну від горя й сліз Мартоху, наряджену в пояс цнотливості. Хома згорбився, наче йшов по лихо, а очі його були так нагострені горем, що погляд їхній був тонший і гостріший від місячного проміння. І вже коли ступив із обійстя, за ворітьми від стовбура тополі відірвалася загадкова тінь, наче виткана з найглупішого мороку найглупішої ночі. Тінь похмуро й зловісно посувалася за Хомою, котрий, пригноблений розпачем, не помічав страховидної й непрошеної супутниці.
Тінь посувалася скрадливо, наче наїлась лихої нужди, а кроки її шеберхали так, як шеберхали б кроки злої години, котра дасть знати, почім ківш лиха. В центрі села Хома Прищепа звернув до братської могили, щоб узяти пригірщ рідної яблунівської землі в дорогу далеку, то тінь похмура причаїлася за кущами, чатувала, як біда, котра не сама йде, а й другу за собою веде, чигала, як горе, котре і з ніг звалить і задавить.
Хома, взявши з братської могили пригірщ землі й зав’язавши у вузлику, ступив на дорогу — й зловісна тінь вигулькнула з потайної криївки, й кроки знову зашелестіли, мов кажани, мов лихо, яке посувається тихо, й чому Хома не чув, чому не бачив?
І враз, коли з-за хмари знову місяць вихопився, мов краснопір зринув над водою, тінь ота на коротку хвилю постала зовсім не тінню, а гітлерівським офіцером. Зблиснули фашистські погони на плечах, знаки на грудях, нашивки на рукавах, а в руці смертельною блискавкою зблиснув пістолет. Місячне проміння зазміїлося гострим шерехатим сяйвом на воронової барви стволі хижому, на пекельної чорноти оцупкуватому руків’ї, й здалось, що зараз рука, яка стискає пістолет, злетить угору, й з його смертовбивчого жерла вирветься віхоть золотого полум’я, й те полум я громом своїм уб’є Хому. І не дійде старший куди пошлють із колгоспу "Барвінок" до сільської околиці, не сяде в літак, котрий уже реве в небі, заходячи на посадку. А впаде, вбитий підступною рукою, на сиру землю, цілуючи її скривавленими вустами,— і якби він не вмер, то довго жив би, але ж візьме його впоперек живота, неначе отого кота, і вже по смерті не буде Хомі ні життя, ні каяття. І скажуть тоді про нього в Яблунівці: "Умер Хома— й добра нема!" Заперечать: "А застерігали його, казали, щоб не квапився, бо не звалить когось, коли квапитиметься, то не послухав!" Докинуть: "Який Хомка, така його й тонка". Згадають: "Бо вживав зілля од похмілля". Виправдовуватимуть: "Хома купував, Хома випивав, бо Хома гроші заробляв". Оббріхуватимуть: "А ноги такі були в того Хоми, що частенько самі тягли чоловіка до куми". Зводитимуть наклепи: "Мастили Хому смолою, а Хома все зоставався Хомою". Доливатимуть масла в огонь: "Було, коли Хома захоче, то й сама відьма захихоче". Обмовлятимуть: "Впертий вдався: нехай його батька журавлі, а вже мого — чаплі. А то як заведуться Ярема з Хомою, то Ярема в воду, а Хома на дно, бо обоє вперті". Бурчатимуть: "О, хто про Хому, а він про Ярему".
Проте чи корчі зсудомили руку фашистського офіцера, чи ще не наспіла пора стріляти і вбивати Хому, тільки пістолет не злетів круком догори, не каркнув смертю, і Хома ходою господаря ще міряв свою путь по яблунівській землі, не падаючи в її лоно й не цілуючи її материнську снагу скривавленими вустами. Значить, його талан іще не з їв баран, а причина була поза очима.
Знову місяць сховався за хмарами, наче злякався, що лиш йому голову одкусить, а коли випірнув із-за хмари хоч не гарно, зате добре, то щось несосвітенне стало творитися, мовби десь собака в рові утонув. Якби хтось глянув на ту несосвітенну картину, подумав би неодмінно: ще де те лоша, а вже хтось обротьки плете на нього, ще де та косовиця, а вже хтось і сіно для лошати возить!
Бо той небесний грім авіалайнера чи то лунким потоптом віддався в яблунівській землі, чи то в передчутті прощання з Хомою серце колгоспу "Барвінок" загупало так лунко... А тільки задвиготів простір, застугоніла ніч, тривогою дихнуло вогке повітря! І вже почулось хоркання коней, брязкання кінської збруї, скреготіли вудила, дзенькали вуздечки, скрипіли сідла, заспівали шаблі, запахло рушничним порохом, тьохнули стріли, скреготнули кинджали, защебетали зведені курки кремінних пістолів, гостро запахли кістяні та шкіряні порохівниці, а також порохівниці-натруски й дерев’яні порохівниці. У світлі місяця сяйнув одяг на кінних вершниках — черкески з відкидними рукавами заграли веселковими барвами, напівжупа— ни та шаровари так само наче аж гримнули в яблунівську ніч водоспадами багатих кольорів, на комусь спалахнув кожух, засвітилась гостроверха шапка, сяйнула мереживом та вишивкою сорочка, загорілась єпанча, зблиснули хромові чи юхтові чоботи, жар-птицею заяскрів ярмолук...
Козаки! Знову наринули козаки, яких тут чи не добрий яблунівський дух виворожував, і в їхньому верткому чор— ториї на хвильку пропав Хома Прищепа, який квапився на літак, і та зловісна озброєна тінь, що скрадалася слідом за грибком маслючком, ладна всадити кулю в спину. Лише чулося стривожене іржання коней, що гарцювали чи дибки спинались, чулася срібна мова кінської збруї, що широко розкочувалася серед світлої подільської ночі, та ще розлунювались козацькі скрики. Це були скрики воїнів, котрі вчасно навинулись, щоб не тільки відвести смертельну небезпеку від свого побратима, як то їм велить совість і закони побратимства, а й провести його в дорогу далеку й небезпечну, гірку й почесну.
Козаки як виринули зі світлого мороку ночі, з її безмежних та загадкових володінь, так і раптово канули в блакитно-смарагдовій її непевності, в неоглядній її таїні. Тільки ще чувся тупіт кінських копит у полях серед молодого жита й пшениці, аж поки пропав, і запала тиша обізвалась голосом сонного перепела. Місяць із гострого рога свого, наче з міфічного рога достатку, сипнув на доли не так срібне проміння, як срібну грошву старовинного карбування, й та грошва заіскрилася, заграла в полях!..
Самотній, мов перст, простував Хома Прищепа сільською околицею, кваплячись на екстраординарний міжнародний рейс Яблунівка — аеропорт імені Джона Кеннеді, й тепер уже ніяка тінь не кралася за старшим куди пошлють, пропала та тінь після козацького нальоту, щоб не бігала, як бігає кобила з зіллям, а лоша з весіллям.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ,
де світ живої природи журиться
за старшим куди пошлють, котрий полетів до Америки
Світ весь навіч угледів, що таке являє собою магічний феномен присутності Хоми у Яблунівці, і авторові тепер нічогісінько не зостається, як усьому світу явити не менш магічний феномен його відсутності у Яблунівці,— хай старший куди пошлють із колгоспу "Барвінок" у цю хвилину летить над рідною землею, вільно розкинувшись у комфортабельному сидінні авіалайнера, а чи вже летить над Атлантичним океаном, дивлячись в ілюмінатор на грізну водну поверхню й згадуючи Мартоху, породисту корову, колгоспну тваринницьку ферму...