Там, за Россю, в лугах, були три печенiги. Асмус iз гриднями довго гнались за ними й скарали, але один iз печенiгiв в останню смертну хвилину натягнув тятиву лука й послав стрiлу, що вцiлила Асмусу в серце.
Смерть Асмуса глибоко засмутила Святослава. Коли вiн стояв над його могилою, то вiдчував, що прощається не тiльки з вуйком, а з чимсь бiльшим, iз людиною, частку душi якої вiн увiбрав у себе й нею жив.
"Прийми його, Перуне, у свої оселi, — думав Святослав, — а коли менi доведеться прощатись iз свiтом, то хотiв би померти так, як Асмус!"
Коли вийти за древню Родню* (*Родня стояла на горi, нижче вiд сучасного Канева.) й стати край Княжої гори, над самим її краєм, де спiють нинi хлiба, буйно ростуть трави, цвiтуть квiти, опадають туманами й знову пливуть над безмежними просторами хмари, — там i є могила Асмуса!
От про все це й думав княжич Святослав, стоячи в надвечiрнi купальської ночi бiля вiкна терема. I чомусь йому знову стало невесело, тоскно, чомусь захотiлось залишити свiтлицi, де за день розпеклось стало гарячим повiтря, захотiлось вийти разом з усiма на луки над Почайною, когось шукати i когось зустрiти.
Бажання було настiльки непереможним, що княжич не витримав, одягнув темне платне, накинув на плечi корзно, непомiтно залишив Гору, перейшов мiст i попрямував до Почайни.
2
Разом з iншими дворянами на свято Купала пiшла й Малуша. Ще дома, в рiдному селищi, любила вона свята; холоднi, але гомiнкi вечори Коляди, веселi днi веснянок, заквiтчану вогнями нiч Купала, п^янi вiд олу й медiв обжинки. Маленька дiвчинка у подертiй сорочцi стояла тодi оддалiк вiд усiх, боялась пiдiйти до гурту, але їй було так радiсно.
Свята в Києвi ще бiльше вабили Малушу. Тут так багато вогнiв, так клично звучали пiснi! I все ж вона — проста дворова дiвчина, а пiзнiше ключниця — i на цих святах стояла осторонь, боялась влитись у гомiнкий, веселий натовп, де веселились i подоляни, i дiти майстрiв з передграддя, i навiть боярськi та воєводськi дiти.
Вони завжди кликали Малушу погуляти з ними. Особливо кликали, просили пiти з ними на свято гриднi з Гори. Та й як їм було не кликати її? Вона вже не та маленька, худенька, перелякана дiвчина, що тремтiла колись у лодiї, що їхала, зщулившись пiд щитом, на Гору.
Малуша змiнилася. Коли б батько вигадував їй iм'я тепер, то, напевно, назвав би не Малушею, а знайшов якесь iнше слово — теплiше, краще!
Вона витяглась, була ставна, мала тугi, пружнi ноги, виразно окресленi стегна, тонкий стан, у маленьких її грудях було ще щось дитяче, але разом i достигле — жiноче, звабне. Вона мала округле обличчя з устами, що нагадували пелюстки квiтки, невеликий лукавий носик, темнi брови й чудове русе волосся.
Але найбiльше вражали її очi — карi, глибокi, живi, що вiд одного холодного слова могли затьмаритись, а вiд найменшого сонячного променя — засвiтитись. Тiльки на людях нiколи вони не були смутними, але й не свiтилися, бо Малуша жила на Горi.
У цю нiч, наблизившись до натовпу, Малуша забула про Гору й терем, її охопило приємне збудження, вона стала в коло, що оберталось круг вогню. Разом з iншими дiвчатами, мiцно взявшись за руки, тiкала, коли юнаки хотiли їх улоскотати. Коли ж дiвчата й юнаки почали стрибати через вогнi, Малуша довго боялась, вагалась, а потiм скiльки було сили в ногах побiгла, одiрвалась вiд землi, пропливла над багаттям, стала на ноги, але не зупинилась, а побiгла далi, щоб зробити коло i, повернувшись, знову стрибнути через вогонь...
