Часом тільки зграйка водоплавного птаства просвистить гострими крильми й шикне в узбережних чагарях та болісно озветься серце.
Та якось вона прийшла. Сергій затято працював жердиною, прямуючи до похмурого бескеття, що зубом уп'ялося в блакитну гладінь озера. Й не повірив своїм очам, коли за кільканадцять метрів серед рівної хвилі уздрів чорну смолянисту косу, мокру й лискучу. Танго пливла, тихо розгрібаючи руками прозорінь. Сергій не дуже йняв віри тому, що бачив. Може, знову примарилось? Але дівчина вхопилася обіруч за бортик вутлого човника, аж до велося нахилитись на протилежний бік, аби не шубовснути у воду. Дівчина винеслась на руках і влізла в пірогу.
Сергій сидів мов закляклий. Танго обережно ступила два кроки й умостилася побіч на кормі. Потім узяла в нього з рук жердину й попхнулась назад, до гирла річки, що темніло в затінку навислих дерев. Біля зеленого прохолодного моріжка човен уп'явся носом у траву, й Танго вийшла на берег, струнка та велична. Сіла під пальмою, що самотньо росла на галявинці, взяла Сергієву руку в свою. Вона не могла вимовити його надто складного ймення. Називала просто: "грінго"…
Її стомлене тіло безвільно лежало поруч. Ув очах сяяло щастя. До самого вечора. А коли сонце відігнало з-під пальми тінь, дівчина посмутніла. Важко добираючи слова, вона сказала:
— Грінго обіцяє більше не припливати до скелі?
Сергій здивувався. Як то? Ні, тепер він і поготів не зможе цього зробити! Але індіянка з сумною й незрозумілою впертістю наполягала на своєму.
— Чому ж?!
— Нехай грінго пообіцяє більше не припливати до скелі…
Сергій мовчав.
Вона повільно звелася, підійшла до човна, зіпхнула його у воду й поманила: сідай до жердини. А коли гострий ніс піроги розітнув перші хвилі потемнілого передвечірнього озера, без ніякого логічного зв'язку, мовила:
— Танго — це самотня пальма…
Потому стрибнула у воду, розгойдавши човник. Сергій дививсь на її гарні дужі руки, в яких виявилося стільки несподіваної ніжності, й відчував, як болісно млоїться на серці.
Відпливши на кілька гонів, Танго обернулась і довго дивилася на маленький човник серед хвиль. Потім тріпнула мокрою косою й попливла туди, де на протилежному березі чорніла німа байдужа скеля…
Сергій облігся тієї ночі пізно. У вухах безперервно бриніло те, що дівчина сказала на прощання: "Танго — це самотня пальма…" Ні, цього не може бути! Він не давав їй слова. Він повинен бачити її.
Уранці хотів розпитати Буенавентуру про людей, щ0 живуть по той бік озера, але молодий індіянин тільки й сказав:
— Я ніколи не бував за кордоном, сеньйоре начальник. Знову глузує?
Буено по мовчанці спитав, зіщуливши очі:
— А ви, сеньйоре начальник, чи не знайшли, бува, й там урану? Знаєте: то інша держава. Небезпечно!
Так і є. Насміхається. А Сергієві в цю мить було не до сварок.
Розділ 20
Три дні, незважаючи на глузливі погляди Матвія Коляди, їздив Сергій до Чорної скелі. Але Танго жодного разу не з'являлась. Першого дня почув-таки здаля її сумовитий голос, та коли під їхав до мису, пісня увірвалась. До самого вечора чекав, що скеля нарешті розкриється й випустить зі свого черева бронзову чаклунку. Але громаддя німувало, мов той казковий Сезам, до якого не добрано таємничого слова. Ряжанка ще й ще намагався зрушити брилу з місця, та мало не надірвавсь од напруження — й даремно.
