Славного кабанчика моя Ганя відгодувала. Думаю, продам трохи та куплю дещо Гані і собі… Приходьте.
Васько був удома сам. Дуже зрадів, побачивши Платона.
— Мала прийти сьогодні Галя і досі нема… Я вже не міг дочекатись, поки ти приїдеш. Привіз електрику?
— Ні, Васю…
— І тебе не будуть носити на руках?
— Ні, не будуть,— посміхнувся Платон.
— А біля нашої хати теж стовпа закопали, бачив?
— Бачив.
— А минулої неділі у нас був Олександр Іванович.
— Який Олександр Іванович?
— Мостовий.
— А-а.
Галина з'явилась пізно. Платон перечитував останні Наталчині листи, коли почув, що до хати під'їхала машина. Увійшла сестра і винувато поглянула на Платона.
— Де ти була, Галю?
— Та… на концерті… Артисти приїжджали.
— А на якій це ти машині приїхала? З Колядою?
— Ні, я на тому, на… таксі.
— Багато живеш, дівко, якщо на таксі роз'їжджаєш.
— Я не сама… Мене Олександр Іванович привіз…
— Чого це він тебе на машинах возить?
— Не знаю…
Галина заходилася мити підлогу, щоб завтра менше було роботи. Платон не хотів розпитувати про Мостового. Взагалі, не хотілось розмовляти. Мучило те, що він, проїздивши майже місяць, так нічого і не зробив. На сміх людям, на докір йому, стоятимуть у Сосонці стовпи. Яке безглуздя! Навіщо їх позакопували? А може, ця весела робота і була отим пробудженням? Адже людям ніхто не наказував. Просто Михей Кожухар виволік з подвір'я старезного, кривобокого стовпа, який лежав ще відтоді, як будував батько хату, і закопав перед ворітьми.
— Навіщо ти закопав його? — запитав Савка Чемерис.
— А як буде електрика, то мені першому й проведуть,— відповів Михей.
З цього й почалося. Пішли люди до Коляди, до Мирона, до Снопа.
— Давайте стовпи ставити, щоб не гаяти часу.
— Платон доб'ється! То такий!
В усіх була віра, що Платон доб'ється. І Коляда з правлінням вирішили зрубати трохи дерев.
— Не буде в цьому році — буде в наступному електрика,— міркував Семен Федорович. Окрім того, ніхто не скаже, що голова колгоспу не дивиться вперед.
Від Наталки Платон отримав два листи. У них були описи зимового ранку, нові дані про бойовий шлях старенького генерала, кілька афоризмів і безліч запитань про його, Платонове, життя. Про свої почуття, про своє здоров'я — жодного слова. Скільки триватиме оця гра? Так, можливо, це і є гра. Вона ніколи не вийде за нього заміж. Хоча б тому, що не зможе приїхати і жити тут. Вона повинна бути під щоденним наглядом лікарів, її треба доглядати, як дитину. Вона знудиться в цій Сосонці… Ні, не приїде. А листи її ні до чого не зобов'язують. У двадцять один рік уже можна писати не тільки листи, а й бавити двох дітей… Ну, він ще буде страждати рік, а потім що?
Не може дати собі відповіді Платон…
— Ти не спиш, Платоне? — увійшла до кімнати Галя.
— Ні.
— Я хочу тобі щось сказати… Тільки ти не сердься на мене.
— Що таке, Галю?
— Мене вчора викликали в райком…
— Чого?
— З області один приїхав і викликав. Розпитував про Мостового і про тебе…
— Що він питав?
— Ну, чи ночував у нас Мостовий… І що ви робили тоді, в клубі, коли він грубку натопив. І з якими дівчатами додому йшли…
— Ні з якими дівчатами він не йшов. І ночував у нас. А яке кому діло?
— Я не знаю. І ще питав, чи приїжджав Мостовий до мене…
— Що за дурниці? — Платон сів на ліжко, засвітив лампу. Галя витирала заплакані очі.
— А Мостовий справді приїжджав до тебе?
— Ні… Він двічі заїхав… тебе хотів бачити… І якось мене підвіз у Косопілля.