Так вона робила не раз. Купало — великий чародiйник, i той, хто приходить на його свято, нiби випиває мiцного вина. Малуша також сп'янiла, зникли кудись її страх i вагання, тепер вона була, як i всi, в полонi у Купала, у вирi любовi.
А хiба вона не мрiяла й не думала про кохання? За тяжкою роботою у неї не вистачало часу спочити, помрiяти. Та вже не раз увi снi хтось нiбито бажаний i дивно знайомий приходив до неї в хлiвину, не раз вона, жахаючись, прокидалась серед ночi, бо здавалося — тiльки-но хтось був поряд з нею, пригортав до себе, схилявся, так близько свiтились, пломенiли його очi...
— Рятуй мене, Перуне, рятуй, — шепотiла тодi вона й торкалась рукою обереги — материного дарунка, богинi Роженицi.
Зате тепер вона робила, як усi, i, як усi, могла дати волю душi своїй i серцю. Ще стрибок, ще один стрибок, ще один стрибок, Малушо, священний вогонь Купала очищає тiло, вiн наближає любов.
А коли дiвчата почали заплiтати вiнки й пускати їх у Почайну, щоб запитати в долi, чи судилося їм мати пару, а якщо судилось, то з якої дороги, сплела вiнок i Малуша. Хiба ж їй, як i всiм, не цiкаво було дiзнатись, попливе її вiнок чи потоне, знайде вона собi пару чи нiколи не знатиме любовi?
Так, пустивши вiнок на воду, й пiшла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне вiн, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?
Вiнок не тонув, вiн плив i плив, у пасмугах вiд вогнiв, що грали на плесi, на водi вимальовувалось його темне коло.
I раптом Малуша побачила, що хтось невiдомий з'явився перед нею, а далi схопив її за руки.
— Хто це? — сполохано крикнула вона.
— Невже ти мене не впiзнала? — почула Малуша знайомий голос.
— Княжич Святослав?
— Так, це я... А чого ж ти злякалась?
— Я прийшла з дворянами поспiвати й стрибати, пустила свiй вiнок, пiшла за ним...
— То добре, Малушо... Сам Купало привiв тебе сюди...
— Ой нi, княжичу... Це — нещастя, тут так темно... i я вже пiду назад до вогнища. Там усi дворяни...
— Нi, ти нiкуди не пiдеш...
— Чому, княжичу? Як же так, що я нiкуди не пiду...
— Так, Малушо! Сiдай ось тут, на кручi, i я сяду бiля тебе...
Вона сiла, бо княжич не випускав її руки. Його рука була така дужа й гаряча. Сiла вона й тому, що не могла перемогти зваби цiєї неспокiйної, тривожної ночi...
Якусь хвилину мовчали. До них долiтали звуки купальських пiсень, тихий сплеск води, чиїсь голоси в темрявi, але все це було так далеко.
— Ти вiриш у долю? — запитав Святослав.
— Вiрю... нi, не вiрю! — знiтившись, вiдповiла вона.
— А для чого ж ти пускала вiнок? Адже хотiла знати, куди вiн припливе?
— Хотiла.
— Отже, ти вiриш у долю. Вiрю в неї i я. Так мене навчив Асмус.
— Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вiрити.
— Нi, вона не обдурює, — впевнено сказав вiн, — i їй вiрити треба.
Випустивши руку Малушi, Святослав довго сидiв I дивився на чорне плесо, немов мiг там щось вчитати.
— Ти колись думала про мене? — раптом запитав вiн, обернувшись до неї, i вона побачила його освiтленi вогнями очi й вуста. Тiльки цi очi й вуста тепер не були злими, як у теремi на Горi, а такими, якi вона бачила увi снi.
— Я думала про тебе, — щиро призналась вона, — i завжди боялась... Коли ти говорив, коли мовчав... i гримав на мене.
— А може, — сказав вiн Малушi, а бiльше, мабуть, собi, — може, я був суворий з тобою i гримав через те, що любив тебе?
