Пригоди молодого лицаря

Крига ґречно вклонився, оглянув її пишне вбрання бистрим оком і не міг заховати ледве помітну глузливу усмішку під козацьким усом, та господині — і стара, й молода — покмітили її, але зрозумі­ли як стриманий вияв захоплення блискучою красою пишної пан­ни. Тут лише побачив Крига всю безпідставність приказки: убери красно й пень, то буде подобень. Ні дорога адамашкова сукня на панський лад, ні надмір коштовних самоцвітів та золота на ній, на худій веснянкуватій шиї та на таких самих руках не тільки не скрашали вбогої вроди панни, а навпаки — підкреслювали тую вбогість. Жодні оксамити, саєти, єдваби, адамашки, жодні самоцві­ти й перли не могли затаїти ні рудого, рідкого волосся на голові, ні рясних, хоч і тоненьких, упродовжних пругів на низькому чолі над безбровими сливе, невиразними сивими очима, ні кирпатого чер­вонявого, немовби облупленого, носа, ні кощавих плечей і плит­кого погруддя…

І перед очима в Криги стала друга постать простої канівської міщанки, майже селянки, що так владно захопило його всього з душею й серцем, і йому стало невимовно журно й жалко цієї бідо­лашної, вицяцькованої так, що далі вже й годі, істоти.

"Небагато десь радощів зажила в дівуванні, — думав він про себе, — та чи й заживе їх у тому заміжжі. Таких щастя цурається… Але навіщо вона вистроїлася як на весілля?.. Невже заради ме­не?.. Ох, кепські десь твої сердечні справи, небого, коли хочеш запобігти внятливості та прихильності в простого козака, хоч і в осавули…"

Такі думки роїлися в гостевій голові, хоч назверх він був і ве­селий, і говіркий, охоче відповідаючи на всі запити цікавої й допи­тливої з певних причин полковниці.

За недовгий час господиня непомітно, як їй здавалося, випи­тала в гостя все, що треба було, аби скласти собі свою думку й про нього, й про його заміри та щоб все це втямити й далі накеру­вати розмову, якнайобережніше, розуміється, й найполітичніше на те, про що пише наприкінці свого листа полковник. Вона, як і всяка гарна мати, глибоко любила свою безталанну дитину, може, тим більше, що вона безталанна, але щодо її здатностей зачарува­ти якогось молодика, коли не зовнішніми, то внутрішніми своїми якостями, не оманювала себе, тому вважала за потрібне прийти їй на поміч своїм досвідом і знанням людського серця і вдачі, тим па­че що бачила те гарне враження, яке справив на її єдиначку бра­вий осавула. І походженням, і освітою (не мала, властиво, жодної освіти, могла лише сяк-так слебізувати друковане), й складом ро­зуму була проста собі жінка, але за довгий подружній час із Пет­ром Гудимою добре збагнула науку всіх наук — життя, тому й у найтяжчі хвилини могла дати собі раду з обставинами.

— Всякий маєток, — говорила за вечерею, — навіть наймен­ший, потребує повсякчасного, безупинного догляду й упадання коло нього, потребує господарського ока. Та й господар — це тіль­ки половина догляду: жодне господарство не може обійтись без ока жіночого. А ще як господар — от як у нас — і поза маєтком має якусь службу чи уряд, то без жіночої помочі не обійтись.

— А певне, що не обійдешся, — підтакнув цілком слушним мі­ркуванням старої Крига.

— Отже… Ти, пане осавуло, хочеш купити хутір, а що не жо­натий, — як же думаєш обійти цю справу?

— Та дуже просто, вельможна пані, — засміявся Крига, — оженюся, та й край.

