Артур до останнього часу перебував у дитячому будинку, він озлився на ввесь світ і умиротворяв душу, катуючи менших за себе. Славко через нього зовсім перестав заходити у двір і викликав Павлика хвацьким чотирипалим свистом. Лише Вітько не цікавив Артура. Павлик же, як не силився, не витримував болю, тож відкуповувався від ката маминими папіросами "Казбек". Зате Артур навчив малого залазити на в'яз.
Дивовижне дерево — в'яз! Це тобі не якась тополя чи яблуня, гілки яких відламуються, щойно ступиш. Артур вилазив на саму маківку, розгойдувався на гілляччі і зверху крутив усім дулі. І Павлик наловчився вдиратися на саму верховинну розвилку, куди й горобці не сідають, і де над головою ані листячка — лише хмари. А під ногами — двір, вулиця, школа, базар і навіть видно Будинок Рад, де працює мама. Тато на око визначив висоту дерева: не менше двадцяти метрів; вище нього лише міська водонапірна вежа, що здіймалася поза базаром, і звідки можна було узріти вокзал.
— Чуєш, тату, а Ткаченко — справжній Герой Радянського Союзу?
— Найсправжнісінький. Він командував партизанським диверсійним загоном "Убий німця". Коли фашисти поспіхом відступали за Дніпро, вони замінували переправу, щоб підірвати її за собою, а вона була потрібна нашим. Так ось, під'їжджає до неї Олексій Васильович на трофейному "Опель-адміралі", переодягнений німецьким полковником і з Залізним хрестом на шиї; виходить з машини і по-німецьки наказує коменданту негайно припинити відступ і продовжити оборону на цьому березі Дніпра. Той засумнівався, тоді Олексій Васильович вихопив з кобури трофейний "Вальтер" і застрелив його на очах у купи офіцерів. Пістолет він ховав неквапно, і німці розгледіли на рукоятці дарчий запис фельдмаршала Гудеріана. Вибравши молодого обер-лейтенанта, який захоплено на нього дивився, він призначив його комендантом і незворушно повторив: "ані кроку назад — такий наказ фюрера!"
— А хто такий Гудеріан?
— Це у них прославлений генерал.
— Як у нас Рокосовський?
— Рокосовський зрештою його побив. Насправді ж молодий офіцер витріщався на двох розчепурених дамочок у міхових шубках, що сиділи на задніх сидіннях і нестримно реготали. То були сімнадцятирічні диверсантки Маруся і Оленка, а під шубками вони тримали напоготові по дві гранати. Водій, теж в есесівській формі, вийшов з машини і направив на німців автомат. Новий комендант, не гаючи часу, повернув солдатів до окопів, а Олексій Васильович, від'їхавши за лісок, викликав по рації авіацію. Наші льотчики вщент розбомбили їхні укріплення, а переправу залишили неушкодженою. Три наші дивізії безперешкодно перетнула Дніпро. До речі, дівчата також отримали нагороди, і щоб ти знав, наша сусідка Оленка — одна із них, теж орденоноска.
Павлик співчутливо оглянув татову ногу. Лілово-рожевий рубець розтинав гомілку від коліна до щиколотки; ближче до коліна з нього випинав пурпурний кіпчик.
— Що ото?
— Осколок. Це вже сьомий. Хірург обіцяв, що самі повилазять. Щойно прорветься, я віддам тобі.
"Мій тато — Герой не гірше Ткаченка!" — подумав Павлик. Насправді йому не подобались нові сусіди, і не тільки через Артура. Дітвору до хати вони не пускали навіть поколядувати. Один лише раз, коли нікого не було, Артік завів Павлика зі Славком усередину, і вони здивувалися: в усіх кімнатах підлога від стін до вікон була заслана германськими килимами; по стінах висіли картини невідомих художників; у спальні стояло широченне ліжко з червоного дерева з неприбраними укривалами, а за ним, поверх танцюючих красунь, висіли навхрест дві срібні шаблі і два кинджали. З шафи Артік витягнув справжній німецький автомат.
— Трофейний, і набої є. Тут усе — трофейне. Батько притарабанив з Німеччини два вагони добра. А на цьому ліжку він махає свою диверсантку. Мені крізь стінку чутно, як він хекає, а вона стогне. А під старлеєм із артилерійського полку вона не стогне, а волає. Я теж спробував вимахати її ззаду на кухні: задрав халат, а вона, сучка, як двине ліктем по носу, так я й зарікся. А за моє мовчання відкупилася оцим перснем: Артур показав золоте кілечко з камінцем.
У сараї Ткаченко тримав трофейний автомобіль, схожий на жука, і зелений мотоцикл із візком. Одного разу Артур викотив мотоцикл, завів і покатав пацанів по вулицях. Мачуха не забарилася донести чоловіку, але цього разу ослушенство зійшло йому з рук. Остаточно на долю Артура вплинув інший проступок. Знущаючись над малюками, він не пожалів і свою п'ятирічну зведену сестричку. Всередині найпишнішого у дворі бузку Артік звив темне кубло, у якому звичайно привчав пацанів до паління і хизувався перед ними непристойними побрехеньками. Одного разу він заманив туди малолітню сестру Тетянку, змусив зняти трусики, розвів ноженята і, дивлячись поміж них, здійснив рукоблудство. Перелякана дитина пожалілась матері; цього вже батько не простив: сплавив до колонії неповнолітніх. Більше про Артура нічого не чули.