— Ой княжичу, — жахнулась вона, — навiщо говорити такi слова, та ще в нiч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хiба ж можна воднораз ненавидiти й любити? — Вона знайшла силу стримано засмiятись.
— Можна, — вiдповiв вiн. — Коли я ненавиджу, то вiд усiєї душi, коли люблю — то до останку.
— То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидiв?
Вiн сказав дуже голосно:
— Нi, тебе я тiльки любив. Ненавидiв їх, усiх на Горi...
— За що, княжичу, за що?
— За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тiльки роба... Я сварився, i кричав, i гримав на тебе за те, що ти корилась їм.
— Нi, княжичу, я не розумiю, як можна разом ненавидiти i любити.
— Але ж мене ти не ненавидиш?
— Нi, княжичу, як я можу тебе ненавидiти, ти — княжич, я — роба...
— Ти знову про це... Слухай i запам'ятай, — перебив вiн її. — Я говорю правду. Клянусь Купалом...
У тишi, яка настала пiсля цього i яку, здавалося, ще й заглибила ця купальська нiч, вiн почав:
— Слухай, Малушо! Отам, на Горi, i скрiзь — на Днiпрi, у полi — менi чогось не вистачало... Спочатку я не знав, чого менi треба, перестав спати, вибирав зорi на небi, все когось ждав. А тепер знаю, що шукав, вибирав i ждав тебе, тiльки тебе. Я люблю тебе, Малушо!
— Княжичу! — жахнулась вона. — Як можеш ти мене любити? Я проста дворянка!
Малуша розповiла йому про себе. Втiм, що вона могла розповiсти? Кiлька слiв про Любеч, батька й матiр, ще про те, як приїхав i забрав її з собою Добриня, як вiн пiд щитом вивiз її на Гору, як взяла Малушу до себе ключниця Ярина.
— То гридень Добриня твiй брат? — запитав Святослав.
— Так, княжичу, брат.
— Добрий гридень, — задоволене сказав Святослав. — Нiколи не думав, що ти його сестра.
I тут же подумав про те, що мусить зробити щось таке, щоб Добриня вiдчув його княжу ласку: пожалувати чимсь, дати добру зброю. Тiльки Малушi княжич про це нiчого не сказав, а, дивлячись на плесо й вогнi, вiв далi.
— А може, я й люблю тебе саме через те, — запальне говорив вiн, — що ти не княжна, не боярська i не воєводина дочка. Я для себе мiсця не знаходжу там, на Горi, я ночей не сплю, думаючи про тебе, ти для мене краща всiх на свiтi...
— Не говори так, не говори, княжичу Святославе.
— Та чому ж не говорити?
— Менi страшно, i я дуже нещасна, якщо ти говориш правду...
— Клянусь Перуном...
— Княжичу, якщо судилось нещастя, навiть Перун мене не захистить...
— Не зможе Перун — я захищу... Слухай, Малушо, хiба це не щастя сидiти нам разом?..
Вона подумала й навiть заплющила очi.
— Так... щастя...
— А коли я тебе обiйму, поцiлую?
Малуша бачила зорi над собою, але одразу вони затьмарились, згасли. Близько перед собою вона побачила очi княжича, почула його дихання, мiцна, дужа рука стиснула її до болю, до крику... Проте цей бiль тривав коротку хвилину, всю iстоту Малушi пронизали радiсть, щастя вiдчутої любовi. Разом з Святославом, нiби на хвилях рiчки, Малуша попливла кудись далеко, може, i в самий вирiй...
Їй здавалося, що вона спить, кiлька разiв вона нiби прокидалася, бачила купальськi вогнi, тремтливi їх вiдблиски на плесi, до слуху її долiтали звуки пiснi, але все це було так далеко. Новi й новi хвилi любовного шалу захоплювали її, пiдносили, несли далi й далi...
Проминуло багато часу. Вони прокинулись. Малуша була стомлена, немiчна.
— Я проведу тебе, Малушо.
— Не треба, княжичу, вогнi ще горять.