І це буде справжня поезія життя, але не ваша — розслаблених інтеліґентиків і снобів, поезія життя, могутности і краси наново впорядкованого світу. Це буде перемога духа...
— Або його загибель...
— Загинути героїчно, — тихо проказав Немирич, —■ це також щастя...
Олелько залишив їх і їхній словесний двобій. Ав-тім, кому це все потрібно, — знуджено думав він, — навіщо він взявся їй проповідувати, переконувати? Нехай вона зустрічає того, як сама казала, грядучого Скита або чекає свого Полум'яного янгола. Вона ж тільки химерна жінка...
Він ішов садом і раптом отверезів, станув на землі, визволився із сум'яття ідей, суперечностей, сумнівів, що його останній час оплутували. Стежкою від флігеля йшла Мотря. Перлиннолика, з вагою синіх вій, із змиями страшних кіс, що колись видались йому багряними, все та сама, але ж таки й інша — не причинна, а налита липневим, медяним теплом, втомлена може ще не відшумілим шаленим сном. Вона підняла вії і їх очі зустрінулись. Йому здалось, що почув як її серце стрепенулось, він бачив як здригнулись її уста. Але вона тільки посміхнулась і пішла далі своєю стежкою.
ххш
В саму гарячу пору, ще бо косовиця не скінчилась, Василь Михайлович і пані Ольга поїхали в місто, перебували там три дні і нарешті приїхали, втомлені і запилені. Ставши на ґанку, де вже зібралась юрба рославичан і всі домашні, Василь Михайлович, з пилюгою на вусах, огорілий ще більше, але повз усе, неймовірно прояснений, розповів, що він ужив всіх можливих і неможливих заходів, був у губернатора, у прокурора, в жандармському управлінні, але нічого суттєвого в справі матроса-Яшка і Петруся не міг зробити. Матрос Яшко, як казали, завзятий бунтар, був причетний до змови, один із ватажків, що на "Пам'яті Азова" в ревельському порті, розпочали повстання і сам, одноруч, арештував з револьвером у руках всіх офіцерів і капітана, а коли прийшло до кривавого утихомирювання, разом з іншими моряками скочив у море; багато моряків-бунтарів загинуло, бо по них стріляли, а він доплив до берега і згодом переховувався в Рославичах. Мабуть піде під військово-польовий суд. Що ж до дядька Петра, то він тримається добре, разом з іншими гукав: "Революція нас визволить, не бійтеся", але його справа не така важлива; під шибеницю він не піде, але без заслання не обійдеться. На побаченні він був бадьорий і начебто щасливий, так здавалось. І Ольга Антонівна і дідусь та інші при цьому обтерли сльозу.
— Що ж, — озвався Парфен, що стояв, опершись на косу, — Сибір це ще не біда. 1 там люди живуть. Он Гийов — конокрад і Тиміш, що Гриця лісника через заздрість забив, дванадцять год були в Сибірі і повернулися. А таким як наш Петрусь Сибір ніпочому. Такий знає, що за правду терпить...
— Авже ж що знає, — загукали хлопці з-за шоси. Василь Михайлович посміхнувся смутно, може вім і не додумався, що про Петруся та про Яшка-матро-са вже пісень співають і на колодках і за шосою.
"В кожному поколінні Рославців, — озвався зненацька гордовито дідусь-полковник, — або на шибеницю або в Сибиряку йдуть. За народ свою муку приймають..."
— Та це відомо, — сказав Арсен, теж із косою, — коли б тільки з тієї муки та мука була...
І тільки тепер збагнув Олелько посмішку, що ося-ювала смагляве обличчя дядька Петра. Адже про нього в садибі ніхто не знав достоту нічого, він був серед своїх, а всеодно чужий і нікому в нічому не зві-рювався. Як шиголля каштанів поночі, була таїнна його справа, як вогняна скалка пропорювалась його доля на сухій царині. Проте Немирич говорив до речі: дядько Петро, єдиний серед Рославців, знав, чого хоче.
Тільки щераз схлипнула Ольга Антонівна, розповідаючи, як у довгому коридорі, поміж жандармами, показався Петрусь, її братчик, як зголено його кучері, що змалку так буйно розвіювались, як входив він з усіми арештантами у київський потяг, як лиховісно багряніли Грати на вікнах, як втиснено жандармам карбованці в п'ятірні "на кип'яток" для в'язнів. Як рушив потяг, щоб далеко-далеко Петруся відвезти, як хвилювалася юрба рідних на пероні, що відпроваджувала, як вдарили в'язні: "Шалійте, шалійте, кати", що аж грати затремтіли, як в'язні крізь грати ще довго махали руками, поки жандарми не відштовхнули їх...
Василь Михайлович пішов після того у свій кабінет і зачинився з економом Петерсоном, нешвидким дідком, може з німців, який у Рославичах перебував ще за Олелькового діда і довго з ним розмовляв. Як стало потім відомо, Петерсон мав подбати про те, щоб Тріадо — чернець, чи варнак, пішов собі геть, без особливих причин, а так з неохоти Василя Михайловича його тут бачити..
Олелько переконався, стоячи біля молочарні, поблизу воріт, що Тріадо прийняв це веління його батька як давно сподіване. Він пішов у альтану, зібрав своє невелике майно, прив'язав клунок на ґерлиґу, закинув її на плечі, а книжки теліпались у нього на грудях і вкрадливо-котячо з поклонами на всі боки, бо юрба зібралась чимала, з утягненою в шию головою, чим швидше почімкував за ворота. Із-за аґрестових кущів він заочив Олелька.