Уранці він знову рушив на озеро, але над блакитними хвилями панувала млосна тиша. Цього разу Сергій не наближався до бескиду й став посеред озера. Однак і це нічого не дало. На Чорній скелі не видкося ні живої душі. Те саме повторилось і наступного дня. Сергій трохи отямився. Йому стало соромно, що інші працюють, а він день і ніч блукає джунглями, мов розбещена екскурсанточка.
Після його втручання робота швидко зрушила з місця. Малоукраїнці оговталися з технікою. Заглипали круглими очима шурфи і пробні колодязі; в одному місці довелось навіть закласти чималий штрек.
Однак думка точила мозок, мов шашіль дерево. Бронзоволиця красуня стояла перед очима, як жива. Удень ще сяк-так. А як здолати довгі тропічні ночі? Зранку в таборі здіймалися страшенний гамір і метушня. Гуркотіли мотори, стукали кулеметними чергами відбійні молотки, робітники сновигали на всі боки, поспішаючи до діла. Сергій гасав з об'єкта на об'єкт. Ходити доводилося пішки. Для джипа не було доріг, а взяти коня в котрогось малоукраїнця просто не випадало. Кожен дядько трясся над своєю худобиною чи не більше ніж над власною персоною.
А заходило сонце — й для Сергія наставали найсумніші години. Матвій Коляда разом із Буено, Мігуелем та механіком щовечора грали в покер. З-під їхнього намету раз у раз долинали запеклі вигуки або регіт.
Сергій дослухався гамору, але пристати до гурту не наважувався. Знюхались — ну й хай. Він принаймні ніколи не накидав своєї дружби іншим. Воно б, звичайно, не завадило вбити годину-другу отією придуркуватою грою, та дарма.
Ряжанка довго лежав у паркій темряві намету й засинав, коли порозходяться й поснуть картярі. А одного вечора, засвітивши свічку, почав знічев’ я прибирати свою брезентову оселю, яка вже давно перетворилась на занедбану ярмаркову балагулу. Чого тут тільки не було! І кирка, й зіпсований ліхтар, і погнута бадійка з-під бензину, й чиїсь наскрізь промазучені лахи, й проби порід, і старі записи, й лісове сміття. З півгодини намагався дати тому рейвахові якийсь лад. Коли несподівано серед зошитів і планів розвідки натрапив на зв’язану навхрест паку листів. Спочатку потримав їх у руці, пригнічений неприємними спогадами, потім зозла пошпурив у куток. Від помаху згасла свічка. Сергій клацнув запальничкою, підніс її до ґнота, потому потягся за листами. Непевна сила змусила нервово зірвати нитку й роздерти верхній конверт. Відчував — робить не те, що мусив би, але не міг подолати незрозумілого потягу. В конверті кілька аркушів тонкого паперу, обабіч списаних чітким гарним почерком. Так, цей почерк він добре знає. Перед очима постали картини, які здавалися чимось давно забутим, як торішній кошмарний сон…
"Добридень вам, мої любі брате Миколо, невістко Ганнусю й ви, маленькі племінники — Лесю, Марисю і Йванку! Уклін вам земний від мене, і нехай вам бог допомага.
Не знаю, чи не набридла я вам своєю писаниною, та вже вибачайте. Мені ж тут нема з ким і посидіти, не те що… От і виливаю перед вами душу і свій біль невимовний. Але якщо вам не цікаво те, що я пишу, — не читайте. Ви ж знаєте, не ображусь. На всьому світі, крім вас, нема в мене більше рідних.
Минулої неділі я вам писала про студентську демонстрацію, мітинг. Не знаю, чи ви одержали того листа, В нас тепер неспокійно. Вночі то там, то там стрілянина. Кажуть, ніби партизани з'явились. І де вони взялися? У газетах пишуть — агенти Куби, але то дурниці. А в Малій Українці що нового? Хто вмер, хто живий, хто побрався?
