Отеє протиставлення високого себе й мізерної її, пані Параски, "зіпсованої дитини", Куліш зберігає і в цьому разі.
Вівши роман на очах у чоловіка з його дружиною, докрутившись до того, що жінка збиралася кидати чоловіка, він каже про перевиховання жінки, про свої високі ідеали. У листі до зрадженого чоловіка він зневажливо пише про його дружину як легковажну жінку, про її непевність, про брак у неї високих правил, про те, що вона не гідна його, Кулішевої ідеальної піднесености.
Куліш намагається впевнити Леоніда Івановича, що його дружина не варта Куліша…
— Вам краще знати, чи можна здійснити мої великодушні мрії щодо перевиховання жінки, уже сформованої під іншими впливами. Вам краще знати, чи є в ній "жажда знань і праці", чи вона більше була б задоволена з безтурботного життя, чужого всяких суворих планів. Іноді я нудьгую, як людина, що опинилась на безлюдному острові; мені жалько моїх надій; але коли згадаю, на якій невизначеній основі я будував свої чарівні сподівання, то жахаюсь од власної вигадливости і дивлюсь на Вас як на благодійного генія мого життя…
Він дає доброзичливі поради Глібову. Він радить йому залишатись і надалі таким, який він був досі.
— Будьте завжди самим собою. Ніколи і ні для чого не змінюйте таких чудесних поривів серця, що Ви, може, проти власної волі, висловили своїй дружині перед розлукою…
Можна дивуватись, можна обурюватись з такої самовпевнености Куліша. В своїй гоноровитій піднесеності Куліш доходить до таких ступнів, коли з нього вже не можна навіть іронізувати!
Кінець кінцем, хто йому дав право копирсатись у душі Глібова, аналізувати його почуття, ставати в стороні і, як з найближчим і найінтимнішим приятелем, обмірковувати й оцінювати його поводження, дарма що, може, в даний час Глібов переживав найболючіші муки?
3
4 липня р. 1860 з Києва Куліш писав до Каменецького:
— Виїжджаю з Києва завтра сам, але, проїхавши 200 верст, матиму попутницю…
З приводу тодішнього свого життя писав:
— До вас доходитимуть безглуздії сплітки про мене. Вони доходять і до мене. Я сміюсь із них без будь-якої гіркости. Як мало люди здібні прозирати в істину навіть і тоді, коли перед ними не ховаєшся. Що простіше чинимо, то глибокодумніше вони здогадуються, в чім справа. Тут фантазія в різнокаліберних моїх суддів розігралася до того, що мене вважають за якогось урядового агента. Кому з них прийде в голову, що така людина, як я, шукає тихого притулку, як підстрелений птах? Мій веселий жвавий вигляд, сердешна радість, що визирають з моїх слів про різні різниці — зводять моїх спостерігачів з глузду, і вони не можуть розв’язати, який саме біс чи які біси сидять у цій людині. А в ній тихо співають янголи, але тільки нікому не переказує він, про що співають вони. Та й як перекажеш? І хто цього вартий?
У Києві Куліш прожив коло двох тижнів, а тоді 5 липня виїхав у Корсунь, де гостював у брата Тарасового Варфоломея Григоровича Шевченка.
— Тут мені добре, — писав Куліш Каменецькому 9 липня 1860 р. з Корсуня. — Купаюсь гарно в каскадах, і брат Шевченків дуже розумний і гарний чоловік.
Із Корсуня Куліш проїхав через Богуслав, зробив дві станції й спинився в Лисянці, де знайшов чудесний сад, річку, мінеральні джерела, незрівняну тишу, спокій, радісну самоту, в якій ще виразніше, ще принадніше здавалися згадки про кохання, про кохану жінку, про внутрішній інтимний зв’язок…
— Чудесний сад хороший не тільки річкою Тікичем, не тільки скелистими берегами, а й своєю пустинністю. Власники давно вже покинули його, і тільки рибалка та сторожа володіють ним.
— Вчора я купався, кидаючись зі скелі в трисаженну глибину. Потім пив чудесну воду з чудесної кам’яної криниці, потім слухав плюскіт мінеральних джерел, що линуть у скелисту й де-не-де огорнену високими бур’янами річку. Дерева тихо шуміли. Здалеку гуркотів грім. Хмари велично насовувались і затемнювали водне дзеркало.
Куліш вирішив провести декілька днів в цій "картинній самоті".
Від управителя він одержав дозвіл оселитися в маленькому будинкові, подібному на хатину, коло якого була напівзруйнована будівля для мінеральних ванн, що в ній, як казали, по ночах несамовитствують чорти. У декількох кроках — станція і дорога через городи.
Куліш віддався всім насолодам буття: брав у будівлі ванну залізуватої або ж сірної води, або ж купався в річці.
— Тут же ловлять рибу, і я вибираю першу-ліпшу для юшки, що варить рибалка-дід у казанку.
Навколо — поля, усіяні копами й женцями. Земля була вогка від дощів, і дні минали урочисто — сонні, ясні й свіжі.
— Так де в чому щастить і нашому братові! — казав Куліш.
В цей час він одержав листи від Глібової, і ці листи від коханої жінки наповнили його радістю. Життя здавалося оновленим, солодким і бажаним.
— Як приємно, коли Вас люблять, — Боже, як це приємно. І пустиню заселено тоді розкішними мріями, і самота — зовсім не самота.
— Нещодавно, — пише Куліш у листі до Каменецького з Лисянки 16 липня 1860,— я одержав такі листи, що винагороджують за багато в минулому. Тепер тільки я починаю жити, і на це в мене найвідрадніші докази.