Про те, що товаришу Сталіну не здоровиться, радіо почало торочити ще з першого березня, а за кілька днів тьотя Галя, яка починала поратись спозаранку, почула, що все скінчилось, він помер, і зі сльозами на очах побудила всю родину.Так невтішно вона не ридала навіть за Васьком — поросям, що здохло минулого літка, залишивши родину без новорічної шинки. Павлик і собі спробував заревти, але не вийшло. Мама, не поснідавши, побігла до міськкому; тато пошкутильгав до інституту, а діти розійшлися по школах. Того ранку всі — що вчителі, що учні — посходилися ще до початку уроків. На першому поверсі школи №2 вишикували лінійку, і завучка крізь сльози оголосила жахливу новину. Вона закликала школярів ще тісніше згуртуватися навколо Партії і завершити учбовий рік виключно з хорошими й відмінними оцінками. На завершення промови вона пригрозила світовому імперіалізму, мовляв, не сподівайтеся на послаблення згуртованості партії і народу та, щоб їм не кортіло, четвертокласників прийняли у піонери.
Вдома Наташа зачитала вірш, щойно складений нею в школі:
"Сегодня утром, в пять часов,
Как светоч наш угас.
Вождя родного с нами нет,
Отец покинул нас.
Он жизнь свою народу дал,
И жить он нас учил.
Он нам учиться завещал,
Работать изо всех сил.
С любовью думает народ,
Что Сталин с ним живёт,
И каждый партии порыв
Всем подтверждает: Сталин жив!
И Сталин борется за жизнь
И к миру Мир зовёт.
И Сталин строит коммунизм,
Вперёд ведёт народ.
И верят люди, что всегда
Не только тут, в стране труда,
Но даже там, где капитал
Права к своим рукам прибрал,
Наш Сталин мудрый жил, живёт
И всей планеты он народ
К счастливой жизни приведёт!
Вистоювання довжелезних черг за хлібом — дитячий обов'язок. Свіжий хліб завозився передвечором. На той час школа вже закінчувалася, а квитки у кінотеатр продавалися за вечірніми цінами. Хліба видавали не більш буханця в одні руки, тому займати чергу приходилося по кілька разів. Сьогодні Славко спізнився, і Вітько поставив його поперед себе.
— А це ще чий? — обурилась дебела тітка позаду.
— Я йому займав.
— Щось ми його не бачили!
— Так подивіться зараз: ось він.
— Люди добрі! Що це коїться! Сьогодні хліба завезли лише півмашини, а вони все лізуть та лізуть! — не вгамовувалась тітка.
— Що ви, тьотю, репетуєте? Я он тамечки сидів, під деревом, і бачив, як ви вже двічі узяли: он, як торба розпухла! А мені осьдечки чергу зайняли, — відбивався Славко.
Вітько, що раз вже відстояв, відламав друзякам по духмяній окрайці.
— Я б і від цілого не відмовився, — признався Славко.
— Казали, що завтра вночі керосин завезуть. Тітка Галя вже й каністру мені налаштувала: мабуть, досвіту підніме, — поремствував Павлик.
— І мені мати казали, що керогаз вже сухий, — підтвердив Вітько.
Керогаз — вершина науково-технічного прогресу у побуті; без нього ніяк: влітку груби не топилися. Керосинова лавка у брудному провулку попід вежею смерділа на всю округу. Черга за керосином — багатолюдніша за інші; вздовж неї вешталася душевнохвора босонога Вірка, яка займала на себе кілька черг, і торгувала ними за що дадуть.
Враховуючи шкідливість роботи, решту від сплати за гас матері залишали дітлахам на кіно.
— Сьогодні Чапаєва показуватимуть, — нагадав Славко.
— Як він на коні, з шаблею! Га? Нікого не боїться.
— Якби білогвардійці напали вдень, він би їх усіх построчив!
— А як Петька вчив Анку на кулеметі? Каже: "а это называется щёчки...", а сам лапає. А вона йому—хрясь, по морді!
— Мама казала, що з осені школи перемішають, — поділився новиною Павлик.
— Більше не стригтимуся, — вибухнув Славко,
— Щас. Усі прийдуть стриженими, а ти — особливий. Розведеш воші — підстрижуть прямо в класі.
— Так це що: дівки ходитимуть у косах, а ми — під Котовського? Але ж у них швидше воші заводяться...
— Зате зможемо пишатися зарубками на потилиці, здобутими у боях.
— Цікаво, а як воно буде: вбиральня ж у школі одна?
— А що їм: перегородять навпіл — і все тут.
З першого вересня половину хлопців зі школи №2 перевели до школи №4, з якої зустрічно перейшли дівчата. Відчайдухи зразу присмирнішали. Школярки зубрили, тягнули наввипередки руки і видавали себе неабиякими розумницями. Замість Надії Митрофанівни з'явилося семеро викладачів. Класним керівником призначили математичку Валерію Євграфівну, яка організувала випуск стінної сатиричної газети "Їжачок". Стіннівка мала висміювати двієчників і неслухнянців, тож до редколегії потрапили лише відмінники: Павлик, Галя, Рита і Владик. Павлик узявся малювати заголовки і карикатури, зрисовуючи їх з сатиричного журналу "Перець". Вміння малювати він підхопив у тата: в родинному альбомі зберігався його фронтовий малюнок олівцями бабусиної хати.
Якось Валерія Євграфівна занедужала і, щоб не зірвати черговий випуск, запросила редколегію попрацювати у неї вдома. Павлика з Владиком учителька зустріла у рожевому трофейному пеньюарі. Те, що вона була без ліфчика, піонери помітили зразу, а от наявність трусів потребувала з'ясування. Пригостивши учнів чаєм із шоколадними цукерками, вона облаштувала їм робоче місце і надала лист ватману та кольорові олівці.