Ти маєш право на спокій. Досить. Ниють твої рани, терзають душу спомином і гіркотою нездійсненої мрії винищувачі, що злітають у небо, вони сняться тобі щоночі, і вранці в тебе болять руки, наче ти весь час тримав штурвал...
Ти добре зробив, хвалить голосочок, сказавши Мірошнику, що поїдеш у Кам'янку. Догану через рік знімуть, все забудеться, і прийдуть нові радощі. Не журися, Запорожний!
Смиренний голосочок, зробивши своє, тихенько вкублився на дні стривоженої Іванової душі.
З пітьми виповз освітлений повним місяцем піщаний курган. Уночі він здавався вищим, ніж був насправді. Іван згадав, як уперше видиралися вони з Марино по його крутому схилу. Вона тягнула Івана за руку і так вперто йшла, наче за вершиною кургану мав початої для неї новий світ. Люди чогось завше прагнуть хоч трохи піднятися над рівниною, протоптують стежки на горби і кургани, мандрують по горах і, ризикуючи життям, підкорюють неприступні гірські перевали й вершини. Івана теж охоплювала пристрасть до висоти, ні з чим не зрівнянне відчуття лету й простору. Його суть він найповніше відчував у бою, коли йшлося про життя і смерть. У ті хвилини не думалось про себе, звичайний, інстинктивний страх зникав, поступаючись місцем холодному тактичному розрахунку, залізній витримці військового льотчика, за плечима якого була рідна земля і доля народу. Запорожного ніколи не полишало це високе почуття, і для нього був незабутній день, коли йому, пораненому, вручили партійний квиток на аеродромі, і лише тоді поклали його санітари на носилки.
– Ви завоювали право стати комуністом своєю відданістю і кров'ю, – сказав тоді Запорожному комісар ескадрильї, – у вас буде багато орденів, але партійний квиток – один. Це, Запорожний, не нагорода, а суть вашого життя й боротьби. Пам'ятайте про це завжди: в радості й у важкі часи.
І Запорожний пам'ятав про це завжди. Він десятки разів ризикував життям, виручаючи своїх друзів, і вони не роздумували ніколи, якщо потрапляв у біду він...
Зараз уже не потрібно ризикувати життям, підтверджуючи цим вірність своїй партії, тепер інші часи, але треба залишитися і в цих буднях таким, як ти був, Запорожний, у бою, зберегти оту високість духу. Так думав Іван, вдивляючись у знайомі обриси степу. Мабуть, цей степ і глибінь нічного неба настроювали Запорожного на таку душевну патетику – думалося про велике.
Уже світало, коли Запорожний добрався до хати Заклунних. Біля ганку стояло відро з водою, а на поренчатах висів білий рушник. "Марта", – подумав Іван і з насолодою вмився. Потім скинув свій запорошений одяг і в самих трусах довго ходив по подвір'ю, збиваючи ногами краплинки роси на вижухлій траві Треба було б новий паркан зробити Ользі, подумав, а то заносить піском. Потім набрав води і полив обидві Мартині ялинки. Виросли як! Колись червоні стрічки, якими пов'язала Марта ялинки, тепер стали сірими, і це було неприємно. Іван зірвав їх і повісив на стовпчик ганку. Рука ковзнула по зарубках. Іван подивився на "свою". Мотоцикл у Матвія Карагача він виграв, але більше зарубок не буде...
Іван сполоснув ноги і стомлено витягнувся на ліжку. Чисте, холодне простирадло відмежувало його від духоти ночі: можна поспати зо три години, вирішив Іван. Може, приїде Каїтан, треба передати йому справи, а потім уже попрощатися... Паркан треба було б зробити Ользі... Над степом поплив гуркіт – рано полетіли хлопці...
