Закінчила тим, що дуже жалкувала, що не могла прийняти їхньої пропозиції, бо ще не працювала і не мала грошей, лише дванадцять карбованців, а з дому ж мені нікому було допомагати.
– Дуже рада була з вами познайомитися, а тепер піду, – закінчила я і піднялася.
Та вони і слухати не хотіли! Почали пояснювати, що і так добре; що за квартиру вони вже заплатили за три місяці наперед, бо хазяйці дуже потрібні були гроші; що пшона нещодавно купили аж цілих п'ять кілограм, а картоплю їм недорого продає хазяйка.
– Єлизавета Володимирівна на сніданок і обід готує смачний куліш, а ввечері печену картоплю і чай. На ваші дванадцять карбованців купимо цукру, ще й на хліб залишиться, а доки скінчаться продукти ви й на роботу влаштуєтеся.
Я повірила цим аргументам, довелося повірити, бо іншого виходу не бачила. Та, мабуть, і доля змилувалася наді мною, послала мені таких добрих і щирих друзів. Чим більше зближувалися, тим більшу приязнь відчували один до одного.
Довгими вечорами, коли при свічці було читати важко, збиралися втрьох і не могли наговоритися. Розповідали одне одному про життя і роботу до арешту, мріяли, планували майбутнє.
Я дізналася, що Єлизавета Володимирівна походила з дворян. Знала французьку мову з дитинства, а з 25-ти років почала працювати перекладачем у посольстві Франції. Там і зустріла молодого співробітника посольства – француза. Покохали одне одного, мала народити від нього дитину. Коли про це дізналися в Міністерстві внутрішніх справ, француза за 24 години вислали з Радянського Союзу, а її заарештували за шпіонаж. Донечку народила вже у в'язниці. Добре, що старшій сестрі Єлизавети Володимирівни вдалося забрати дитину до себе.
Я розповідала про Київ, війну, окупацію. Мене часто просили читати українські вірші, дуже любили ліричні, особливо Лесі Українки, Олександра Олеся, Івана Франка. Говорили, що їм подобається наша мова, і я вірила, що це було сказано щиро.
Пошта в Довгому Мості була ніби клубом для всіх засланих – вони збирались там в надії отримати лист з дому, там же читали, ділилися новинами, обмінювались думками. Я ж боялася виходити між люди, щоб не зустрітися з Ботєвим або кимсь з його інформаторів.
Оскільки жила в Довгому Мосту нелегально, комендатура не знала про мене. Хвилювалась, чи не шукав мене комендант – він, мабуть, вже приїздив у Піщанку, а мене ж там не було.
Борис Васильович дізнався, що наші справи ("вовчі білети") знаходяться у Довго-Мостовській комендатурі, і комендант бере їх звідти, коли їде в Піщанку на перевірку. А ще вияснив, що Ботєва тут не було, ніби перевели кудись. Порадились, і я пішла до комендатури, сказала, що в лікарні беруть на роботу, а на лісоповалі працювати не можу. Вдалося, лише запитали, звідки прибула. Ура! Тепер треба було відмічатися в Довго-Мостовській комендатурі і могла вже жити тут легально. Після цього сміливо пішла в лікарню. Прийшла, розповіла все-все Шубладзам, але вони не наважилися взяти мене медсестрою без дозволу самого Ботєва, бо насправді його нікуди не перевели, він лише поїхав лікуватись.
– А раптом він якось дізнається, що ти тут? Тоді невідомо, що буде і тобі, і нам.
Вирішили, що краще мені працювати дільничним фельдшером, не бути на очах Ботєва, і пообіцяли якомога швидше знайти мені місце поближче до Довгого Мосту.
Надворі вже запахло весною, почав потроху танути сніг. У хазяйчиної собаки якраз народилися цуценята. Двох жінка віддала, а третього зібралась топити, бо ніхто не хотів брати. Борис Васильович, як тільки про це дізнався, прибіг до нас з благальними очима:
– Візьмемо?
– Звичайно візьмемо! Самі не будемо їсти, а собаці дамо, м'ясом же їх тут ніхто не годує.
Борис Васильович зрадів, мов дитина. Сам годував щеня, доглядав, виховував. Назвали цуцика Барсом.
На протилежному боці вулиці жив товариш Бориса Васильовича – Георгій Бреньов. Вони разом просиділи всі десять років у Москві, разом їх і сюди заслали. Тільки Георгій був значно молодший – його заарештували через місяць після захисту кандидатської дисертації. Він був одружений, але невдовзі після арешту дружина його покинула і вийшла заміж за іншого.
Георгій часто приходив до нас у гості, ми з ним стали добрими приятелями. Помітила, що подобаюсь йому. Та й, чесно кажучи, він мені теж подобався, особливо його голос, манера, постава. Насправді я не вміла і не хотіла кокетувати з мужчинами – просто була щира, легка у спілкуванні, та й звикла ще з інституту, що багатьом подобаюся. Однак життя так склалося, що постійно доводилося думати лише про те, як вижити, як допомогти мамі, татові, а ще мене дуже захоплювала моя робота. Вона займала і думки, і весь мій час, тому на інше вже ні сил, ні бажання не залишалося. Помітила, що майже не згадую ні Едуарда Івановича, ні Ігоря. Вирішила, що напишу їм, коли вже почну працювати.
