Справді-бо. Лікар, оглянувши хворого, поставить діагноз, випише рецепт і — бувайте здорові. Адже йому не треба самому готувати оті ліки, які виписав хворому. Це залюбки зроблять за нього фармацевти.
А знахарки?.. Ех, і говорити нічого. Жодна аптека не видасть вам за рецептом знахарки "порошок з відьми" чи там "пекельний дим". Тож і доводиться знахаркам і знахарям самим бути і лікарем, і фармацевтом і навіть заготівельником фармацевтичної сировини.
Отож і доводиться знахаркам блукати щоночі непрохідними лісовими нетрями, дряпатися на скелі в пошуках отого зілля, яке лікує од усіх хвороб гамузом. А думаєте, що так уже й важко зірватися вночі у провалля? Спробуйте потім дочекатися зілля.
У великій моді "порошок з відьми". Добре діє од апендициту і од грипу, заміняє морську сіль і краплі для апетиту. А спробуйте дістати той порошок!
Треба не одну ніч вистежувати відьму. І не яку-небудь, а — вісімнадцяти літ од роду. Себто дуже молоденьку відьму. І точно щоб їй було вісімнадцять. На день більше чи на день менше — і порошок з неї уже не діє... Ну, приміром, ви її вислідили, встановили, що їй точно вісімнадцять, а тепер же треба її стукнути дрюком по голові, висушити її і наробити з неї отого самого цілющого порошку. Думаєте, що перетерти відьму на порошок — це так легко й безпечно?.. Буває, що не порошок з відьми виходить, а — відбивні котлети із знахарки.
Добряче діють од "болів унутрі" волосинки із чортячого хвоста. Їх треба запалити о дванадцятій ночі і тричі понюхати, приказуючи: "Йди геть од мене, хворобо, на чортів хвіст!.." і хвороба відразу ж піде туди, куди ви її послали. Але гадаєте, що так уже й легко наскубти в чорта із хвоста волосся? Спробуйте!
Або візьмемо "пекельний дим". Сама дорога до пекла чого коштує та ще й ризикуєш потрапити у казан зі смолою. Це вам не на симпозіум з випивкою їхати!
Та хіба перелічиш усі ті небезпеки, які чекають на знахарок! А ми замість того, щоб допомагати їм, ще й кричимо: "Забобони! Шарлатанство!.." Спробував би такий крикун обскубти відьму та виготовити з неї порошок, а тоді й кричав би!
Та ось — нарешті! — знайшлися бізнесмени, котрі зглянулися над долею бідних знахарок. Нещодавно у Західній Німеччині почали серійний випуск зілля, яким користуються знахарки. Віднині їм нема потреби вистежувати відьму та випитувати чи вісімнадцять їй літ і перетирати її на порошок. Вони можуть спокійно зайти в першу-ліпшу аптеку і купити готовий, розфасований "порошок із відьми", "пекельний дим", "жаб'ячу кров", "чортячі екскременти" тощо.
Поки що ціни на "порошок з відьом" дуже високі, бо в заводських умовах все ж таки важкувато патрати відьом, але справа не в цінах. Справа в тому, що знахарки тепер нарівні з лікарями користуються послугами фармацевтів. І навіть виписують рецепти. І навіть по тих рецептах у аптеках продають волосинки з чортячого хвоста! Одне тільки невідомо, де фармацевти беруть чортів, щоб з їхніх хвостів скубти волосся, чи відьом на порошки? Ловлять їх десь чи якось розводять на спеціальних фермах?..
ЗНУЩАННЯ НАД В'ЮНОМ
Викликають у суд чоловіка.
— До нас надійшов позов, що ви побили свою дружину.
— Було, — зізнався чоловік, бо діватися нікуди. — Бив...
— Чим же ви били свою дорогу дружину?
— Качалкою.
— Ану, гукайте експертів!
Погукали. Подивились експерти на ту качалку, та тільки головами похитали.
