оялася, що заб'є він вам памороки, спроста й не розгадаєте його...
— Голосніше! — пролунало десь із ярусів, і Вутанька, підбадьорена, зібравшись з духом, вже задзвеніла на весь зал, як дзвіночок.
— Надивилися ми вже їх — то в шликах, то в башликах приходили, а це вже в новій виступають одежі. Міняють личини, братовбивчу ворожнечу між нами посіяти хочуть... Думають, темні, згарячу не розберемось — де згуба, а де порятунок. Скажу про себе. Було сама я ходила манівцями, було, що й у хорі їхньому співала під їхній петлюрівський камертон. Сором палить тепер, як згадаю. Не одна я була такою, на радощах могла й не второпати, про яку Україну пісня! — Передихнула, помовчала якусь мить, збираючись з думками.— Вірно казав тут товариш доповідач, що як за ними піти, то не минути нам невільницького життя або, як ще кажуть — рабства капіталу. А що таке рабство капіталу, по собі добре знаю, бо в минулому батрачка я, таврійська заробітчанка. Ватагами набирали нас свої ж отакі земляки у Каховці, гоном гнали в степи, завдаючи в неволю фальцфейнам. І ніхто тоді з землячків і не соромився, що сестер своїх, українок, в неволю жене. Якби не революція, то й коси посивіли б на каторгах, на чужих токовищах. І тепер ось, коли нарешті розправляємо крила, знову повертати на старе? Силу свою поділяти, рідне червоне військо порвати на шматки, щоб вороги передушили нас поодинці?! Ні, разом досі були, разом і далі будемо — як Ленін нас вчить... А Україна, що все її тут помина-*" ють... то Україну, може, більше любимо за всіх отих балакунів, бо як же можна рідної матері не любити? З нашою любов'ю, під нашою обороною живе вона й житиме во віки віків!
Вже не почувалося ні скованості, ні розгубленості. Все пережите, передумане вогнем горіло в ній, рвалось назовні. Напружений зал не зводив з неї очей. Всю свою правду, певно, вирішила висловити молодиця. Стоїть край трибуни, розшаріла, випростана, високочола, не помічаючи в хвилюванні, як хустка поволі повзе, сповзає їй на шию, відкриваючи клубок тугих, блискучих кіс.
— Зливаємо свої серця з серцями героїв Червоної Армії для остаточної перемоги над ворогом! Допоможемо усім, що в нас є, ні хліба, нічого не утаїмо, бо нам, як і російським жінкам та матерям, дорога наша воля, дорогі наші діти, брати й чоловіки!
Коли під шал оплесків сходила Вутанька — сяюча, розпашіла — з трибуни, сива жінка з президії, схопившись, радісно ступила їй назустріч, по-жіночому гаряче, обняла:
— Спасибо вам... сердечное спасибо от русских матерей. Мы всегда будем дорожить дружбой с вами... Мы будем уважать вас!
Легко, мов на крилах, ішла поміж рядами Вутанька, повертаючись на своє місце.
— Добре, добре сказала,— вдоволено відзначив Цимбал, коли вона, ще вся охоплена гарячим хвилюванням, сіла біля нього.— Аж той не витримав...
Тільки тепер Вутанька помітила, що місце, де сидів воєнком, пусте.
— Не всидів,— посміхнувся Цимбал.— Спершу слухав, а потім десь як ногу вломив.
Не було воєнкома ні до перерви, ні після перерви. Так до самого кінця з'їзду Вутанька більше й не бачила його.
XVI
— Може, добродій Левченко має щось сказати?
— Ні, я послухаю.
1 Центральний український повстанський комітет — керівний петлюрівський центр, що очолив підготовку націоналістичних повстань перед наступом білополяків у 1920 р.