Тут усе, як було. Стефа їздила у Штати, оце повернулася з тиждень тому. Про заміжжя й не думає, а вже ж їй таки двадцять шість минуло. Що робиться на світі божому…
Правда, оце старий пан привіз двох з Аргентіни, так був удома бенкет. Остогидли мені ці бенкети, але де дінешся. Така вже моя доля щербата — вікувати у наймах. Та й не можу я без Стефи. Вона мені як дочка…"
Сергій перегорнув сторінки й подивився в кінець. Пріся доручала кланятись кумі Описі, кумові Ничипорові, дідовій Остаповій Харитині та ще доброму десяткові знайомих. Нарешті обіцяла приїхати на Великдень подивитись, як меле новий Миколин млин…
Сергій облишив читати.
От тобі й життя… Людина вже відколи тліє в землі, а з нею розмовляють, мов із живою. Він потер долонею стомлене чоло, потім обережно вклав лист у роздертий конверт й акуратно перев'язав паку ниткою. Далі схаменувся й шпурнув листи в бебехи, звалені купою в темному кутку, а сам вийшов провітритися. У лісі помітно похолодніло. Над верхівками двадцятиметрових джунглів повз дрантивий туман, швидко осідаючи на землю. 3-від темного лісу, що суцільною стіною оточив невелику галявину, невидимими хвилями долинав незрозумілий гомін, неначе то поров хвилю величезний пароплав. Згуки наближалися й наближались. Тільки згодом Сергій здогадався — десь далеко над джунглями, вивертаючи з коренищем дерева, сунув ураган. Безперестану гуркотіла невидима громовиця, хоч тут повітря й лишалося незворушно спокійним.
Потім покрапав маленький дощик, і все нараз утихло, немов нічого й не було. Біля багаття бовваніла напружена постать вартового. На червоному тлі полум'я вона здавалась узятою з картини невправного художника: чорна, важка й непорушна. Крізь полотнище одного з наметів сочилося слабке світлечко. Звідти раз у раз долинали вигуки: "Пас…", "Не тягни!..", "Плюс даю…", "Хо-хо, в мене покер!.."
Сергій зітхнув і поліз до своєї брезентової "домівки". На серці було неспокійно, певно, від далекої грози…
Розділ 21
Наступного дня настрій видався дивний і незрозумілий. Сергій довго дошукувався причини — й не міг знайти. Тоді спробував проаналізувати свій стан чи бодай порівняти його з чимось. Мав таке відчуття, ніби поліз у чужим курник брати яйця й необачно роздушив у руці тухляк. Так, останнім часом він таки забагато вагався, занадто прискіпливо колупавсь у своїх почуттях, а це шкідливо. І що найприкріше — втратив рівновагу. Ну що ж, надалі буде розумнішим. Оті листи гарно провчили його. Досі думав, що йде на угоду з сумлінням, і втратив спокій. Але хіба після всього варто у чомусь сумніватися?
Так, його концепція починає набирати реальних форм. От а нещасна німа Пріся переконала його остаточно, що сумніватись годі. Гнійниця охопила не тільки все тіло людства, а полонить і душу. Ґрунт вислизнув з-під людських ніг. Люди почали жити міражами. Значить, він візьме на себе функції не лише генерала, що посилає на смерть солдатів, а й хірурга, котрий ампутує нежиттєздатний орган…
Сергій зітхнув. Хвороба чорно-зеленими плямами опосіла здорову тканину. Але цієї здорової стає дедалі менше. Ось оцих бідолах, що вантажать зараз прилади та інше спорядження на лам, таки по-людському шкода. Проте й вони вже давно вражені. Сергій згадав торішнє вбивство дідугана з Малої Українки, смерть молодого індіянина в пазурах ягуара і сценку, як його найближчий товариш і одноплемінець доїдав після небіжчика рештки страви… Болячка багатолика, багатогранна, вона набирає різних форм І відтінків, подеколи прикидається бідністю, часом нещасною жертвою, та від цього не перестає бути болячкою.