Він не хотів зрозуміти, що його приналежність у минулому до партії народних соціалістів, його високе становище в Державній Думі, цього вже досить, щоб вилучити його зі суспільства.
Сімдесятилітнього Познанського з тюрми не випустили, хоч і поставилися до нього порівнюючи делікатно. Етапом він був вивезений на так зване вільне поселення в Казахстан.
Але й доля Познанського вміщувалася в концепції Брона. Цей м'який вирок був можливий тільки тому, що він досидів до кінця єжовщини, машину знищення розвантажували.
МІСТО НА ФРОНТІ
В останні дні перед тим, як німецьке військо зайняло Харків, над фабричними районами стояв дим і палахкотіло полум'я. З Москви надходили в гарячковому поспіху, але точно і детально сформульовані накази про те, що саме треба вивозити і що треба нищити. Зникала в огні і динамітних вибухах індустрія великого міста, побудована довгою, тяжкою працею, "темпами", стахановщиною, арештами, репресіями.
Ті люди, які дочекалися вступу німців, ховаючись по всяких схованках від примусової евакуації або від мобілізації до війська, не думали про пожежі, про війну, що лютувала так близько.
Надії під час воєн розцвітають буйно, як ніколи. Надії і чекання чогось нового глушили спокійну оцінку подій. Головне було те, що НКВД і міліція вже відступили за Журавлівку до Дінця — на схід. Платон Йосипович, мій старий батько, довідався від якогось знайомого, що міліція нашого третього району з Пушкінської вулиці пішим порядком відступила на Журавлівку. Батько прибіг до мене, я вийшов зі своєї схованки і все-таки з острахом, і крадькома прийшов до дому. Боїв не було. Через день по бруку наших вулиць гулко і впевнено-ритмічно загупали чоботи чужих солдатів.
Були останні ще теплі дні жовтня і на вулицях було багато людей з такими настроями, ніби війна вже скінчилася і починається якесь нове життя.
Минуло кілька днів і перед цими людьми стала інша реальність. На балконах повисли трупи якихсь людей без імені, з коротким написом на грудях "комуніст". Ніхто не знав, який суд і за що повісив цих людей і хто були ці люди. Та сама непевність і почуття безправності, що мучили більше двадцяти років, знову заповзали в душі вчора іще радісних людей.
Біля Лопанського Мосту, Катеринославська вулиця, будинок номер один, на чавунних поручнях балкону над головами прохожих гойдалися трупи.
В ці перші дні я з великими труднощами дістав підводу і конячину, щоб привезти з Високого мою хвору матір. Ми їхали повз ці шибениці, мама побачила їх, в її синіх сумних очах застигла така болюча скорбота. Ми не сказали ні слова.
На балконі колишнього Центрального Комітету КП(б)У висіли трупи повішених, багато людей дивилися на їх постаті. Тут чулося десь під серцем завмирання перед таким видом насильної і огидно-прилюдної смерті. Перед цими повішеними сіріла площа Дзержинського, Грандіозна площа недавньої столиці УРСР, в кінці її на сірому небі контур Держпрому, бюрократичного велетня. Невідомі люди висіли на будинку, де недавно була центральна партійна влада, а до революції в ньому містилася Губерніальна Земська Управа — цитадель лібералів старої імперії.
Прийшла ще одна нова влада.
Шибениці були репресією за вибухову міну, що її совєти вмурували в тому особняку, що його збудував для себе всесильний колись Станіслав Косіор. Після ліквідації цього вірного сталінця за високими мурами резиденції вождя зворушливо розмістили дитячий будинок. Перед німцями дітей кудись збулися і віллу використали як пастку для якогось німецького генерала, бо квартир'єри спокусилися вигодами Косіорового житла.
Міна вибухла і генерал мусив умерти не на полі бою.
На Журавлівському базарі загорівся дерев'яний рундук, незначна подія, але німці вдиралися до мирних квартир, витягали і розстрілювали на місці мужчин, що мали нещастя жити близько того базарчика.
Видно, небезпека була не тільки на фронті. Готель "Інтернаціонал" на розі Сумської вулиці і площі Дзержинського був набитий док раю арештованими харків'янами після вибуху бомби в будинку Косіора.
З жахом в очах відома артистка драматичного театру шукала порятунку для свого єдиного сина, що був під загрозою смерті в готелі "Інтернаціонал". Що тут уже йшлося не про самих комуністів, було занадто ясно. Юнак був сином ліквідованого за націоналізм комуністичною владою талановитого українського актора. Його вдалося вирвати. Сотні інших загинули в готелі "Інтернаціонал".
Хто ж міг давати німцям на розстріл людей?
Цей епізод прояснив один важливий факт. Користуючись хаосом у великих будинках так званих жилкоопах через евакуацію багатьох харків'ян, на пости керівників будинків (управдомів) стали в багатьох центральних районах невідомі до приходу німців індивіди. Керівники будинків стояли найближче до обліку населення і контролі квартир. Це перша ланка для всякої влади міста в її поліційних заходах. Нові невідомі опікуни житлових блоків були комуністичні агенти, залишені для роботи під окупацією.