Він слухає. Третя година ночі, а він все ще мусить слухати їхні теревені. Базіки. Балакуни. Пробазікали Україну! Замість того, щоб із самого початку створювати міцну, добре законспіровану військову організацію, на язики понадіялись, язиками все хотіли відвоювати. Ну за те ж і мають. "Поразка, поразка",— чує кругом. А яка в чорта поразка? Провал, розгром! Ті, на кого розраховували, затюкали, вигнали їх, і вони мусять тепер ось, як хлопчиська, виправдуватись перед щойно прибулим із Києва представником підпільного центру, так званого ЦУПКому 1.
Нарада відбувається на квартирі в одного з колишніх викладачів Полтавської гімназії, в його кабінеті, що пишніє в оздобі української старовини. Господар квартири, огрядний дядюга з перев'язаною, набряклою од бешихи щокою, сам розносить гостям чай з дрібками сахарину на блюдечках. В кабінеті — сиво від цигаркового диму, ні на мить не стихає ледве стримуваний гул роздратованих голосів.
Левченко, не беручи участі в розмові, сидить осторонь у кутку і, пірнувши в розлогий шкіряний фотель, стежить, як гарячково жестикулюють тіні на стінках. Над канапою, на завішеній килимом стіні, тьмаво поблискує старовинна козацька пищаль. Непогана була зброя як для свого часу. А ви, панове добродії, сьогодні чи не з такою пищаллю збираєтесь на ворога стати? Чи не з такою застарілою духовною зброєю сподіваєтесь виграти історичний бій за Україну? Недаром же вас б'ють. Не перший уже терпите розгром. І як вдуматись,— то від кого, від кого?
Розшаріла, збуджена Вутанька на трибуні — до неї вертається думкою знов і знов. Як вона говорила, палаючи вся і кожним словом б'ючи, стьобаючи його в обличчя. Що більше розкривалася з трибуни перед людьми, то дальшою ставала для нього самого, недосяжною, непідвладною йому. Де і в чому він схибив, що не міг заволодіти її серцем? Адже правда на його боці, на його?
Біля столу київський цупкомівець — жовчний, присадкуватий, в мишастому френчі крем'язень з галицькою вимовою, ганьбить, розносить Ганжу-Ганженка. Не сконтактувались з рядовими делегатами, не зуміли повести за собою з'їзд. А як було зуміти?
Ганжі, зрештою, видно, таки урвався терпець*
— Годі! — стукнув кулаком по столу.— Досить з мене ваших нотацій! Треба бути залізною людиною, щоб мовчки зносити всі образи, яких завдає мені центр! Ми тут погані, а чим ви там, у Києві, кращі? Чим ви ощасливили Україну, будучи при владі? Гризнею та чварами? Більшовики обіцянок не жаліють, засипали народ обіцянками, а ви? Землі побоялися дати? Трудовим конгресом нагодували селян? Оце ж він вам боком тепер вилазить, ваш конгрес!
Зайшла мова про неї, про Вутаньку.
— Красовита молодиця,— почав худорбастий ліво?
есерівець — інженер з електростанції.— Зверху справжня українка, та в душі, на жаль, комісарка виявилась.
За ним, за лівоесерівцем, навперебій зацьвірінькали і двоє гімназистів, теж учасники наради.
— Темна... обдурена... Недарма ж комісари таких в наложниці собі беруть.
— Комісарська хвойда!
— Ви! Жовтороті! — несподівано подав голос Левченко.— Та як ви смієте про неї?
Задихаючись від обурення, він схопився з місця, і рука його інстинктивно потяглася до кобури.
— Даруйте, даруйте,— забелькотіли з переляку гімназисти.— Ми не знали...
— То знайте: надалі за одне таке слово про неї... кулі не пожалію!
— Ну що ви, добродію Левченко...
Хазяїн, і Ганжа, і навіть цупкомівець кинулись заспокоювати його.
— Молоді, недосвідчені... Ви вже їм даруйте.