— Ой, пане мій, це зовсім не так просто, як ви, молоді, гадає­те. Щоправда взяти шлюб — проста річ, але з ким? Чи ви часто здаєте собі справу, з ким женитесь? Сливе ніколи! Красне личко, чорні брови — от і все, чого ви вимагайте до шлюбу, і лише по шлюбі ви починаєте міркувати, що цього для щасливого й розум­ного подружжя занадто мало, що — особливо, коли мається не­абияке господарство, — гарне личко й чорні брови зовсім не така вже конечність, що краще, якби натомість та в дружини була гар­на, спокійна вдача, не було вітру в голові, а щоб вона була всею душею прихильна додому, до господарства, дбайлива коло нього, кукібниця, а до всього того й гарна мати своїм дітям.

Довго ще повчала полковниця в такому дусі, але так обереж­но, що гостеві й на думку не спало запідозрити вмисність саме та­кої, а не іншої розмови, і тільки перед кінцем вечері, коли полков­ниця почала говорити, що розумний, статечний чоловік і тим паче не повинен нехтувати, що бере за жоною, яке віно, якби й самим не жити в злиднях, і дітей не пустити по світі старцями; що найро­зумніше брати за дружину дівчину, єдиначку в своїх багатих бать­ків, — тільки тоді Крига зміркував, куди й до чого вона так хитро­мудро хилить розмову.

Він мимохіть позирнув на панну й зустрівся з її трохи не бла­гущим поглядом, що в нім можна було прочитати все: і закоха­ність, і відданість, і прохання зглянутись на її занадто забарне ді­вування — все-все, що може виявити очима бідна дівчина, що за­сиділася в дівках, до підхожого для жениха молодика. Шкода й знов стало йому дівчини, але коли уявив він її своєю жінкою, то ледве втримався, щоб не скривитися від неприємного вчуття, а пе­ред очима блиснув осяйний образ другої єдиначки, на котру чи не дивився він сам так, як оце дивиться на нього бідолашна панна Марися. Від самої згадки твар його спалахнула захопленням, а очі заграли щастям так, що Марися спаленіла, як калина, й спустила очі, покривши їх ріденькими, білими, як у біленького поросяти, ві­ями.

"Та й погана ж вона, нівроку", — подумав, не гасячи щасли­вої ухмилки, Крига, а далі промовив уголос, обернувшись до ста­рої, аби щось сказати:

— Та про віно, власне кажучи, мені, нема що дбати: маю й сам чим і жінку, й дітей контентувати…

— От і видно відразу, пане осавуло, що молодий ти ще, — за­сміялася господиня: від неї не втаїлася усмішка щастя на устах го­стя й його погляд захоплення, кинутий на Марисю: вона взяла це на карб доньки, й настрій її, й до того гарний, піднісся. — Маєток до маєтку ніколи не вадить, а навпаки — приносить і багатство, й честь, і повагу.

— Це правда, вельможна пані, — згодився Крига.

— Авжеж, правда, — провадила далі господиня. — Чому по­льські магнати і сильні, як королі, й у великій повазі та шанобі?.. Бо в кожного маєтки незчисленні: чого забагнеться, те й уродить­ся, як по-щучому велінню. І всякий тобі вклоняється, всякий запо­бігає в тебе ласки, а ще як і рідню маєш значну, а не якусь хлоп­ську або міщанську, то й до значних урядів дорога перед тобою ві­льна.

Довго ще говорила полковниця, малюючи привабливі далечи­ни, й тільки-тільки не сказала: коли ти не дурень, пане осавуло, то сам, здоров, догадаєшся, що маєш чинити.

Крига й справді догадувався що і як, але чинити не квапився, а, подякувавши за вечерю, хотів іти до коня, щоб там десь примо­ститися на коротку ночівлю, бо на світанку мав вирушити далі; та пані не пустила.

— Бог з тобою, пане осавуло! — обурилася вона. — Хочеш скривдити нас, чи що?.. Ми ще не так дуже зубожіли, щоб відсила­ти гостя в челядню чи на стайню спати. Коня твого ніхто не вкра­де, без тебе нагодують його й доглянуть, а ти виспишся в покої. Прошу ласкаво, вже постелено. Горпино! — гукнула господиня че­рез сіни в пекарню. — Покажи панові осавулі його покій.