Іван не чув, як тихенько скрипнули двері, що вели до Мартиної кімнати, не бачив, як протиснулася у вузьку щілину (бо сундук заважав) Марта в самій сорочці, з палючими, якимись напівбожевільними очима. Вона сіла на краєчку ліжка і довго дивилася на засмагле і серйозне уві сні обличчя Івана. Такий вигляд, певно, надавав йому шрам, пересікши брову. Марта кінчиками пальців доторкнулася до чола, й Іван розплющив очі. Мабуть, він подумав, що це сон, бо знову заплющив повіки, але це тривало тільки мить, – Марта впала йому на груди, і він відчув усе її тіло. Палкими поцілунками вона покрила його щоки, підборіддя, груди, наче боялася, що його хтось забере від неї зараз і назавжди.
– Здрастуй, – тихо прошептала Марта. Це просте, звичне слово могла так промовити лиш вона, вкладаючи в нього і радість зустрічі, і печаль, і надію. Це слово було наче їхнім паролем, тільки їм двом воно могло замінити безкінечні розмови. – Здрастуй...
Все це сталося так раптово, що Іван і не опам'ятався, як Марта опинилася під простирадлом, він бачив тільки її оголені кругленькі груденята і відчайдушні очі.
– Марто? Що ти? – Він не мав сили відштовхнути її від себе. – Марто!
– Я хочу бути твоєю... чуєш?.. Я люблю тебе... Ти мій... Я люблю, – виплутувалися слова з розпущених кіс.
Дурний півень стрибав у вікно, намагаючись втриматись на підвіконні і з цієї висоти проспівати свою пісню. Марта здригнулася з переляку. Іван зірвався з ліжка і, наче по сигналу тривоги, вмить одягнувся і розчинив двері. Марта й не поворухнулася – лежала в збитій білій сорочці, з розкиданими по подушці косами і з ненавистю дивилася на Запорожного.
– Ти... ти... гидуєш? Так? Ти не хочеш мене? – вона ткнулась лицем у подушку й тихо заплакала.
– Марто, не треба... Ти ж зрозумій, моя дівчино. – Іван схилився над Мартою і погладив мокру від сліз щоку.
Марта не обернулася.
– Я люблю тебе, Іване... Я не можу без тебе... Я хочу бути з тобою... Я. тобі народжу сина, я... – говорила в глуху стіну...
– Марто, не треба про це... Ти ж усе знаєш... У мене є Ярина...
– Нема! – Марта, прикриваючись простирадлом, зіскочила з ліжка. – Я вигнала її звідси, і вона не повернеться до тебе! Не повернеться!
– Як вигнала, коли? Вона була тут? – не вірив своїм вухам Запорожний.
– Була, – обпалила недобрим поглядом.
– Де ж вона?
– Поїхала... Вона говорила, що вагітна від тебе... І я сказала, що вагітна...
– Ви що, подуріли? – Іван навіть спробував усміхнутися. – З ким вона приїздила?
– Сама, верхи... Що мені робити, Іване? – з мукою дивилася на Запорожного. – Що мені робити, скажи!
– Іди до своєї кімнати, поки мати не прокинулася. Дівчисько.
Марта відкинула розпущену косу і відступилась од нього.
– Може, ти ще колись пошкодуєш, – сказала і швидка щезла за дверима.
* * *
Не хотіла Марина справляти ніякого весілля – не молоді ж вони з Парамоном, навіщо людям очі зривати.
А Парамон – на своєму:
– Хочу, Марино, щоб цей день запам'ятався нам, бо довго чекав його. А крім того, пообіцяв, що Лідію Миколаївну покличу з генералом...
– Коли пообіцяв?
– Як у гостях був.
– Хіба приїдуть?
– Попрошу машину в Запорожного і привезу. Сусідів покличемо.
– Добре, Парамоне, – погодилася Марина.
Ні, не думала Марина, що доведеться їй пережити третє весілля. Почують люди – здивуються: хто подумав би? Не вітряна ж якась, а тиха, скромна Марина, з вічно сумними очима, уже третього причарувала. Ну, люди поговорять-поговорять та й звикнуть, а що скаже Ганнуся? Це найбільше тривожило Марину, бо не маленька ж. Вирішила нічого не таїти перед дочкою.