— Добродія Левченка ми маємо всіляко оберігати,— звертаючись до присутніх, тоном наказу заговорив представник ЦУПКому.— Левченко — то є людина діла. На нього не мусить впасти найменша тінь більшовицької підозри. Центр покладає на добродія Левченка особливі сподівання в організації нашого руху...
— А зброя? — похмуро запитав Левченко у галичанина.
— Зброя буде, ласкаво прошу, А поки що — рожни, надійні селянські рожни. На них теж можна комунію підняти.
— Крім рожнів та крім оцих ваших пищалей,— Левченко кивнув на стіну,— мені ще сучасна — англійська, французька — зброя потрібна.
— Буде! Головний отаман зараз саме з цього приводу з Ватіканом трактує. Ми їм — кардинальський престол на Україні, а вони за це нас обіцяють завалити зброєю.
— Папського кардинала на Україну? — стривожився раптом хазяїн, однією рукою підтримуючи бешиху, а другою прибираючи склянки.— Ох, нелегко буде полтавців покатоличити. Уперті натури!
Йому нічого не відповіли.
Розходились по одному, дотримуючись всіх правил конспірації.
Ночувати Левченко мав іти в район вокзалу, до інших своїх знайомих. Вийшовши, сторожко пробирався в темряві, прилипаючи до стін, міцно стискаючи в руці заряджений браунінг. Вистрілить по патрулю, не вагаючись, якщо стануть затримувати. А що, якби раптом зустрілась., вона? Як би тоді він повівся? Не знає. Мабуть, вистрілив би й по ній.
XVII
Виїжджали з Криничок по добрій санній дорозі, а повернулись уже по весняному бездоріжжю: вода підступала з-під снігу, поналивало балки, ледве прохопились додому. Вдома все відтає, оживає, і Данько з Васильком, зачувши весну, повилазили з хати на сонечко, прокопують попід повіткою рівчаки для перших молодих струмків.
Наче вік була з ними в розлуці Вутанька — самий вигляд сина її сп'янив: мале, радісне, підбігло, плутаючись у бабиному лахмітті, тріпотливо припало до колін:
— Мамо! Мамо! А в нас хтось був! Засміялась, пригортаючи малого:
— Хто ж у вас був?
— А вгадайте!
Хлоп'я по-змовницьки повело очатами в бік дядька. Данько з-під шапки посміхався осторонь, зіпершись на лопату, як дід.
— Гість тут один виглядав тебе, Вутанько. Вона але кинулась:
— Який?!
— Татко був,— у захваті випалив Василько.— Татко наш... Комісар!
Вутанька обмерла: не знала в першу мить — радіти чи плакати. Був... Був — і не застав! Був — і не побачились! "Це за гріх мені, за гріх,— прокричало в серці,— за Полтаву, за ніч у поїзді, за того баламутника воєнкома. Але ж не було гріха, не було, не було!"
Все кричало в ній протестом, і жалем, і розпачем.' Стояла в болісному занімінні, дивилась, як дно щойно прорубаного рівчака із сивого поволі стає темним, відтає — струмок ледь-ледь пробирається по сивій накришеній кризі, а десь за спиною вже цівкнула птиця веснянка, і наче здалеку чути Вутаньці з братових уст слова про нього, про Леоніда. З новим бронепоїздом проходив через станцію, зупинка була в них там по якомусь ремонту, чи що, і він, скориставшись цим, заскочив у Кринички побачитись з нею та з сином.
До пекучого щему, до сліз боляче було їй слухати це. Ішов, спішив, сподівався, що вона тут зустріне його, ластівкою кинеться йому в довгождані обійми, а натомість... Де він у цю мить? За балками, залитими водою, за весняними дальніми бродами... Був ось тут ще три дні тому, дихав оцим вишневим повітрям, а коли-то вона знову його діждеться? Весна плющить, струмки клекочуть, садок стоїть у весняній прозорості...
Налетіли табунцем якісь пташки-червоногрудки — снігурі не снігурі — і разом сіли на вишню, виставивши до сонця свої повні, яскраво оперені груди. Н