Їх недоречність відчув, мабуть, і сам господар. Щоб сяк-так загладити те, що сталося, він заходився наливати чарки:
— Не погордуйте, шановні друзі, скуштувати нашої домашньої запіканки. Вона є істинною гордістю нашого народу. Таку запіканку в сиву давнину справжні лицарі пили не оцими нікчемними чарочками, а михайликами. За наш талановитий народ! — виголосив і сховав чарку між навислими вусами, причікуючи, поки вип'ють гості.
Та раптом закашлявся панич у фраці, захиталась його чарка, і червоно-бурі краплі впали на білу манишку.
— Серветку, серветку візьміть! — заспішила господиня.
Зніяковілий панич поставив чарку і зашарив мокрими руками по столу, але серветки не знаходив.
— Ярино! — закричала господиня і прожогом кинулася до кухні.
Тим часом панич намацав серветку, що лежала за тарілкою, і почав старанно витирати руки.
— Коровище! Паскудо! — донісся з кухні хрипкий голос.
Брязнув посуд, зойкнула Ярина, засичала господиня, і, наче з далекого току, донеслося глухе гупання.
У їдальні запанувала напружена тиша, серед якої ще виразніше було чути те гупання. Митуса завертівся на стільці, зніяковіло поглядаючи на двері.
— Нумо, панове, допиймо чарки! Хто там поставив свою? За наш народ! — закричав він, наче хотів тим криком заглушити те, що коїлося в кухні.
Павло аж зблід. Чув, як затремтіли руки й ноги, як до горла поповз гарячий давкий клубок. Важко було дихати. Хотілося вийти надвір, на повітря.
Він рвучко встав.
— Що з тобою, Павле? Ти куди? — вигукнув господар. — Сядь, сядь, козаче, ми ще вип'ємо.
— Чогось не п'є ваш поет, — зауважила Павлова сусідка, стара, поморщена пані. — За весь вечір тільки одну чарку випив.
— Одну? Ха-ха-ха! Одну-однісіньку? — зареготав Митуса. — Ганьба! Яка ганьба! Я думав, Павле, що ти істинний козарлюга, а виходить... Як каже народ, — ні богові свічка, ні чортові кочерга. Давай-но вип'ємо, щоб наша доля нас не цуралась.
— Дякую, — сумно відповів Павло, опускаючись на стілець. — Не можу. Голова болить.
— Чого ти причепився до хлопця, чого силуєш? Доброго навчаєш, нема що казати, — журно похитала господиня головою і сіла на свій стілець, схрестивши на грудях руки.
— Та я що, борони боже... — знітився господар.
Пригода з паничем у фраку позначилася на присутніх. Хоч про неї, здавалося, вже й забули, але поновити веселий настрій, яким почався вечір, не могли ні дотепи хазяїна, ні припрошування господині.
Хтось захотів пограти в фанти. Це сподобалося молодшим.
Вони, вибираючись з-за столу, переходили до іншої кімнати. За молоддю потягнулися й старші. Їдальня скоро спорожніла.
— Хай собі побавляться, — сказав Митуса, сідаючи на стілець біля пана з рудою борідкою. — Наше діло козаче: заливай душу, щоб не розсихалася. Підсувайтесь, хлопці, ближче, — запросив він рукою Павла і хрещеника, який також не схотів грати в фанти. — Розкажи-но нам, Георгію, як там поживає закордон, чи скоро порівняємося з ним?
Паничеві сподобалось прохання господаря. Він випив чарку, запалив цигарку й почав:
— Порівняємося? Ви граєте в слова. Не забувайте, мон шер, що закордон і ми — то небо й земля. Зайве навіть порівнювати, панове, зайве. Там усе найновіше, все за останньою модою, — він артистично махнув ножиком для нігтів, наче хотів підкреслити вірність свого твердження. — А ви кажете: "Порівняємося". Не рівнятися нам треба, а вчитися в них, учитися, панове, — підсумував і гордовито відкинувся на спинку стільця.
— Ну, а як там театри, література?
— Божественно! — випалив панич. — Шармант.
— Що? — не зрозумів господар.
— Все, все! — І панич зажмурив очі від задоволення.
— Дозвольте, — втрутився в розмову Павло. — А може, ви назвете нам що-небудь з літературних новин?
Павлове запитання, видно, дещо спантеличило панича. Він помітно захвилювався, почервонів, але скоренько опанував себе.
— Що називати? Хіба треба доказів? Це весь світ знає, всі культурні люди. Аксіома! Все, все божественне і незрівнянне. Куди нам!
— То ти вже дарма, Георгію! — вставив господар. — Ми також не ликом шиті. Ростемо помаленьку, дякувати богові. Легше нам зараз. Власті, бачиш, допомагають. У нас також є свої театри, поети, письменники, а згодом... Еге-ге, сам побачиш.
— Які там поети? — знизав плечима панич. — Де вони? Хто їх бачив?
— А про Шевченка чували? — не втерпів Павло.
— А це що ще за Шевченко? Той, що в мого батька свині пасе?
— Ти, Георгію, не дуже... — підтримав Павла господар. — Май совість. Тарас Шевченко — то наш великий поет. Ану, Павле, продекламуй що-небудь, як ти вмієш. Хоча б оце, як його...
Тече вода в синє море,
Та не витікає.
Шука козак свою долю...
Давай-но! Послухайте, ласкаві добродії, — істинна поезія.