— А сьогодні?
— Ми з подругами на концерті були. Я там і зустріла Олександра Івановича. А коли прощалась з дівчатами, то він почув, що збираюсь іти додому. Запропонував підвезти мене. Я відмовлялась, а він зупинив таксі, і… ми поїхали. Я не хотіла, а він каже: "Їдь, бо Васько чекає…"
— Не звертай на все це уваги. Ти Мостовому розповіла, що тебе викликали?
— Ні… Мені соромно.
— Треба було розказати. Жаль, що він не зайшов.
— Він не знав, що ти приїхав.
— Нічого, я з ним поговорю, а ти, сестро, не хнич. Ти ж у мене розумна.
*
На городі, за хатою, Михей Кожухар смалив кабана. З горища приніс кілька житніх околотів, поставив відра з чистою водою і священнодіяв. Допомагали йому Мазур, Данило Вигон та Савка Чемерис, який тільки тупцював навколо і потирав руки:
— Ух ти! От кабанчик! Ух ти…
— Великий ти майстер,— хвалить Вигон Михея, спостерігаючи, як вправно той орудує вогнем, водою і ножем: там підсмалить, там водою скропить, а потім ножем пошкребе.
— Тут, брат, лічно, дивись,— застерігає Савка,— не підсмажиш — шкура на салі буде, як мокрий валянок, пересмажиш — як юхтова халява, буде, і смак не той…
А Михей чаклує. Хочеться йому, ніде правди діти, щоб і похвалили його люди, і щоб самому приємно було.
— Ганю! — гукає.— Як там у тебе в печі, горить?
— Аж гуде!
— Ти мені температуру давай! Зараз печінка буде і кров'янку можна робити.
Потім кабана вносять у комору і кладуть на довгого стола. Всі збігаються, щоб подивитись, яке сало, яке м'ясо. Савка вже стоїть біля ваги.
Не поспішаючи, Михей полосує ножем. Можете дивитись!
— Ух ти…
— На спині пальців на п'ять буде…
— Не сало, а хришталь!
— Ловко ти, Михею, годував його, чистий батірброд: трошки сала, трошки м'яса…
— А це я регулював харчем. Там, де м'ясо, то бур'янець з половою, а на сало товч ішла, одним словом, комбікорм і наука… Беріть-но, молодиці, та починайте ковбаси робити, холодець варіть, смажте, бо й люди скоро можуть прийти.
— А багато ж буде? — цікавиться Савка.
— Хтозна.
— Та він півсела запросити може, чи ви Михея не знаєте мого? — посміхається Ганна.
— Хто захоче, хай приходить,— каже господар і починає розважувати сало та м'ясо.
— Навіщо оце ти, Михею, шматуєш?
— Кому винні, то віддати треба. А це вам гостинець від нас з Ганею, а це — сусідам…
— То ти ж так усього кабана роздаси! — не витримує Савка.
— Мені люди давали, і я — людям… Така вже заведенція у нас, з діда-прадіда, а ми ж їхні внуки… Ганю, віднеси-но сусідам.
— Зараз, Михею!
Після трудів праведних колії сідають за стіл. Хто печінку смажену з цибулею любить, хто кров'янку, хто реберце — беріть, люди добрі, поки підіспіють ковбаси та пироги, холодець та шинка.
А двері й не зачиняються.
— А-а, Кіндрате! Сідай, а де ж твоя стара?
— Корову видоїть та й прийде… Ну, як воно?
— Подивись, яке сало!
— М-да…
— Підсмаж-но, Ганю, може, хто любить свіженьке…
— Добридень вам! Так пахне, на всю вулицю!
— А-а, кумо, а де ж кум?
— Та пішов до Маланки. Кажуть, вчора вигнала…
— Сідайте, кумо…
Хтось обтрушує сніг у сінях.
— Михею, Ничипір Іванович з Лісняком прийшли,— гукає Ганна.
— Та раді ж ми гостям… Савко, ходімо і того стола внесемо.
Внесли довгого стола, чистою скатеркою заслала Ганна.
