Лише пан Адамек їхав, мов нічого не сталося. Сидів рівно, наче настромлений на ратище, зціпив зуби, ні на кого з друзів не дивився, лише інколи люто зиркав на татар.
Вони їхали спочатку гірським дубняком. Гілляки боляче били по обличчю, а тут ще якийсь кліщ причепився до носа пана Сулятицького і завдає йому невимовних страждань. Той кліщ (пан Сулятицький навіть бачив його на кінчику носа) робив свою підлу справу й нічого не боявся. Вже ж пан Сулятицький вертів головою — думав, може, той кліщ відпаде, чи що, — але борше відірвалась би голова, ніж оця огидна тварюка. Пан Сулятицький хтів дістати носом до плеча, але не міг, у нього боліли в'язи від усіх цих спроб, але кліщ вмостився на його носі, як татарин на коні, й ні на що не зважав.
Той рудобородий татарин, який полонив і зв'язав пана Сулятицького, тепер їхав десь попереду, панові Славкові нічого не залишалося, як мовчати, бо він уже кілька раз звертався до свого конвоїра, просив, молив, щоб зняли кліща з носа, але конвоїр його не розумів, довго слухав, підозріло придивлявся, а потім огрів нагайкою свого бранця по плечах... Пан Славек заплакав слізьми безсилля, сорому й розбитих надій.
Сльози котилися по щоках, залишаючи брудні патьоки.
Пан Сулятицький не міг їх стримати, він здригався від ридань і, навіть піймавши презирливий погляд пана Адамка, не заспокоївся.
Вибралися з лісу й потрапили на край прірви. Пан Славек заплющив свої заплакані очі, щоб не бачити, як кінь обережно йде по тонюсінькій стежинці... "Єзус Марія, пронеси, Єзуо Марія, пронеси!" — повторював він.
Навіть татари — і ті примовкли, їдучи цією стежиною. Та щойно вони минули це страшне місце і виїхали на велику галявину, що примостилася під гребінчастою верхівкою гори, як татари знову зашуміли, почали сміятися й навіть співати.
Галявина була простора. Висока торішня трава діставала до колін. Хитали чорними стовбурами торішні будяки, мальви та інша рослинність, якій пан Славек не знав назв. Внизу, при землі, вже пробивалася зелень, хоч подекуди ще сіріли снігові латки.
Темніло.
Вершники, галопом проскочивши галявину, перевели своїх коней на ступу і в'їхали в ліс. Знову гілляки одна за одною стали стьобати пана Славека по щоках, але цей біль він ладен був терпіти, якби не триклятий кліщ, який, напевне, вирішив зовсім оселитися на чужому носі...
Стало ще темніше. Ліс погустішав, дерева побільшали. Потім пан Славек помітив, що вони їдуть біля високої скелі, що, мов кам'яний мур, прямовисне здіймалася вгору. Попереду почулися чиїсь голоси, весела розмова... Загін, що був розтягся по дорозі, збився в купу. Передні зупинилися. Зафоркали коні.
"Приїхали, — зітхнув полегшено пан Сулятицький. — Хай би скоріше розв'язали". Він зараз ладен був віддати своє життя тільки за те, щоб йому дали зняти з носа осоружну тварюку і власноручно скарати її.
Татари підійшли до бранців, розв'язали їм ноги, зсадили на землю й показали, що треба йти.
Пан Сулятицький, розставляючи ноги, рушив уперед. Пана Влодзімежа тягли під руки, бо він нездатний був до ходьби і просився до устемпу , але татари його не розуміли, а бородатий десь зник. Пан Адамек ішов, не згинаючи колін, а пан Євгеніуш дріботів, зігнувшись у три погибелі — він, очевидно, добре-таки забився.
Їх привели в якусь печеру, освітлену смолоскипами. Вони йшли, пригинаючи голови, щоб не вдаритися лобом об камінь. Трохи далі печера розходилась, утворюючи велике підземне приміщення. Вгорі була дірка, внизу, під цією діркою, палахкотіло велике вогнище, навколо якого сиділи на каменях, на пеньках, на кошмах якісь люди.
