Він мені, між іншим, радив римувати: "корова" і "театр".
Першу пораду його я сприйняв, а другої — ні.
Я працював в літературному відділі Наркомосу (літо), де виходив журнал "Червоний шлях", редактором якого був т. Коряк.
В черговому номері "Червоного шляху" 29 я прочитав новели Мамонтова 30, і одна з них мене гостро обурила. В ній було таке місце: "Спить обдурене село, засипане снігом і прокламаціями"...
Я сказав т. Коряку:
— Як ви могли надрукувати таку новелу!? Це ж справжня контрреволюція! Я піду в ЦК.
Товариш Коряк перелякався і почав виправдовуватися, що його не було в Харкові, що номер вийшов без нього і т. д.
Я пожалів тов. Коряка і в ЦК не пішов.
У черзі за бідним обідом для співробітників Наркомосу я познайомився з Копиленком.
Його здивувало, що я в черзі щось мурмотів. Я йому сказав, що пошепки складаю вірші, бо в черзі довго стояти, а я не люблю гаяти часу.
Копиленко познайомив мене з Сенченком 31.
Наскільки перший був жвавий, запальний і любив літературу всією своєю широко розкритою сонцю і вітрам життя душею, настільки мовчазним і зосередженим був кремезно збитий русявий другий.
Вони жили на Журавлівці, і я часто заходив до них, де ми ділилися духовною їжею, а вони ще й підгодовували мене смачною гречаною кашою.
О юність! Повна сонця і надій юність!
І що для тебе була гречана каша, голодні пайки, холод і нестача в одязі, коли тобі належав весь світ! Мила моя жертвена і героїчна юність!..
Через те. що в мене була політична освіта слабенька, брошурного характеру й трохи військово-політкурсантського, де я познайомився тільки з основними принципами марксизму і керувався більше класовим інстинктом, я вступив студентом до Комуністичного університету ім. Артема 32.
Ректором був (о радість!) т. Скворчевський, якого я дуже любив, а він мене, як поета.
Екзаменував мене професор Яворський, якого дружина, що він її покинув, викрила фотографією як австрійського жандарма.
Він мене спитав:
— Як ви гадаєте, це добре, що на землі точиться класова боротьба? Я сказав:
— Від того, що я скажу, добре це чи ні, класова боротьба не припиниться. Це закон життя нашого часу, об'єктивний закон, який не має нужди в моїх оцінках.
Я був прийнятий до Артемівки.
Тільки мені не сподобалось, що професор Яворський сказав про мене, що я "чудесний матеріал". Який я матеріал? Я людина!
В Артемівці викладав професор Рожицин з3, який в той же час працював і в ЦК.
Він прославився своєю чудною і дикою для мене лекцією: "Красота — это контрреволюция", і під час диспуту по ній розбив в пух і прах усіх своїх опонентів.
Хоч мені дивно було, як це він проповідував, що красота — контрреволюція, хоч сам любив квіти і мав дуже красиву дружину.
А коли він у ЦК перевіряв дівчину, що хотіла мати роботу секретарки, то сказав їй:
— У вас некрасивий почерк!
І от Валентин Сергійович Рожицин читав нам, студентам, лекції по історії культури, і коли дійшов до Пушкіна, то я запискою спитав його: "Почему Пушкин писал по-русски?"
Всі, чи більшість студентів, гримнули розкотистим сміхом, мовляв, яке ідіотське запитання.
Але Рожицин сказав:
— Товарищи! Здесь не до смеха. Вопрос очень серьезный. Информирую. Пушкину гораздо легче было писать по-французски потому, что он думал по-французски.
А по-русски он писал потому, что был под влиянием народного творчества: няня.
Професор розв'язав мої останні сумніви. Справа в тому, що за мій перехід як поета з російської мови на українську я не подобався багатьом студентам. Вони дорікали мені за це майже як за національну зраду, вважали українським націоналістом.
І коли я говорив їм, що писав би російською мовою, якби народився в Росії, бо я знаю тільки літературну російську мову, а народної не знаю. Без знання ж народної мови письменником, яким я хочу стати, не станеш.
— А Гоголь? — казали вони мені.
— Так Гоголь тим же й великий, що своїм знанням народної української мови збагатив російську літературу, — казав я.
Але це їх не задовольняло.
Один мені сказав:
— Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче відповів:
— "Сопилка" мне дороже тысяч королевских флейт!
I от за допомогою т. Рожицина я розв'язав для себе свої вагання в сторону рішучого і беззастережного переходу на українську мову.
Звичайно, я задавав т. Рожицину запитання для студентів, які дуже любили, як і я, Рожицина.
Я прекрасно знав, що у Пушкіна в сім'ї панувала, як і у всього російського дворянства, французька мова як побутова мова.
Мені хотілося вустами професора відповісти студентам на їх великодержавницькі нарікання.
Вчився я добре. Вчителька з російської мови навіть звільнила мене від слухання її лекцій.
А от економгеографія та фінансові всякі справи мені ніяк не давалися, і я заздрив дівчатам і студентам, що в цих питаннях почували себе, як риба в воді.
Мені дуже сподобалась одна студентка. Вона була дуже красива ніжною і мрійною українською красотою з правильними рисами обличчя, тонкими крилатими бровами й довгими віями, за якими сіяли карі сонця її чудесних,глибоких,як щастя,очей.
Це була Наталя Забіла 3".
Я писав їй закохані записки, і раз запискою просив її прийти на цвинтар уночі, де часто молодь улаштовувала романтичні побачення.
Цвинтар був поруч Артемівки.