І знову двері — рип…
— З неділею, будьте здорові!
— Будьте й ви здорові! Припрошуй, Ганю. А я піду та вціджу з барилка…
Опівдні Михей приводить до хати Максима, Платона і Юхима. Це нічого, що в хаті сісти ніде, посунемось.
— Сідайте хлопці, не погребуйте хлібом-сіллю…
— І ковбасою! — додає Савка.— Такої ще зроду, лічно, не їв. Чистий тобі гастроном і бакалєя!
Михей випив чарку і не п'є більше, все гостей частує та припрошує. А люди й ще підходять.
— Прошу, прошу вас, люди,— примовляє господар,— двері в моїй хаті широкі і пороги для друзів низькі…
— Дивіться, хто йде! — виглядає Савка у вікно.— Мостовий приїхав.
— Заходьте, Олександре Івановичу! Секретаря усаджують біля Христини і Горобця, наливають чарку.
— Що у вас за празник? — питає гість.
— Скажу, скажу, хай он Ганя причепуриться.— Михей іде в комору, де переодягається дружина.
Вони входять у хату вдвох. Михей тримає Ганну за руку. Кланяється на три боки всім у пояс. Ніхто не може зрозуміти, що за церемонія відбувається. Цей Кожухар завжди щось вигадає.
Михей відчинив скриню, дістав велику хустку з квітами по чорному полю і віддав здивованій дружині. Ганна взяла подарунок, вдячно усміхнулась чоловікові і тихо:
— І навіщо ти купив таку дорогу?..
Михей обсмикнув старенького піджака, з короткими, як для нього, рукавами, випростався, зніяковіло промовив:
— Гості мої і товариші!.. Я запросив сьогодні вас не для того дива, щоб випити чарку і з'їсти шкварку. Я хотів бачити вас на нашому родинному святі…
Усі притихли.
— Яке свято? — здивувалась Ганна.— Що ти вигадуєш, старий?
— Дружино моя вірна, не докоряю тобі, що й ти забула за роботою. А сьогодні минає рівно двадцять п'ять років, як побрались ми з тобою.
— Гірко-о! — крикнув Савка Чемерис.
— Гірко-о!
— Так, сьогодні,— після довгого мовчання згадала Ганна своє весілля.
Люди виходили з-за столу і вітали подружжя Кожухарів, їм зичили добра та щастя, співали пісень. Давно-давно не було так весело в цій хаті.
Провівши гостей, Кожухар ніжно пригорнув до себе дружину:
— Яка ти в мене, Ганю…
— Яка?
— Найкраща… Двадцять п'ять років прожили з тобою, а здалось, ніби день.
— Спасибі тобі, що згадав.
Потім Кожухар зайшов до комори, подивився, що залишилось від кабана, почухав потилицю та й:
— Видно, Ганю, на базар нам уже ні з чим їхати. Зате ж добрих людей почастували. Ти не гнівайся…
— Хіба я тебе не знаю? Не журись, Михею, проживемо…
19.
Ще не так давно це була звичайна сіренька папка з однією анонімною заявою на Мостового і Гайворона. Зараз вона виросла в цілу "Сосонську справу". Перед Бунчуком лежала купа дрібно списаних кривульками листків з учнівських зошитів, що надійшли в районні та обласні організації.Деякі заяви вже були перевірені комісіями і окремими представниками відповідних установ. Вони не робили висновків, але добросовісно викладали факти. Так, Мостовий справді часто буває в Сосонці. Кілька разів ночував у Гайворона, зустрічався з колгоспниками Снопом, Мазуром та Лісняком. У розмовах з ними тов. Мостовий допускав грубі випади проти керівництва колгоспу і секретаря парторганізації. Мостовий був на танцях у сільському клубі і на обіді, який влаштував колгоспник Кожухар. Про стосунки з Галиною Гайворон відомо тільки те, що він двічі відвозив дівчину на машині до Косопілля.
Ще одна заява. За рекомендацією Мостового у партію були прийняті малосвідомий тракторист Максим Мазур і колишній студент Платон Гайворон, що недавно з'явився в селі і якого ще ніхто не знає.