Відкладемось на те літо.
Доброчин подумав і пристав.
Людмила чекала дитя наприкінці червця чи з початком липня. Володимир не випадково запропонував такий урок: він сам чекав на отроча й вельми хвилювався. Цей день тепер здававсь йому дуже важливим днем його життя. Може, навіть найважливішим.
Торішнє мордування здавалося Володимирові смішним. Він тоді й не думав, що його з жінкою змирить перший син Вишеслав. Але людським життям часто керують саме несподіванки. Тримаючи холодного дощовитого надвечір'я тепленьке тіло синка, він відчув у собі досі не звідувані сили. До нього озвалася його рідна кров.
Ці нові почування й примирили його з княгинькою.
Тепер Людмила чекала на друге дитя.
Про це й раніше знав майже ввесь Новгород, але тільки знав, бо що купцеві чи гончареві з того, що в княжому теремі з'явиться ще одне княженя? Городові було байдуже.
Зате ж тепер Новгород мовби збожеволів і гудів лише про те, кого приведе княгинька: про це гомоніли й сперечалися вдома й на торжку. Не стало байдужих над Волховом, ішлося-бо про найголовніше в людському житті — бути мирові чи бути раті. Й хоча Русь лежала дуже далеко від новгородських стін, за тисячу верст лісами та болотами, з доброго дива й доброї волі туди ніхто не пішов би просто так, бо то два й три місяці важкої дороги. Але тепер людьми покеровували інші сили й інший закон, здатний світ за очі вести до зубів зоружених витязів. Отже, байдужих не було.
Новгородці чекали звістки. Від самого ранку вони напихалися до Дідинця, й здавалося навіть дивним, скільки люду може вмістити княжий двір. Найзапопадливіші купці й сьогодні не гайнували днини: кілька їх усіма правдами й неправдами спромоглися закотити до двору свої криті візки й вози, й купецькі челядники та робітники здіймали найбільший галас, приманюючи покупців.
Новгородці купували по якійсь там дещиці, аби швидше минав час, а самі паслись очима на теремі княжого хорому, де, проте, такоже було повно княжих мужів та їхніх жон, бо підлим людям дорога на терем була заказана.
Натовпом раз по раз прокочувались окремі уривчасті слова:
— Увели до одрини.
— Гріють воду в казані.
— Стогне.
— Лягла.
— Підвелася.
— Знову перейшло...
Напруження піднялось особливо по обіді, коли на відкритому для всіх очей теремі заворушилася боярська чадь. Лізннцею вгору й униз бігли тивуни й світличці, а двоє робітників понесли через терем казан гарячої води. Й тоді з терема злетіло:
— Баба йде!
Це вже було найповнішою прикметою, що породіллі ввірвався терпець.
Баба повагом увійшла в ворота, й натовп розступився перед нею широким рівчаком — не дай боже баба доторкнеться: тоді не обберешся біди! Цю бабу Мечимириху знав увесь город, вона бабувала вже стільки літ-переліт, що ще різала пуп найстарішому бояринові Угоняю, котрий був новгородським тисяцьким до цієї весни.
Мечимириха йшла людським рівчаком до теремної лізниці, а жінки старанно запльовували їй сліди: від уроків собі й майбутній дитині.
Баба неквапом і з перепочинками дійшла лізницею до гори, потрималася за різьблену підпору й ступила через сінешній поріг.
Тепер у всьому княжому дворі запала тиша, як буває перед теплим літнім дощем. Але так тривало недовго. Спочатку пролунали окремі стримані голоси, далі хтось пронизливо свиснув, над натовпом заляскотів збуджений сміх, і вся юрба полегшено зітхнула й заворушилася, як було й дотепер.
Минула добра година. Ніхто до пуття й не збагнув, коли сталася та головна подія, що вже котрий день утримувала новгородців у княжому дворі. Спершу всі почули розпачливе кудкудакання, над головами полетіло куряче пір'я й пух, але знову ніхто нічого не міг уторопати, бо холоп з розкудкудаканим кошиком несподівано зник, хтозна-яким робом поминувши стільки очей і шаснувши з терема в сінешні двері.
Натовп удруге затих, і тоді з сіней на терем вийшов новий новгородський тисяцький Путята Кислиця, а за ним князь Володимир та його вуй Доброчин. У руках Путяти був зеленогривий червоний півень. Тисяцький передав його юному князеві й одступив убік, а Володимир видобув меча й поклав півня на мережане поруччя терема.
Настала уроча мить. Володимир підніс меч і хотів одрубати півневі голову, але схибив, бо півень спритно ухилився. Над натовпом зашарудів стриманий сміх. Володимир махнув мечем ще двічі, але знову ні разу не попав, і натовп одгукнувся ще веселішим реготом. Тоді на допомогу небожеві прийшов Доброчин. Він дав півневі щигля по дзьобі, півень мовби сп'янів і затих. Володимир замахнувся, й гребеняста голова разом із зеленою гривою полетіла вниз.
Тепер уже новгородці все зрозуміли. Крики потрясли Дідинець, княжі мужі та ратники горлали з радості, а їхні жінки та жони — від неминучої біди.
— Добре вам знамення? — запитав з терема світлий князь, коли юрба в княжому дворі трохи вгамувалася. — Тоді хай нам спомагає Дажбог! Сьогодні маємо неділю? Понеділок — важкий день. Вирушаємо у вівторок.
МІСЯЦЯ ЛИПНЯ
В ДВАНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Ішли трьома витягами. Варязька тисяча Сігурда пливла Ільмень-озером та Ловаттю на своїх дракарах і ладдях, гнучи весла супроти течії й вітру, який усі дні дмухав згори, неначе Стрибог зарікся спомагати Доброчинові. За варягами тяглася вервечка однодеревних і насадних човнів, їх було понад три десятки.
