Ментальність орди

Євген Гуцало

Сторінка 33 з 44

Штатские тео­рии тут неуместны. Я пропущу момент уничтожить врага — он меня уничтожит. Нерешительные люди не должны надевать на себя военного мундира. В сущности, нет ничего вреднее, и даже более — никто не может быть так жесток, как вредны и жестоки по результатам своих действий сентиментальные люди. Человек, ненавидящий войну, — должен добить врага, чтобы вслед за од­ной войной тотчас не начиналась другая".

Ось такий генерал Скобелев (не фельдфебель, ні) у ролі російського Вольтера. Й чомусь незмінно оці російські Вольтери — в еполетах. Звісно, і камер-юнкери в еполетах.

Так і здається, що цю промову "вольтер'янець" Скобелев ви­голошує і сьогодні — під грім канонади і завивання бомб "точеч­ных ударов" — у Чечні.

Коли правозахисник Сергій Ковальов у Кремлі зустрівся з президентом Єльциним і говорив з ним про необхідність віднов­лення миру у Чечні, то почув від нього, що це — "преждевременно". Про цю "преждевременность" миру почули й ми, почув світ. Вій­на там точиться й досі, отже, до яких це пір мир у Чечні з точки зору президента здаватиметься "преждевременным"? Які ріки крові ще треба пролити?

Тоді ж таки "вольтер'янець" Скобелев говорив: "Никогда не настанет время, в которое мы будем в состоянии обойтись без войны".

Генерал-оракул не помилився, на жаль.

Фігурально висловлюючись, Росія мічена знаком Хіви. "Бог шельму метит". Цей знак можна назвати й знаком Чечні. Знаком Константинополя. Знаком Криму. Знаком України. Хоч як назви, а суть зостається споконвічно незмінною.

Ото, як бачите, на всю велетенську Росію знайшовся лише один сентиментальний правозахисник Сергій Ковальов, який, звичайно, тільки шкодить, заважаючи "обустроить Россию"...

1995

РАБИ РАБІВ, АБО Ж "КАКУЮ РОССИЮ МЫ ПОТЕРЯЛИ?"

І. Наче якийсь невмолимий пекельний дух знову й знову по­вертає буття "на крути своя". Невмолимий провісницький Еклезіяст! Скільки Росія знала всіляких смутних епох, що проно­силися крізь її історію з моторошною періодичністю комети Гал— лея! І хочеться помилитися у своєму враженні, що нині ми зно­ву є свідками лихої з'яви комети Галлея її злої історії, а ця ж бо комета її історії своїм смертельним хвостом завжди зачіпала нас, ми ніяк не могли порятуватися з її силового поля.

Під статтею О. Герцена "VII лет" (йдеться про сім років ви­дання ж. "Колокол") стоїть дата — 1 липня 1864. Написано давно, й про тодішню Росію, а читаєш — наче про сьогоднішню. Він, демократ у вигнанні, в 1855 і в 1857 роках бачив Росію, яка про­синалася. Новий час відчувався у всьому — в уряді, в літературі, в суспільстві, в народі. Багато було незручного, нещирого, смут­ного, але всі відчували, що рушили — й ідуть. Німа країна прив­чалася до слова, країна канцелярської таємниці — до гласності, країна кріпосного рабства ремствувала на ошийник (!). Уряд робив, як єрусалимські паломники, які багато нагрішили, три кроки впе­ред і два назад, один усе ж залишався (!). Партія дурнів, пар­тія стариків була у відчаї, кріпосники вдавали з себе конститу­ційних лібералів (Ш). З половини 1862 року вітер повіяв у інший бік. На неповне звільнення селян потратилися всі сили урядуй суспільства — і загальмована машина посунула назад... чи передбачав хто-небудь криваве багно, в яке Росія в' їхала по ступицю всіма чотирма колесами (звичайно, це "Русь-тройка"!), дякуючи таким кучерам, як Муравйов, і лакей Катков, який підстьобував? Чи передбачали вони, що смертна кара ста­не звичайним, щоденним ділом, що військовополонених роз­стрілюватимуть, що поранених вішатимуть? Що розвинеться література доносів і вона стане літературою дня, що мова жур­налістів спідліє до мови сварливих будочників та жандармів, що люди, розгортаючи газети, опинятимуться в передпокої III відділення... кати карають гарячково, стають віртуозами, йдуть далі наказу. О. Герцен пише: "Мы не можем привыкнуть к этой страшной, кровавой, безобразной, бесчеловечной, наглой на язык России, к этой литературе фискалов, к этим мясникам в генеральских эполетах, к этим квартальным на университет­ских кафедрах. Ненависть, отвращение поселяет к себе эта Россия. От нее горишь тем разлагающим, отравляющим сты­дом, который чувствует любящий сын, встречая пьяную мать свою, кутящую в публичном доме".

Безнадійно, чи не так? Але О. Герцен тоді, в 1864 році, все— таки не втратив надії, заглядаючи в майбутнє і, звичайно, в день сьогоднішній. "Терпи теперь, народ русский, на чужом пиру пох­мелье, неси на могучих плечах... твоего блудного сына"; "тебе насильно брили лоб, насильно дали ружье, и ты пошел, бессмыс­ленно слушаясь, убивать и грабить с голода". "Поднимается и растет на свет новая Россия"; "эту новую Россию — Россия под­лая показывала народу, выставляя Чернышевского на позор", "и не хотим больше ни исправлять неисправимых, ни лечить неиз­лечимых, а хотим вместе с ними работать над отысканием путей русского развития, над разъяснением русских вопросов". І пра­цювали. Багато й по-всякому. З оптимізмом, з відчуттям історич­ної перспективи, дбаючи й про шляхи "русского развития" і про "русские вопросы", які були й залишалися злободенними. І де з плодами такої праці опинилися в 17-му? І де з плодами такої пра­ці опинилися сьогодні? І де з плодами такої праці опинимося за­втра? Піддатися чи не піддатися на невтішні відповіді, які дає іс­торія?