Біля самого вогню смалив люльку дебелий чолов'яга з ріденькими вусиками. Він дивився на бранців спокійно і, сказати б, навіть велично. Поряд з ним сидів бородатий, глипав своїм більмом на пана Сулятицького.
Отаман почекав, поки всі повсідалися, де хто міг, і тільки після цього почав розмову. Затягшись димом з люльки, він сказав кілька слів по-татарськи.
Рудобородий вислухав і сказав поганою польською мовою:
— Нас цікавить, хто ви є, куди ви їдете і навіщо? Пан Сулятицький відповів:
— Я є уродзоний шляхтич пан Станіслав Сулятицький. Я маю важливе завдання до пана бейлер-бея в Кафі. Пан бейлер-бей зі своїми хоробрими яничарами будуть сердитися на вас за те, що ви нас затримали.
— Ми не підкоряємося ні бейлер-беєві, ні бьолюк-баші, — відповів рідковусий, вислухавши переклад слів пана Сулятицького.
— Ми не знаємо, хто ви такі, — втрутився в розмову пан Адамек. — Те, що ви дієте, в освічених державах іменується розбоєм.
— Пане Адамку! — задрижав від страху пан Славек, — не кажіть такого, не сердіть їх, прошу вас.
— Замовчіть, пане Сулятицький, — сказав пан Адамек. — Я не хочу од них благати нічого. Розбій є розбій.
Рідковусий уважно подивився на пана Адамка, вислухав переклад його слів і засміявся.
— Так, ми і є розбійники. Я — Амет Киримли. Мене і моїх хлопців знає весь Ада .
— Я не знав ні тебе, ні твоїх хлопців, — сердито кинув пан Адамек. — І знати не хочу.
— Пане Адамку! — істерично гукнув пан Сулятицький і повернувся до рудобородого: — Пане товмачу, скажіть панові Амету Киримли, що пан Сулятицький багато про нього чув і дуже сильно його шанує, а якщо пан Амет Киримли захоче когось скарати, то нехай карає цього грубіяна пана Адамка. Та й хіба він пан, цей Адамек, він — бидло!
Рудобородий пильно подивився на пана Сулятицького, блиснув своїм більмом і щось сказав Амету Киримли. Той заперечливо покрутив головою й звернувся до набурмосеного пана Адамка.
— Що за доручення маєте до бейлер-бея?
— Ми про це маємо сказати не тобі, а бейлер-беєві, — відрізав Адамек.
— Пане Амете! — заволав пан Сулятицький. — Я скажу, що то за доручення, тільки ж гарантуйте нам життя. Ми хочемо жити... Змилуйтеся! Я все скажу!
— Що то за доручення? — знов переклав тлумач слова свого ватажка. На цей раз мав відповідати пан Сулятицький.
— Прошу пана... Справа така. Запорожці й донці мають вирушити в похід на Туреччину. Похід почнеться ось-ось. У козаків — п'ятнадцять тисяч і в донців десять тисяч війська...
— Ну й що? — без будь-якого інтересу перепитав Амет Киримли.
— Як то: ну й що? Цей похід буде не звичайний. Його очолює не запорожець, не урус, — догідливе закинув татарське слівце пан Сулятицький, — а один самозванець, про якого докладно написано в листі, що його ми веземо панові бейлер-бею. Він хоче дуже багато.
— Ну, а що вам до того? — запитав Амет Киримли. — Ви ж поляки, хіба вам буде погано, якщо хтось там поб'є турецького султана?
— Так він же ж — хі-хі-хі, — натужно засміявся пан Сулятицький, — він же звичайний собі мужлан, самозванець... Він зовсім не граф...
— А як у вас був самозванець Дмитрій — так ви не хіхікали, — переклав відповідь Киримли рудобородий. — Мабуть, навіть сам ходив під його орудою на Москву, га?
— Ходив, — закивав головою пан Сулятицький. — Москва погана, її бити треба, хі-хі...