Берегом ішов недовгий комонний ряд — старша княжа дружина: ліпші й вячші бояри-мужі. За старшою дружиною тяглась молодша — отроки та боярські сини, людські юнаки й навіть челядники та холопи, яких посадовив на коней світлий князь Доброчин.
Охочі й ратні пішаки йшли луками та перелісками, то витягуючись у довгий ряд, щоб змогти ліс чи болото, то сунучи скопом і навмання — аби лиш не збитися з дороги.
Це тривало вже шостий день.
Ловать дедалі вгору вужчала, важкі дракари раз по раз човгали по піску днищем або й сідали на мілину, тоді вікінги кидали весла й починали підпихати, бредучи по коліна в досить швидкій воді.
Десь неподалік був Усвятський волок, через який витяга мала перебратись у Касплю та Дніпро. А там дорога на Київ була проста й відкрита.
До волока дійшли в обід. Волок виявився занедбаним, колись укочена дорога поросла чагарником. Доброчин зрубав мечем найтовщу лозину і простяг небожеві:
— Сім літ росте!
А саме cім літ минуло по смерті Святославовій. Це навернуло Володимира до інших думок. Два роки тому загинув середульший син Святослава. Володимир спробував пригадати його обличчя й не зміг. Тож-таки десять років, подумав він, це не один і навіть не чотири. Десять літ... Ольгові риси розпливалися, тепер Володимир навіть уже не розрізняв, де Ольгове лице, а де Ярополкове, вони мовби зливалися в одне.
Володимирові стало сумно. Варяги й новгородці вирубували мечами та сокирами кущі, розчищаючи занедбаний волок, за яким десь там далеко ще пробігав Дніпро. Образ його теж розпливався. Коли Володимир хотів уявити собі Дніпро, перед очима виникав заболочений Волхов. І все-таки Володимир дещо пам'ятав: Київ.
Ця пам'ять була на ціле життя. Коли вони з дядьком вийшли з города, а перед ними зблиснула широка вода, не схожа ні на Ільмень, ані на Волхов, Доброчин змусив його обернутися й сказав:
— Дивися добре!
Володимирові мало не запаморочилася голова. Досі він бачив лише київські теремні двори та вулиці, що вусібіч розбігалися за княжим двором. А таким побачив Київ уперше. Спочатку навіть не збагнув, що то і є Київ.
— А що то на горі? — спитав він у вуя, сидячи в зручному писаному візку.
— То Київ, — одповів вуй. Очі його якось відчужено блиснули, й він пошепки проказав, глянувши на Поділ і на Почайну, де гойдалися ладді: — Ми ще сюди повернемось.
Київ стояв на високій крутій горі, гладенько вимощеній ясно-зеленим дерном, а на самій маківці — стрічка городської стіни, яка звідси здавалась несподівано низенькою. Іграшковою була й вежа воріт, якими вони щойно виїхали... Це запам'яталось йому на ціле життя.
Розчищання посувалось вельми мляво, бо всіх із сокирами Доброчин кинув рубати колоддя для котків, які треба було підмощувати під ладді та дракари, щоб поперекочувати їх суходолом до наступної води.
— Ми тоді з Києва йшли цим самим волоком?
— Цим. Іншим не попадеш у Ловать, — відповів Доброчин.
До вечора ледве встигли прочистити половину волока — верст п'ять або шість, і Доброчин звелів воєводам готуватися до ночівлі.
На березі вже зовсім вузенької тут Ловаті йому й Володимирові поставили шатро, й доки дружинна челядь готувала князям вечерю, Доброчин скликав усіх великих воєвод. Воєвода Старої дружини, боярин Угоняй, озвався першим:
— Мало борошна взяли, солонина кінчається, а кожне кричить і просить "дай"!
Старійший боярин новгородський був невдоволений. Він уже давно вважав, що Доброчин обкрутив його кругом пальця: ще з весни, коли забрав у нього булаву тисяцького й віддав її Путяті Кислиці — бояринові з Римова на далекій Сулі. Угоняй не покладав і в думці, що Путята припав Доброчинові до душі, бо не зрадив свого зверхника Арфаста Глібовича, як зрадили Доброчина позаторік новгородські ліпші мужі, позамикавши перед ним свої двори в найскрутнішу днину: аби лиш їх не зачепили варяги та варязький вождь Свенельд. Доброчин не сказав цього Угоняєві, щоб не настроювати проти себе зрадливих новгородських бояр. "Я ж наставив тебе воєводою старої дружинні" — сказав він йому. Угоняй охоче прийняв це воєводство, але волів би зберегти й булаву тисяцького та тисяцький суд.
Саме цього й не міг забути він Доброчинові. Словами про борошно Угоняй натякав на те, що світлий князь вирішив не тягти по собі товарного обвозу, взявши хліба та солонини лише на ладді.
Сігурд став розпитувати, чи далеко звідси Дніпро, й напруження пригасло. Доброчин сказав:
— Я цей переволок добре знаю. Завтра до вечора поперекочуємо всі ладді.
МІСЯЦЯ ТОГО-ТАКИ
В СІМНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Вже другу добу новгородська витяга стояла під Полоцьком, зайнявши шатрами високий правий берег Західної Двіни. По той бік річки на багато верст розляглось болото, оточене з заходу разочком невеликих чистих озер, за якими опівдні ставало видно дві маленькі, хижок по двадцять — двадцять п'ять, лісові весі.
Цей Полоцьк був цілковитою несподіванкою для всіх витязів і воєвод, навіть для князя Володимира Святославовича.
Коли наступного дня, перекотивши ладді Усвятським волоком, витяга річечкою Касплею рушила вниз до Двіни, ніхто нічого ще не підозрював.