Історик Погодін говорив про "зыбкость" російського наро­ду. Західники вже говорили про "калужское тесто"; мовилося про засилля держави, про необхідність будь-якої революції зго­ри. (До речі, скасування кріпосного права — це ж революція таки згори; так звана Жовтнева революція — це путч, революція згори; події серпня 1991 року — це путч, революція згори.) Істо­рик писав: "В насилии над народом виноват прежде всего на­род, не народ даже, а "какая-то этнографическая протоплазма". (Отже, як бачимо: "зыбкость", "калужское тесто", "какая-то эт­нографическая протоплазма"). У 1850 році Герцен писав: "Россия могла быть спасена путем развития общинных учреждений или установлением самодержавной власти одного лица. События сло­жились в пользу самодержавия, Россия была спасена; она стала сильной, великой, но какою ценою? Это самая несчастная, самая порабощенная из стран земного шара. Москва спасла Россию, задушив все, что было свободного в русской жизни".

Екстраполюємо слова Герцена на той стан справ у Росії, що склався після Лютневої революції, а потім після жовтневого пе­ревороту. Імперія розпадалась, розпалась — і врятував її Ульянов-Ленін шляхом споконвічного прагнення Росії вийти "на ок­раїни", себто шляхом повторної агресії щодо народів, які рвали колоніальні пута. Отже, Москва врятувала Росію, "задушив все, что было свободного в русской жизни" і, звичайно ж, не тільки в російському житті, а й у житті "народов России", які й за на­роди не вважалися, а за — хохлів, басурманів, тубільців, дикунів, невірних, поганих. І Росія знову стала "самая несчастная, самая порабощенная из стран земного шара". Це вже вкотре? То що ж виходить? Виходить, що нема для Росії інших форм державного існування, як — фатально намагаючись залишитися великою ім­перією! — бути "самой несчастной, самой порабощенной из стран земного шара", а кволі спроби демократизуватися, себто жити за світовими нормами етики (тобто не скакати по-буслаєвськи "впоперек каменя", як скаче лише вона сама, а вздовж, як то в силу здорового глузду скачуть усі), кволі спроби досягну­ти економічного благополуччя й щасливого народного життя, — неминуче ведуть знову ж таки до розпаду імперії, до занепа­ду великої Росії — в тому сенсі, як це розуміють великороси-патріоти?!

Жовтневий путч 1991 року в Москві, ГКЧП — це традиційна конвульсія-катаклізм... праглося реанімувати велику Росію, себто СРСР. Москва знову рятувала імперію, щоб задушити все, що є вільного в російському житті, щоб залишитися найнещаснішою, найбільш порабленою країною земної кулі, де б не йшлося ні про демократію, ні про благополуччя.

І ось тепер: СНД — зона інтересів Росії, та ж сама казочка про білого бичка, Москва рятувала й рятує імперію, Великоросія хотіла й хоче залишитися найбільш порабленою країною, хоче задушити все вільне на своїй території і на чужих, вважаючи їх за свої.

І повертаюся до вічного "кто виноват?" у потрактуванні істо­рика Кавеліна: "В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а какая-то "этнографическая протоплазма".

II. 19 листопада 1994 року вмикаю радіо, слухаю інформацію про виступ якогось депутата Державної Думи Росії, про начебто безпрецедентні масштаби злодійства на всій території, наводяться вбивчі приклади розкрадання державної власності, де перед ве­дуть можновладці та всілякого сорту начальники; стверджується необхідність запровадження надзвичайного стану — і це після підписання відомого указу президента Єльцина про посилення боротьби з організованою злочинністю — на всій території краї­ни. Розгортаю "Письма издалека" О. Герцена, ось відома стаття "О развитии революционных идей в России", з інтересом читаю. А. Толстой у 1905 році писав про Герцена: "Он уже ожидает сво­их читателей впереди. И далеко над головами теперешней толпы передает мысли тем, которые будут в состоянии понять их". Впа­даючи в ложну гординю, міркую, чи я не один із тих, хто нама­гається осягнути їх? Написане Герценом у 1851 році — правдиве дзеркало, в якому ще яскравіше бачиться рік 1994-й, і, звичайно, не тільки цей рік, а й "караван" (Б. Пастернак) років і віків. Та чи вглядається в це дзеркало сама Росія? Чи й — хоч яку систему дзеркал влаштуй і вітчизняного, і імпортного виробництва — їй ті дзеркала не потрібні, а потрібні лиш невідчіпні, маячні ідеї "русского дела" і "интересов России"?

О. Герцен: "Среди этих меланхолических песен вы слышите вдруг шум оргии, безудержного веселья, страстные, безумные выкрики, слова, лишенные смысла, но опьяняющие и увлекаю­щие в бешеный пляс, который совсем не похож на драматиче­ский и грациозный хороводный танец... В печали или в буйном веселье, в рабстве или анархии русский жил всю жизнь, как бро­дяга, без очага и крова, или был поглощен общиной; терялся в семье или ходил свободный среди лесов с ножом за поясом. В обоих случаях песня выражала ту же жалобу, то же разочаро­вание: в ней глухо звучал голос, вещавший, что природным си­лам негде развернуться, что им не по себе в этой жизни, которую теснит общественный строй...

30 31 32 33 34 35 36