А ще неподалік від нас у маленькому будиночку жила старенька Марія Адольфівна. Її вивезли сюди ще перед війною як представницю старого дворянського роду. В Ленінграді Марія Адольфівна працювала костюмеркою в оперному театрі. Після війни приїздив до неї в тайгу син-льотчик (всі груди в орденах), та забрати її додому не зміг – не відпустили. Тоді він збудував матері маленьку й затишну хатинку і повернувся до Ленінграду, пообіцявши приїздити у відпустки. А через деякий час прийшов лист від невістки: він у Магадані, ув'язнений за те, що ще у війну з підбитим літаком три дні пробув у німецькому полоні. Йшли роки. Більше вістей не було ні від сина, ні від невістки. Посивіла, постаріла Марія Адольфівна. Шила для людей, цим і жила (вона ще як їхала сюди, взяла з собою швейну машинку). Жила ніби добре, але журилася, що і матерія погана і фасонів ніяких – місцеві замовляли тільки все пряме і з довгими рукавами, щоб мошка не кусала.
Дуже раділа, що шитиме мені, хоч із простирадла, медичний халат та шапочку:
– Фігурка у вас гарна, струнка. Шитиму вам із задоволенням і безкоштовно, лише замовляйте.
Я б з радістю, було б тільки з чого.
-8-
Нарешті я отримала призначення фельдшер-акушеркою в Капкаринську сільраду, до якої належало два села: Капкара і Тібішет. На північний захід від Довгого Мосту йшла дорога, яка через десять кілометрів перетинала село Тібішет і ще п'ять прямувала до Капкари. Отже до району мені було п'ятнадцять кілометрів – за сибірськими мірками зовсім близько. Тут населені пункти найчастіше знаходились на відстані 40-60 кілометрів один від одного і навіть більше – вони наче загубилися у величезних просторах сибірської тайги.
В селах стояли рублені з величезних стовбурів хати з критими ґанками. Огорож не було – відразу тайга. Серед велетенських сосен та кедрів ці хатки здавались маленькими і беззахисними полонянками дикої, але прекрасної природи. Тут не було ні радіо, ні електрики. Як жили місцеві, як пристосувалися до цих глухих місць, до довгої суворої зими з її сильними морозами і глибокими сніговими заметами? Хоча, люди тут жили вже кілька століть, мабуть звикли або просто не уявляли, що може бути по-іншому. А нас, мешканців столиць і великих міст південних та східних республік, для того і засудили, щоб нам було важко, щоб втрачали ми свої сили й здоров'я і швидше помирали. Якщо ми в зоні вижили, так нас відправляли у заслання у найнепридатніші для життя місця – Соловки, Колиму, Магадан, Сибір.
Після того, як отримала призначення на роботу, Борис Вахтангович познайомив мене з колегами. Дізналася, що в районі є шість ФАПів (фельдшерсько-акушерських пунктів), в яких працюють теж всі заслані лікарі й фельдшери, і я – єдина жінка серед них.
Мені видали гарний фонендоскоп і бікс з малим набором хірургічних інструментів. Пояснили, що завжди можу направити хворого на консультацію в Довгий Міст, прийти сама або подзвонити по телефону, якщо буде потрібна порада. Я зраділа, що в Капкарі й Тібішеті є телефон. Також кожний квартал я повинна була усно звітувати про свою роботу, а піврічні та річні звіти надавати у письмовому вигляді.
Вечір напередодні від'їзду пройшов весь у зборах. Білий, аж сяючий, накрохмалений і випрасуваний халат з шапочкою підготувала першим, але не вкладала – повісила на саморобних плечиках, щоб не зім'явся. Показала блискучий бікс з інструментами, дала всім послухати через фонендоскоп, як дихають легені і б'ється серце. Потім взялась за хазяйські справи: Єлизавета Володимирівна виділила мені каструльку, кружку, півхлібини, трохи пшона й цукру. З авансу – 50 карбованців, який отримала в лікарні, 30 залишила Єлизаветі Володимирівні і Борису Васильовичу. Під вечір прийшов Георгій, пили чай, розмовляли, чого тільки не згадували. А ще я раділа, що тепер могла забрати сюди маму.
18 травня видався чудовим, теплим і сонячним днем. Рано вранці до воріт під'їхав віз, запряжений… волом! На нього склали мої речі, для яких цей віз явно був завеликим. Візник-проводжатий виявився підлітком років 14, не більше. Шморгав носом, мовчав, червонів. Я попрощалась з хазяйкою. Вона дивувалася, як я, не місцева, одна ходитиму по тайзі – не знала ж про мої зимові подорожі до Довгого Мосту з Піщанки.
Єлизавета Володимирівна, Борис Васильович і Георгій пішли мене проводжати. З нами, звичайно, побіг і Барс. Ми ж завжди, як ходили гуляти, брали його з собою. Вулиця відразу вивела нас в тайгу. Поводир з волом крокував попереду, вказуючи дорогу. Хлопчина був сповнений поваги й гордості за доручену йому таку важливу справу. Ми всі йшли за возом. Весело розмовляли, шуткували, милувались природою. Навкруги вже все зазеленіло, лише в самій гущавині та по ярах ще лежав сніг. Барс бавився, забігав уперед, ховався, потім вискакував, кидався до мене, облизував обличчя, лащився. Невже собака розумів, що ми розлучаємося?
Кілометра через три Єлизавета Володимирівна і Борис Васильович попрощались і повернули назад. Я пообіцяла приходити до них часто, сумно було розлучатися. Борис Васильович покликав Барса.
Георгій залишився зі мною, ішов далі, хоч я і не дуже цього хотіла. Я вся думками вже була там, у своєму ФАПі. Мені треба було зосередитися, та й не хотіла, щоб вперше в селі мне побачили з кавалером, наче якесь закохане дівчисько.
Георгій це відчув (ми якось добре розуміли один одного) і невдовзі теж став прощатися.
Раптом нас наздогнав Барс, кинувся до мене, мало не збив з ніг, почав облизувати, скакати.