— Цікаво, цікаво! — зареготав панич. Його підтримав пан з рудою борідкою.
Регіт, мов бритва, різонув Павла по серцю. Він не збирався читати, але зухвалий виклик підштовхнув його.
— Послухайте, коли зволите. Це Шевченко, здається, писав прямо-таки про вас, милостиві добродії. — І почав:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра...
Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв.
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!..
Павло уже помітив, як зіщулився, став зелений, мов жаба, панич, як спалахнули лихі вогники в очах пана з рудою борідкою, як закрутився на стільці господар, та спинитися не міг. Весь вечір поривався жбурнути їм у лице щось образливе, колюче, але стримував себе.
Він зробив паузу, набрав повні груди повітря і повернувся до панича:
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.
Господар, весь перекривлений, підскочив з стільця і безладно замахав руками, наче хотів затулити рота Павлові. Але той не зупинявся:
Схаменіться! будьте люде,
Бо лихо вам буде,
Розкуються незабаром...
— Якобінець! — почув і тільки тоді зупинився.
Пана з рудою борідкою за столом уже не було. Пошукав очима панича, але встиг побачити тільки чорний хвіст фрака, що, ляснувши об одвірок, зник за порогом.
— Що ти наробив! Що ти накоїв! — схопившись за голову, закричав Митуса і теж побіг за паничем.
Павло оглянув спорожнілу їдальню, глибоко зітхнув, безсило сідаючи на стілець. Жалкував, що не встиг вилити всього, що накипіло на серці.
Почекав ще трохи, але до їдальні ніхто не повертався. Встав, знайшов картуз і вийшов.
Надворі було тихо, аж моторошно. Місяць із високості дивився на землю смутно, зажурено. Де-не-де на небі ледве мерехтіли зорі.
Недалеко від воріт помітив людську постать під акацією. Наблизившись, пізнав Ярину. Дівчина стояла без хустини, розсипані по плечах коси були скуйовджені, зім'яті. На правій руці теліпався обривок рукава.
Дівчина приглушено ридала. Мовби співчуваючи їй, журливо шелестіла акація.
Павло хотів спитати дівчину, що трапилось, але пригадав гупання на кухні і все зрозумів. Обернувся лицем до заллятих світлом вікон, міцно стиснув кулаки, зціпив зуби і рушив до хвіртки.
Вузька вуличка, стиснута будинками, була темна і глуха. Де-не-де на ній тьмяно блищали плями світла, що падало від гасових ліхтарів, прикріплених над ворітьми.
Скоро почалася широка вулиця. Легко дихнув свіжий передранковий вітерець. Павло зняв картуза, розстебнув комір сорочки і відчув полегкість, наче з його плечей впала тяжка ноша.
Народ, поезія, наливка, Яринине ридання — все це роїлося в голові, а в грудях закипали біль і відраза.
— Яка гидота, — промовив тихо. — А він каже, ми йдемо одною дорогою. Каже. А з ким водиться? Що в нього в домі?.. Ні, ні, пане, в нас не одна дорога. І не може бути одна.
Підвів голову. Попереду сяяла широка освітлена вулиця, а ген далеко рум'янився клапоть неба. Благословлялося на новий день.
3
Уже й не пригадати, скільки разів бував тут, а винесене звідси колись перше враження, навдивовижу розмаїте та яскраве, і досі не послаблювалось. У цьому тихому й затишному куточку, де народилися п'єси "За Немань іду", "Не ходи, Грицю, на вечорниці" та пречудова пісня "Розбите серце", яку вже співають люди в селах і містах, юнакові все подобалося. Простора вітальня зорила на нього десятками очей славетних запорозьких гетьманів і ватажків народних повстань на Україні, людей, про більшість з яких раніше нічого не знав і не чув. На стінах кабінету сиділи та стояли в засклених рамцях, немовби зібрались на дружню раду-пораду, українські літератори. Розкішна бібліотека (куди до неї бібліотеці пана Трутовського!) повнилась десятками сотень книжок на різних мовах, а на великому столі горився стосиком рукописів майбутній альманах "Складка". Як не за-милуватись усім цим незвичайним багатством! Попасти в таке царство...
Подобався Павлові Грабовському також хазяїн затишної господи. Йому недавно перевалило за сьомий десяток, але виглядав він значно молодшим. Не старили його ні окуляри, ні сива шевелюра, вуса та борода. Для свого віку він був досить струнким, завжди охайним, ба й елегантним, особливо в своєму парадному мундирі військового лікаря. А разом з тим, — навдивовижу земний, простий, людяний і шляхетний. Найдошкульніші речі умів висловлювати так, щоб не ображати гідності співрозмовника, не загострювати розмови до конфлікту З ним було важко посваритись, розгніватися на нього. То найпотаємніший секрет і висока врода людської натури. Такі щасливці народжуються рідко...
З Володимиром Степановичем Александровим Павло познайомився в редакції "Южного края". Звів їх докупи всюдисущий і завжди непосидющий Митуса.
— Ви обидва поети, — сказав тоді Семен Потапович, мило посміхаючись, — самі й розбирайтеся між собою, бо мені дуже ніколи, біжу-лечу...
І побіг, а вони легко розібралися. Того ж дня Грабовський гостював у старого письменника, дав йому прочитати свою поему про вчительку, пожадливо оглядав вітальню, кабінет, бібліотеку, читав дещо з редакційного портфеля "Складки", з величезною насолодою обідав та вечеряв, хоч і почував себе трошки ніяково.