Амет вислухав слова тлумача, різко вдарив долонею по коліну і щось сказав сердито.
— То ти не поляк, а зрадник, — переклав рудобородий. — Як ти можеш зраджувати інтереси своєї держави? Адже козаки підвладні Польщі, отже, те, що вони роблять, мусить піти на користь Польщі. Ти гяур не тільки для мусульман, ти гяур і для християн!
Пан Славек відчув, як ноги його зігнулися в колінах, як у животі щось обірвалося — і він упав на брудну підлогу печери. Амет щось сказав, і кілька рук підвело пана Сулятицького.
— Що то за лист? Покажи! — коротко наказав бородатий. — Та не трясись ти так! Ніхто тебе поки що на палю не збирається садовити.
Варта розв'язала панові Сулятицькому та його друзям руки. Пан Славек поліз у потайну кишеню, дістав неслухняними пальцями папірець.
— Давай.
Амет Киримли розкрутив папір і став читати. Пан Славек стежив за виразом його обличчя. Ватажок розбійників повільно проходив очима рядок за рядком. І з кожним рядком посилювався вираз здивування на його обличчі.
Потім він одірвав очі від листа і щось запитав. Тлумач переклав.
— Чи знаєте ви, що написано в листі?
— Знаємо, — з гордістю відповів пан Славек.
— А ви можете читати арабське письмо?
— Ні, але сеньйор Гаспероні докладно розповів зміст цього листа.
— Хто це — сеньйор Гаспероні?
— Наш друг, італієць.
Амет Киримли уважно послухав переклад. Потім знову став читати лист...
— Запорожці — то розбійники, — сказав пан Славек.
— Мені й багатьом моїм друзям волю дали запорожці, а не ви, хоч ви вважаєте себе людиною порядною й достойною. І я не хочу, щоб про моїх друзів тут говорили погано.
— Ми ж не говоримо, ми ж не говоримо, — затремтів голос пана Сулятицького. Він був страшенно вражений почутим. Він просто не уявляв, як йому тепер треба ставитися до всіх подій, які оберталися навколо нього. — Ми нічого не знаємо.
— А чи знаєте ви справжнє ім'я сеньйора Гаспероні, як ви його називаєте?
Починались нові загадки. В пана Сулятицького голова пішла обертом. Він не міг навіть уявити, що ж зараз почує. І тут озвався пан Адамек:
— Якщо ви хочете сказати щось достойне про нашого друга, то ми послухаємо, хоч і не віриться, що в розбійницькому кодлі будуть говорити достойні речі про достойних людей. Але ми люди шляхетні...
Він не закінчив, бо в цю мить тоскно, по-поросячому заверещав пан Влодзімеж Рубанчик:
— Ай-ай-ай! Де тут у вас устемп? Відпустіть мене до устемпу!
Амет Киримли сердито глянув на пана Рубанчика — і тут же один з охоронців оперезав сердешного поляка нагайкою, та так хвацько, що тому забило дух. Рудобородий переклав вереск пана Влодзімежа. Амет усміхнувся й наказав поляка вивести.
— Ну, продовжуй далі, — сердито глянув розбійницький отаман на пана Адамка.
Пан Адамек махнув рукою. Пан Влодзімеж своїм недоречним криком зіпсував таку прекрасну фразу... Ніби він не міг почекати принаймні ще півхвилини. Адже не так часто пан Адамек збирається на тривалі промови. Отож лиш мовив:
— А, нема що казати...
— Отож-то й воно — переклав тлумач відповідь Амета Киримли. — Справжнє ім'я вашого сеньйора Гаспероні — Кемаль, а кличка Сус. А сам він турок, шпигун. І якщо довідається ваш король, що ви допомагали турецькому шпигунові, то він вас посадить на палю. А козаки — я їх знаю теж! — з вас живих шкуру поздирають. Вибирайте, що краще!
— Ми не хочемо! — знову затремтів голос пана Сулятицького.
— Ну, то на галери підете.