Роман із Глібовою після деяких початкових ускладнень, що розв’язалися на користь Кулішеві, був найвідрадніший з усіх. У романі з Милорадовичівною на перешкоді стояло дівоцтво Лесине. В романі з Марком Вовчком Куліша надто турбували ревнощі, й тільки в романі з панею Параскою, "зіпсованою дівчиною", що вміла задовольнятись з "безтурботного життя без суворих планів", він не тільки досяг "повного", як зазначає сам, "успіху", а й зазнав почуття оновлености, збуджености, життєвої ясности.
Проходили грози, гуркотів грім, перепадали дощі, над річкою в зелених берегах кучерявилася срібляста пара, і в самоті лисянського парку Куліш заглиблювався в дрімотний плюскіт джерел.
Очищений в прозорості ясного почуття цей роман з Глібовою здавався таким чистим, таким романічним і надзвичайним.
— Але, — писав Куліш своєму довіреному Каменецькому, — не уявляйте якоїсь пошлої історії. Душа надто занята, надто багате відчувають обидві сторони.
Як гарно не було Кулішеві в Лисянці, він висидів тут не більше трьох діб і уже 22 липня 1860 був в Одесі, звідісіля збирався проїхати в Крим.
З Одеси Куліш писав Глібовій 26 липня 1860, розповідаючи про Одесу й своє одеське життя:
— Що таке Одеса? Одеса — море куряви, що не дає добрій людині вільно дивитись і дихати. Садів тут майже нема, а коли єсть, то наймізерніші. Зате морські купання незрівнянні. Повз берега побудовані на стовпах галерейки, де роздягаються, а з галерейок спущені східці в море. Дно морське таке пологе, що пройдеш сажнів десять і більше, аж поки води стане по шию. Вода теплувата, густа й прозора така, що на дні видко пісок і камінці. Дамські купальні — коло чоловічих. Їх закрито від наших грішних поглядів; але дами своїми святими очесами можуть у щілини милуватись із наших фігур, скільки душа схоче.
— У бурхливу негоду хвилі підкидають купальників, ніби легке пір’я, і, коли не постерегтись, можуть ударити об дерево. Та тимчасом, яка втіха гойдатись на волі. З синьої морської далечіні біжать незліченні ряди хвиль з білими гребінцями на прозоро-зелених горбах своїх, і кожен ряд підхоплює Вас, заливаючи киплячою піною. Навколо все реве й плюскоче. Ударившись об високий бар’єр, хвилі розбиваються в цілу хмару білих бризок, що скачуть на трисаженну височінь на галерею. Сидіти й дивитись на пливців, що змагаються з хвилями, — справді цікаво.
— Море, як малюють його на малюнках, також мало подібне на справжнє море, як людина мовчазна на людину, що задушевно палко розмовляє. Авжеж що як задушевно, як палко розмовляє море своїми ревучими хвилями! Слухаєш і не наслухаєшся.
— Життя в Одесі мені подобається менше від київського і саме через те, що бракує свіжої багатої рослинности та ще надто багато прикрої вапняної куряви. Зате музику чуєш безнастанно в різних кутках міста. Одесу наповнено приїжджими торговими негоціантами, людьми різних націй. Ці пани звичайно люблять поїсти й розважитись. Вони підтримують в готелях порядний смак, вони сприяють музиці, й на них тримається тутешня італійська опера.
— Я був разів два в опері, а більшу частину часу нудьгував, бо дію опери звичайно пов’язано з музикою штучно, примушено. У Петербурзі мені доводилося проводжати дам у ложі з задніми кімнатками. Так я, було, беру з собою книжку й лягаю на софі в цій задній кімнатці. Звідтіля не видко сценічного, оперового псування, і музика давала мені, сама по собі, більше втіхи, як з’єднана з цією різнобарвною, блискучою, ляльковою комедією.
4
Повернувшись восени до Петербурга, Куліш одразу ввійшов у свою звичайну колію й віддався праці.
12 листопада 1860 він писав до Глібової:
— Ваш милий і дорогий лист застав мене за найважкішою працею. Я робив виписки з рукописів XVII століття, писаних тодішнім скорописом. Я захоплений цими рукописами так, що не хочу ні їсти, ні спати, ні з людьми говорити.
Задля рукописів він навіть залишається вдома і не йде на вечірку ("рукописи красномовніші від людей"), дарма що на цій вечірці Шевченко читатиме свої вірші. Згадавши про цей публічний виступ Тарасів, Куліш нотує:
— Для нас важливий факт, що українські поезії читатимуть перед столичною публікою. Ідея бере своє, рано чи пізно. Наша ідея ще в сповиточку, і навіть такі люди, як Ви, сумніваєтесь, щоб вона не загинула в пелюшках. Але з нас досить, що вона народилась і існує.
Наукові студії, свідомість, що українська ідея росте, приносять йому втіху; але він нездібний скинути з себе сумних осінніх настроїв. Його лист з 12/ХІ—1860 до Глібової пройнято осіннім елегійним почуттям:
— Я зовсім старий в душі своїй, і мені більше за все потрібна мовчазна самота, як тим запорожцям, що під кінець життя робилися пасічниками й умирали на самоті. Ви мене помолодили в Чернігові, але, коли я поринув у свою сферу, знов зробився таким, як був раніше. У Вас в Чернігові якось молодо живеться, але так не можна жити завжди.
Иные, хладные мечты,
Иные, строгие заботы
И в шуме света, и в тиши
Тревожат сон моей души.
Під час мандрівки я пережив багато, і тепер мені здається, що то був не я. Я повернувся старіший звичайного до Петербурга і сумніше, як будь-коли, дивлюсь я на життя.
Куліш згадує за осінь в Україні.
Повторюючи Пушкіна, він каже про свою любов до осени:
— Вітер шумить у Вас тепер так чарівно, а в нас і шуму вітру не чути за гуркотом їзди.