— Ай, ай, ай!.. Отаку качалку надвоє перебив. Ну, це вже занадто. Ми знущатися не дозволимо!
Присудив суд чоловіка до штрафу.
— За віщо? За те, що знущався з качалки. Надвоє ж нещасну качалку перебив об спину дружини. Думаєте, качалці так уже приємно, коли ви нею свою дружину по плечах гамселили? Ні, знущатися з невинної качалки ми не дозволимо!
Заплатив чоловік штраф.
За знущання з качалки.
***
Тут автор робить невеличкий відступ і зізнається, що цю предивну історію він вигадав. Вигадав під впливом історії, котра сталася у місті Ґетеборзі.
Ось вона.
Подала жінка позов на свого чоловіка.
— Побив мене сякий-такий!..
— А чим побив? — питають її судді.
— Та... в'юном.
— Чим?.. Чим?..
— Ну рибиною, в'юном. Як узяв того в'юна та як почав мене по обличчю періщити... Не в дусі був чи що...
— Стривайте, — перебивають судді, — ви кажете, що в'юном. А в'юн був живий чи ні?
— Та живий... Так він як почав мене періщити ним, як почав...
— Ах він нахаба! Яке знущання!
Викликали чоловіка.
— Бив?
— Бив.
— В'юном?
— В'юном.
— Живим?
— Живим.
— Тоді плати штраф. Ми знущатися із живого в'юна не позволимо. Це — варварство! Наруга над гідністю, в'юна.
Заплатив чоловік штраф. За знущання з в'юна.
Дружині — що? Вмиється і тільки. Та й не вперше чоловік її гамселить. Вона вже звикла. А в'юнові ж довелося натерпітися мук. А в нього ж гордість є. Та, зрештою, йому зовсім не приємно, коли ним б'ють жінку. Варварство якесь і більше нічого. А може, той в'юн — дуже солідна і поважна, і шановна, і ґречна особа у риб'ячому світі? А ним — лясь-лясь по чийомусь обличчю. А може, він серед усіх в'юнів в'юн, а може... Та й треба ж, зрештою, тварин захищати! А то сьогодні в'юном, а завтра, чого доброго, кота за хвоста схопить та почне ним свою тещу "просвіщати". А ви думаєте, котові буде приємно? Як і в'юнові?
Ні, тварин треба захищати від таких варварів! От і думаєш: а раптом завтра суд присудить штраф за знущання з качалок? Все може бути у "вільному світі".
ТАЄМНИЧИЙ ГАМАНЕЦЬ,
або як містер Пронкінс боровся із злочинністю
У містера Пронкінса витягли гаманець.
З доларами, звичайно. І як все просто. Буденно. Серед білого дня. Містер Пронкінс підійшов до свого лімузина, а до містера Пронкінса підійшов містер... Одне слово, тип у капелюсі й чорних окулярах. Містер Пронкінс саме взявся за ручку дверей, а містер... у чорних окулярах за руків'я кольта. І досить безцеремонно сунув його в живіт містеру Пронкінсу.
— Руки вгору!..
Звісно, руки містера Пронкінса мимо його волі автоматично злетіли вгору. Містер у чорних окулярах досить брутально вихопив із бокової кишені містера Пронкінса тугий гаман, задоволено підкинув його в руці, прохрипів: "О'кей!.." і зник.
Для містера Пронкінса ніяким "о'кей" звісно і не пахло. Втративши гаман, він втратив і спокій.
— Це ж треба?!. Сто дияволів йому в печінку!.. Вже бізнесменів грабують! — лютував він. — Дожилися, нічого сказати. І куди тільки дивиться поліція?..
Оскільки містеру Пронкінсу ніхто не міг сказати, куди саме дивиться поліція його рідного штату, то із злочинністю він вирішив боротися самотужки. Віднині — і до кінця своїх днів. Але містер Пронкінс не був би містером Пронкінсом, аби борючися зі злочинністю, забув про бізнес — основу основ свого життя.