Але Наталя не прийшла. Замість неї мали прийти її чоловік, теж студент Артемівки, Сава Божко 35 з Іваном Кириленком 36, та побоялись, як потім розповідав мені Кириленко, бо думали, що в мене є зброя.
А зброї в мене і не було.
Звичайно, я не знав, що в Наталі є чоловік, та ще такий цинік і Дон-Жуан, як Сава.
Правда, Дон-Жуан він був примітивний, як сільські куркульські парубки або російські купчики: "Моему-де праву не препятствуй!"
Але справа не в тому, справа в тому, що натурою я був схожий до Наталі, а в Саві її, мабуть, захопила його емоціональна первісність, сила і напористість, яких у мене не було.
Я був ніжний і ніяковий, і навіть Наталя часто читала мені марксистські нотації за мою розхристаність і непокірність певним догмам, в які вона свято, як начотниця, вірила, не розглядаючи їх крилато, в дії, в зв'язку з життям.
Але ми ж були молоді, і кожний по-свойому молився марксівському богові.
XLVIII.
Організувалася спілка пролетарських письменників "Гарт" 1. Організатором і її ідейним керівником і натхненником був т Блакитний, або Еллан. Ми пішли в "Гарт". Йогансен 2, ХВІЇЛЬОБІЇЙ, Поліщук і ще багато.
Ми називали себе спадкоємцями класичної літератури, власне, так було на ділі. Я, наприклад, ніяк не міг примиритися з буржуазною теорією одмирання поезії, яка то.и розкладалась, але не поезія взагалі, а поезія розгромленої (у нас) буржуазії, коли були у нас різні течії: футуристи (слово-звук) 3, імажиністи (слово-образ) 4, акмеїсти (слово-плоть) 5, нічевоки (слово-тінь) 6 і т. ін., не кажучи вже про символістів (слово-символ) 7 і декадентів 8 різних мастей. Повний розклад на атоми.
Теорія одмирання поезії була гадючим жалом переможеного ворога, який хотів отруїти молоду і свіжу свідомість переможців.
Я вважав, що ми повинні продовжувати традиції класичної літератури і вести її на нові, на свої вершини, і продовжувати творчо, по-своєму.
Коряк написав статтю "Із стріх вода крапле" і прочитав її нам на зборах "Гарту".
В статті говорилося, що наші молоді письменники повинні писать так просто, як Пушкін, Толстой, Гоголь.
Всі, що виступали в обговоренні, хвалили статтю. Я виступив теж і сказав:
— Товариш Коряк калічить молодих початківців. Писати так, як Толстой, Пушкін і Гоголь, неможливо, а бути їх епігонами це не вихід, це смерть для пролетарської літератури.
Вчитись у класиків необхідно, але вчитись творчо і не в одного, а в багатьох класиків не тільки українських, російських, але і в чужоземних.
Тільки через складний лабіринт творчих шукань у боротьбі з шаблонами в других і в себе можна прийти до своєї індивідуальної простоти.
Так треба вчити молодь, а не штовхати її на безплідне епігонство.
Коли я це говорив, товариш Коряк гостропосо і сумно похнюпився. Мені було його дуже жалко, але думок його не жалко.
Коряк у заключному слові сказав:
— Всі, хто тут виступили, були не щирі. Один тільки Сосюра сказав мені правду.
Ще перед "Гартом" була організована спілка селянських письменників "Плуг" т. Пилипенком Сергієм Володимировичем — високим, спокійним чорновусим красенем з ніби вірізьбленим з мармуру шляхетним обличчям, колишнім офіцером царської армії і прекрасним більшовиком-українцем, в якому гармонійно поєднувалось соціальне і національне. Це був справжній відданий справі Леніна, як і Блакитний, інтернаціоналіст в кращому розумінні цього слова.
Я, в силу своєї мандрівної душі, переходив то з "Плугу" в "Гарт", то — навпаки.
Як маятник, мотався між ними, бо любив і плужан, і гартованців.
І ще обличчя Сергія Володимировича нагадувало мені старовинні українські фрески.
Я дуже любив його і дивився на нього, як на батька. Так само я любив і Еллана, але дивився на нього, як на старшого брата з блакитними, сміливими і натхненними очима, і зразкового комуніста.
І Пилипенко, і Еллан дуже любили молодь, і молодь любила їх.
Пилипенка ми всі любовно називали "папаша" і безсоромно зловживали його добротою, спустошуючи його портсигар.
Він, блідий і прекрасний, стояв перед нами, і ми були готові піти за ним в огонь і в воду, так само і за Блакитним, який вражав мене інтелектуальністю вищого типу. Пилипенко був більш народний, і тому спілка "Плуг" набрала таких масових форм з літгуртками імені "Плугу", що це декого стривожило (мене дивує—чому?) і т. Пилипенка стали обвинувачувати в масовізмі.
Ніколи "Плуг" не заміняв партію, як дехто думав. Це був широкий, сонячний рух української молоді до культури, і неправильно зроблено, що завчасно "Плуг" ліквідували.
Треба було б дати йому визріти в прекрасний плід культурної революції на Україні, яка тоді приймала грандіозний розмах.
Так само і з "Гартом" і "Вапліте" 9, хоч "Гарт" мав менші форми і в своєму розвитку зустрічався ще з інерцією безкінечнорічної русифікації серед українських робітників, а от "Плугові" була відкрита "зелена" вулиця в серця української молоді.
"Вапліте" — Вільна академія пролетарської літератури, в якій я теж був, але рік, була ще вужча, по суті, кастова організація, куди приймали тільки "аристократів", обранців од літератури.