– До нас, Ганнусю, – сказала вранці, заплітаючи їй косу, – перейде жити... Парамон...
– Отой жовтоокий? – байдуже запитала Ганнуся. – А в нього що, хата розвалилася?
– Ні... Він... ну... ми хочемо одружитися...
– Він буде твоїм чоловіком? – спитала Ганнуся.
– Хочу, щоб ви батька мали, важко нам, – зітхнула Марина. – Він добрий, не зобидить...
– А якщо мій тато повернеться? – спливла давня надія.
– Не повернеться вже, Ганнусю. Ніколи... – Марина пригорнула до себе дочку, і Ганнуся, вткнувшись носиком у теплі материні груди, тихо заплакала. – Не треба плакати, бо весь день буде в сльозах...
– Не буду, мамо, – поцілувала матір в щоку, і Марина сприйняла це, як доччину згоду і прощення.
У хату зайшов заклопотаний, як завше, Ілько Сторожук.
– Запорожний просив, щоб прийшла, Марино, – подав руку господині, Ганнусі і, переконавшись, що більше вітатися ні з ким, заховав її в кишеню.
– Я зараз, Ільку, – накинула хустку Марина. Вже на вулиці спитала: – Що там було в райкомі?
– Розкаже...
Іван сидів у кімнатці бухгалтера і щось писав. Привітавшись з Мариною, підсунув їй свого стільця, бо їх всього було два, а сам сів на підвіконні.
– Що ж, уся парторганізація зібралася? – зажурена посмішка з'явилася на обличчі Запорожного.
– Протокола писати? – Ілько Сторожук як партгрупорг вважав тепер за необхідне фіксувати кожне їхнє зібрання.
– Не треба, Ільку Гнатовичу, – відповів Запорожний. – Уже все записано... Доповідаю вам, що мене звільнено від обов'язків директора лісгоспу і... винесено догану...
– Що-о?! – вихопилося в Марини.
– Га? – думав Ілько, що не дочув.
– Як же це? За що, Іване Трифоновичу?
– Я вам розкажу...
* * *
Якби Степану Стратоновичу Каїтану сказали, що завтра буде землетрус і він провалиться кудись на той світ, то він повірив би цьому більше, аніж словам начальника облземвідділу:
– Вас, Степане Стратоновичу, – сказав начальник, дивлячись в далечінь, правда, обмежену пофарбованою стіною, – призначено директором Степового лісгоспу...
– Не розумію, – розгубився Каїтан. – Мене? За що?
– Вас. Замість Запорожного, – підтвердив начальник. – Є така думка...
– Але я... У мене сім'я і взагалі... Я не можу... виправдати довір'я, – нарешті знайшов аргумент Каїтан.
– Виправдаєте, – сказав начальник. – Скільки вам треба часу, щоб зібратися?
– Володимире Карповичу, – дзеленькнув графин з водою в руках Каїтана, – я ж тут... справлявся... під вашим керівництвом... А сам я не вмію...
– Там ви теж будете під моїм керівництвом, – заспокоїв його Володимир Карпович. – Майте на увазі, що Степовий лісгосп іде першим у постановах уряду... План осінніх посадок знову збільшено. Негайно їдьте, організовуйте доставку торфу і... виправляйте становище...
– Але я, Володимире Карповичу, не знаю, чи справлюсь...
– Справитесь. Мусите. Бажаю успіху. – Володимир Карпович потиснув руку Каїтану, давши зрозуміти, що розмову закінчено.
Добрівши до свого кабінету, Степан Стратонович подзвонив дружині і доповів про новину. У складних випадках він завжди користувався телефоном і, очевидно, мав рацію, бо вести розмову з Юлією віч-на-віч було не дуже безпечно. Після короткого повідомлення про суть справи Каїтану вже не довелося говорити.