"Потрібно не лише викорінити злочинство, а й заробити на цьому ділі... гм-гм... тугий гаман, — міркував він, лежачи на дивані у своєму кабінеті й ліниво потягуючи коктейль, що приємно збуджував думку й розігрівав тіло. — Ось тільки як повернути діло, щоб воно принесло дивіденди?.. Адже тих, у кого витягують гаманці, тисячі. А може, й сотні тисяч?.."
Покінчивши з коктейлем, містер задимів сигарою.
"Чому злодії витягують гаманці? — міркував він, пускаючи кільця диму до стелі. — Та тому, що... Тому, що злодії добре знають, де у громадян вільного світу знаходяться гаманці. А що, як хитро заховати ті капшуки?.."
Тут містер Пронкінс глянув на свої довгі ноги, котрі він поклав на столик для коктейлів, якусь мить неуважно дивився на абстрактні шкарпетки і зненацька ляснув себе по лобі.
— О'кей!.. Не перевелись ще ідеї під цією старою коробкою!
Містер Пронкінс ожив. Бо містер Пронкінс і мертвий оживе, якщо діло запахне бізнесом. Містер Пронкінс ладен був розцілувати свої розчудесні ноги, адже вони подарували йому таку ідею!
— Чорт забирай, старина, ти на щось ще здатний, коли у тебе не тільки голова, а й ноги народжують ідеї.
І в газетах зарясніло таке оголошення:
"Чорний пояс", або новий спосіб боротьби із кишеньковими злодіями. Якщо ви хочете, щоб ваші долари були цілими, а кишенькові злодії позбулися роботи, купляйте секретні гаманці "Чорний пояс" фірми "Містер Пронкінс і К°". Спеціальними пасками "чорний пояс" пристібується до литки лівої чи правої ноги і віднині ваші долари у повній безпеці. Сміливо виходьте на вулицю, можете йти серед білого дня навіть у парк чи сквер. Жоден злодій не здогадається, де у вас сховано гаманець. Хай вивертають вам кишені! Злодіям навіть і в голову не стукне, де шукати у вас гаман. І всього лише п'ятнадцять доларів коштує "чорний пояс".
Сам глава фірми містер Пронкінс пристебнув до литки правої ноги "чорний пояс" виробництва своєї фірми. І коли на одній з авеню до нього підійшов тип у чорних окулярах і сунув йому кольт у живіт, містер Пронкінс співчутливо похитав головою.
— Мені шкода тебе, старина.
— Ноги вгору! — раптом прохрипів злодій.
— Тобто, р-руки? — не второпав Пронкінс.
— Ноги вгору! — гаркнув тип в окулярах. Містеру Пронкінсу нічого не лишилося робити, як хутко впасти й ще хутчіше задерти вгору свої довгі худі ноги. Злодій, схилившись над ним шарпнув холошу, вправним рухом зняв з литки знаменитий гаманець "чорний пояс", підкинув його на руці.
— О'кей, містер!.. Ми теж іноді читаємо пресу!
І зник.
Отетерілий містер Пронкінс все ще лежав на тротуарі із високо задраними ногами.
— Ей, ти?! — гаркнув над ним полісмен. — Набрався, як свиня, і задираєш свої паршиві ноги!..
І огрів містера Пронкінса кийком.
__________________________
Примітка
Книга гумористичної прози Валентина Чемериса "Як стати щасливим" видана 1981 року у Дніпропетровську видавництвом "Промінь".
[1] Як дівчину звали, автор поки що не знає, а транзистор був марки "VEF-201".
[2] Джатака – оповідь, розповідь.
[3] Автор з деяких міркувань поки що утримується називати тут фабрику, гадаючи, що цей випадок — просто поодиноке явище, що брак взагалі не типовий для наших... гм-гм... взуттєвиків.