Дівчина стала чекаюче на порозі.

Крига подякував господиням, попрощався сердечно, ознайо­мивши, що виїде вдосвіта, дав на добраніч, уклонився й вийшов.

Не вважаючи на пізні обляги, довго ще мати й дочка сиділи при світлі в опочивальні, пошепки повіряючи одна одній свої вра­жіння, й положилися спати тільки з другими півнями.

XVIII

Другого дня надвечір Крига під'їхав до хутора старого запо­рожця Дмитра Гулого.

Так само, як і хутір Гудими, маєток Гулого огороджено було густим, щільним, міцним і високим частоколом, з тою хіба різни­цею, що, на січовий взірець, огорожу було поставлено на шанці, — отже, довкола хутора, опріч цієї майже кріпості, було викопано глибокий рів. У частоколі в ріжних місцях пороблено було діри для мушкетів і гаківниць, а над брамою навіть підносилася невисока рублена вежа, що з бойниці її визирала паща гармати, щоправда, дерев'яної, але згуста окутої грубими залізними обручами.

"Добро забезпечився старий вояка, — думав Крига, пильним оком знавця оглядаючи укріплення. — Якщо справді в його зброй­ниці знайдеться хоч стільки вогнепальної зброї, скільки дір у час­токолі, то жоден загін татарський не здобуде хутора… Це добре…"

Він ще раз озирнувся, кинувши оком на займище характерни­ка. Кругом хутора, з одного боку, від річки Тясмина, була толока, вигін для худоби: пастухи коло череди, коло коней, коло овець у різних місцях спокійно стояли, спершись на свої киї, й з полінку­ватою цікавістю стежили здалеку за незнайомим їздцем. З другого боку, по той бік хутора, зеленіли поля всякої пашні. В одному міс­ці, на широкому, розложистому спаді до річки, можна було пізнати величезний баштан, облямований уже височенькими довго— й ши­роколистими стеблами пшінки та пишними зеленими соняшниками по краях. То там, то сям вешталися люди, а на баштані працювало сапами кількоро зігнутих жіночих постатей.

— А чого тобі, козаче, треба тут? — озвався згори, з вежі, го­лос.

Крига задер голову й побачив у бойниці, поряд із пащею гар­мати, кудлату голову якогось пристарого чоловіка з довгими запо­розькими вусами.

— Та хотів би побачитися з паном полковником Гулим, — від­повів Крига.

Собаки в дворі, почувши чужого, позбігалися до брами й зня­ли страшенне валування.

— Десь на пасіці полковник! — намагалася перекричати со­бак голова. — А хто добивається?.. А бодай ви виздихали!.. Й зві­дки? Треба сказати старому…

— Городовий осавула Денис Крига з Канева.

Голова ще раз оглянула гостя з цікавістю й заховалася. За хвильку почув Крига, як вона покрикувала на собачню, відігнавши її від брами, а далі все стихло. Чекаючи, поки його впустять, ка­нівський гість оглядав уважно околиці й невеличку, але міцну фо­ртецю старого характерника.

Сонце заходило. Довгі тіні послалися від вершника, від часто­колу, а найдовша — від башти. Чередник вийшов із стану мальов­ничої нерухомості й, жбурляючи свого кия по неслухняних воло­вих та коров'ячих хребтах, гонив череду до річки. Те саме робив табунщик з другого кінця широкого вигону. Безпорадно скаржили­ся на свою дурну долю вівці… На баштані сходилися до гурту дів­чата й жінки, скинувши сапи на плечі й весело перегукуючись.

Нарешті брама розчинилася.

— В'їжджай, пане осавуло, в двір, — промовила вже знайома пелехата просива голова на широких плечах, що належали здоро­венному чоловікові в чорній полотняній сорочці й таких самих штанах.