Примітивний жорстокий апарат німецької репресії, яка була приготовлена на щедру відплату без розбору за всякі прояви саботажу, звертався до цих агентів і ті вибирали заручників. Вибір міг упасти на кожного з нас.
***
В 1941 році Харків мав біля 900 тисяч населення. З приміськими селищами, що тяжать до нього, це було мільйонне місто. Після евакуації, коли вступило німецьке військо, залишилося біля 600 тисяч.
Розлоге місто на десятки квадратових кілометрів зосталося без засобів транспорту — не було трамваїв, омнібусів, автомобілів і коней.
Може, це й не було тотально "випалене" місто на голій землі, як цього хотіли московські командири тотальної війни, але в місті не зосталося ні одного складу харчів, все було порожньо. Електричні станції зруйновано, вугілля і дров не було, води не було. Залізниця для цивільного населення не існувала і зв'язок з найближчими селищами був перерваний. Пошта, телеграф і телефон зникли. І тоді несподівано і рано настала сувора "наполеонівська" зима 1941 року.
Довелося в 1945 році після поразки Німеччини бачити знищені німецькі міста. Там ніколи не переставала функціонувати електрика, крамниці безперервно продавали бідний харчовий раціон, була вода, функціонувала залізниця. Там ніхто не вмер з голоду.
Доля Харкова була інша.
Все населення перетворилося на безробітних. Робітники й інженери без фабрик, учні й учителі без шкіл, студенти і професори без університетів. Хворі без поліклінік і пенсіонери без пенсій. Ті заощадження, що їх трудящі мусіли примусово вкладати в державні позики, хоч з тих заощаджень не можна було дістати ані карбованця, навіть ці ілюзорні речі перестали існувати. Ніхто не міг сказати, як будуть жити 600 тисяч людей.
За одну ніч змінилася не тільки політична система. Вся господарська організація, господарство й бюджет кожної окремої людини і всього міста лежали в руїнах. Всі дотеперішні суспільні зв'язки знищені. На людях ще була їхня одежа, в їхніх небагатих житлах ще було трохи речей і убогих, совєтського періоду, меблів. Не можна говорити про якусь харчову проблему того часу — харчів не було. Тільки незначний відсоток людей запасливих і передбачливих мав що їсти.
Ще задовго перед вступом німців у Харкові передавалося з уст в уста, що у Львові вже існує український уряд. Називали його склад: В. Винниченко, П. Франко (син письменника), проф. К. Студинський. Політичний аналіз такої композиції, звичайно, не витримав б ніякої критики. Але політичних аналітиків серед політично обезголовленої людності не було. Інстинкт людської маси, очевидно, хотів заповнити порожнечу в новій дійсності і підставляв перші ліпші знайомі імена в той вакуум, де мав бути якийсь український уряд. Виразно видно було з тих чуток одне: український уряд не може не існувати.
Минали тижні, а про уряд не приходило жодної вісти до зруйнованого міста. Певність в тому, що державна організація конче має бути, існувала в далеко ширших масах людності, ніж поверховий і неуважний спостерігач міг думати.
Попередні близько чверть століття історії перед німецькою окупацією 1941 року залишили в кожній шпарині життя елементи, зв'язані з українськими державними змаганнями. Так званих "недобитків" було небагато. Апарат винищення українства, що йому в різні періоди надавано різних ярликів: куркулі, петлюрівці, буржуазні націоналісти й інше, працював понад двадцять років методично. Проте й "недобитки", як це не дивно, залишилися. Після чисток совєтського апарату, тюрем, таборів не тільки самі розкуркулені, вичищені, репресовані, що жили якось на волі, але їхні діти, дружини, батьки, родичі, друзі були серед нас. У тисячів людей було виразне розуміння того, що то чужа влада не давала жити людям на цій українській землі. Я не раз дивувався тоді, скільки таких людей я зустрічав на кожному кроці, коли спорожніли будинки НКВД на Чернишевській вулиці.
Інтелігенти і службовці пасивнішого типу, що не були активні в громадському або культурному житті українства, ті просто звикли до роботи в державному апараті, який все таки носив назву "української радянської республіки". На українській землі їм важко було уявити собі життя без вимог, які ставила до них держава і без опіки, яку здійснювала держава над ними.
Нарешті, багато пересічних, звичайних людей думали, що мусить же бути якась держава, яка організує для них роботу, життя і, нарешті, просто видасть "пайок", принаймні хлібний пайок.
Тим часом, про українську державу не було чути. Робота ніде не починалася і пайка ніхто не давав.
Найкраще збагнула становище середня харківська людина, особливо жінки, бо багато з них у війні залишилися головою сім'ї. Ця українська жінка, що населює велике місто — фабрична робітниця, друкарниця з канцелярії, бухгалтер, прибиральниця — мала негайно розв'язати проблему насущного хліба. Тверезо думаюча, скептична, а подекуди й трохи цинічна щодо влади і її представників, вона довгі роки спостерігала цинічне урядування влади і звикла не вірити їй.
Ця людина зорієнтувалася.
Вона не чекала пайка, не чекала, поки німецька військова комендатура дозволить голодним людям виходити за межі міста, адже їй довго довелося б чекати гуманності під час такої війни і під час такої окупації.