— "Олелько Васильовичу, — сказав він тихесенько, — не хотіли б так на хвилиночку?.." Але Олелько одвернувся. Тріадо гукнув ще раз, і постоявши та гір-чано посміхнувшись, переступив ворота. Там він стояв, либонь розважуючи, куди йому йти: праворуч у село, до шоси й до старого тракту, чи ліворуч у поля й ліси. Він таки пішов ліворуч, вже не озираючись, пішов загороддями, пастовнями, перескочив рівчака і по скошених лугах подався в ліс. Олелько стежив за ним, поки він став аж зовсім невеличкою цяткою на обрії, поки не щез, розтанувши у голубій далечині.
Був початок липня. Стояло прелюте сонце, гарячою міддю розтоплювалось у в'янучій листві яблунь і вишень, жаріло черепичними дахами. Східці ґанку були такі розпечені, що опарювали ступні; собаки, виваливши язики, лежали в прохолоді і навіть не займали котів, що скрадались під лопухами, не гарчали на них; далеко дзвеніли коси.
Обідали на дворі, під каштаном. Дядько Сашко, лейтенант Абаза, доктор Крученюк тількищо повернулись із сінокосу з травинками на вусах і бороді, попечені вкрай сонцем; панянки ходили в прозористих сукнях, а проте вмлівали, тільки дідусь-полковник не міг нахвалитися, що такої хорошої косовиці давно не було. Проте обід не передбачався погідним. З чужих нікого не було, бо й Немирич повинен був заглянути до свого Вщижа. Тітка Лара прийшла помітно роздратована, тітка Катря хихотіла і підспівувала, тітка Ганна — сама суворість, витончена згірдли-вість. По личку чернички-гадючки, панни Інни, бігали золоті зайці; вона ухилялася від них, бо огар порушував би її стиль — блідої доби декадентів.
Олелько подумав, які різні, хоч і рідні собі, ці всі люди: одні засотані мряковинням далеких інших світів; інші ще на розпутті; ще інші силкуються не зрадити нічому, що давало їм силу сторіччями. Наприклад, панна Інна не могла вже відрізнити вівса від жита — Василь Михайлович тільки гірко похитав головою: "навіщо цей Париж, Монмартр, Інночко, ось вийди на розстай шляхів біля гайдамацького яру, або над прикрень Гориня, і тобі не треба ні тосканських, ні лангедокських краєвидів". "Люди, люди там інші, Василю, — боронилася панна Інна, — там вир життя, завжди щось нове, нехай і химерне, а у вас час зупинився, вітер як шуліка завис крилом у небі, а там бурхає життям, там ненатле життя, там джерело всього нового..."
"Гай-гай, — зітхав, слухаючи дідусь-полковник, — навіщо так відбиватись від дому? Людина повинна жити і емірати там, де народилась. Що по тому перекотиполю, по варнакуванні по всіх світах: це навіть непристойно, не кажу — гидко".
А відносно варнакування, — несподівано заша-рілась тітка Лара, — скажіте, через що власне про-скрібовано і остракізовано Тріадо? З якого часу в Ро-славичах осьтакі драконівські заходи?..
Вона викликуюче і гордовито поглянула по всіх. Василь Михайлович обтер серветкою вуси і поглянув на неї.
— Я вважав би більш доцільним залишити без коментаріїв цю подію. А коли тобі, Ларусю, так цікаво, скажу, я не люблю приводів до різних, іноді зовсім недоречних, спліток і чуток. Такі речі треба виривати з корінням, от і все.
Всі дивились потуплено у свої тарілки, всі знали в чому справа, крім Олелька.
Я демократ, сказав, помовчавши, Василь Михайлович, — мені ще ніхто не закидав пихи або погорди до тих, хто не мав щастя вродитися з так званої блакитної крови. Ллє я не терплю свині, яку посадили ввічливо за стіл, а вона лізе з ногами. Це зрозуміло.
Не зовсім, — ще більше паленіла тітка Лара, — остаточно, що тобі зробив цей тихий і сумирний чоловічок?..
Василь Михайлович невесело засміявся.
Цей тихий і сумирний чоловічок — особистість вщерть підозріла. Тобто, так усі говорять. Це все згодом перетворилось у клубок поголосок і поговорів, чого я органічно не переношу. Це, на мою думку — ледар із своїм власним розумом...
Через те, що критично висловлювався іноді про стан шляхетноуроджених? Ось де заговорила пиха февдалів!
Ажніяк, Ларусю, повір. Мої батраки в очі критикують наш стан февдалів без усяких хитрощів і то значно гостріше. Просто, ти розумієш, наша оселя — це мій сад, тихий вишневий сад і я не хочу, щоб навкруги кружляли історії поганого тону. Такого в Ро-славичах ніколи не було. І це стосується твоїх зустрічей, одверто кажу, Ларусю, твоїх зустрічей з цим добродієм біля криниці в Колодяжному...
Тітка Лара вдарила долонею по столі.
-— Прошу це виключити з розмови; це моя особиста справа...
Далеко не особиста, — суворо озвалась пані Ольга, — це наша загальна, родинна справа.
Настала прикра тиша.
— А я виключаю з приємністю, — сказав Василь Михайлович, — і то тільки з уваги на твій, Ларусю, нахил ідеалізувати все, що не варте цього, вір мені. Припустімо для тебе в твоїх видіннях — це Скит, Іріадо і таке інше; це романтично, потойбічно; ми всі хворіємо цим зайвим поетизуванням усього, що навколо нас. А ти забуваєш, що цей твій Скит, так опоетизований, це тільки міщанчук Нечипір Кулик. Ось і все. Згодом ти це зрозумієш і, визнаєш мене правим. Річ у тому, що нас багато до дечого зобов'язує... Треба про це пам'ятати скрізь і всюди. Ми можемо втратити все, але ми не сміємо втрачати пропорцій. Між нами та іншим світом.