Тоді, мабуть, ми жартом кинули оті слова.
А нині?..
Тепер мені здається, що я справжня мавка, а ти, Йване, справжній лісовик...
Чи теж тобі здається так, Іване?..
— Так, моя мавко.
— Моя душа живе не в мені, Йване, і не в хаті... і не між людьми.
Моя душа у цьому лісі...
Вона колишеться в якомусь дивно-павутинному гніздечку...
У густім повісмі гілля й кучерів сосон...
Там живе моя душа...
Де лиш іду... коли лише якесь добро вчинити хочу, все мені перед очима виринає таємниче світлотінне, заворожене і мовчазне мереживо гілок у лісі, де домівка, у якій моя душа живе.
І ця душа не я.
Ця одна душа — це ти і я, лісовику.
Іван поглянув на мавку з почуванням пошани й боготворіння.
Зауважив, що вона, мов сонно зачарована, вдивлялася у ліс, який шумів уже лиш кільканадцять кроків перед ними.
Боявся словом перебити її захоплення і мовчки йшов з її рукою у своїй руці.
Нараз собака Дора, що все бігла перед мавкою й Іваном, скочила назад і бистро завернула до мавки, ротом торкнулася її руки, бажаючи від неї пестощів.
Мавка стрепенулась і погладила собаку по чолі. Дора взяла теж таку саму данину ніжності і від Івана, миттю скочила вперед і, станувши на скраю ліса, почала наслухувати.
— Буде буря,— обізвався Іван.
— Ах, Іване, я так люблю бурю!
Тепер обоє вже ввійшли у ліс, котрий вітав їх чимраз голоснішим шумом.
— Мавочко,— сказав Іван,— я бачу, що буде не дощ, а злива.
— Сховаємось у твоїй хатині, Іване.
Обоє прискорили кроку й незабаром посеред глухого рокотіння перших громів увійшли в Іванову хатинку в лісі.
Мавка розглядалася цікаво по хатині, мовби перший раз зайшла до неї.
— Знаєш, мій лісовику, цей острівець і ця хатинка так мені сподобалися! Ми будемо сюди тікати кожен раз, коли нам стане тісно там, поміж людьми. Добре?
Іван усміхнувся.
В тій хвилині недалеко в лісі вдарив грім.
Мавка пригорнулася до Івана і сказала:
— Мій лісовику, невже не можна би сказати, що буря — це вияв кохання у природі?
Іван горнув мавку до себе й гладив золоте проміння її кучерів.
— Чуєш, як ліс шумить?..
— Мені здається, що цей шум, це любовний шепіт — мова всіх дерев у лісі...
— Іване, я така щаслива! Ах, скажи мені, лісовику: що таке щастя?
Іван узяв мавку на коліна, обома руками пригорнув її до себе, і, тонучи очима в синяві її очей, шептав до неї:
— Що значить щасливим бути?
Чудо вдіяти чудес:
Небо до землі пригнути,
Землю зняти до небес.
XVII
Коли Іван і мавка вийшли з хатини, ліс вітав їх ледве чутним шумом.
І було у цім шумі-мові лісу, ніби супокійне дихання і тихі радощі природи після судорожних розкошів стихійної хуртовини — кохання.
Здовж потока обійшов Іван з мавкою весь острівець і в тому місці, де русло було найвужче, але бистре та кипуче, поклав кладку понад бистрину.
Прохав мавку, щоби почекала на цім боці, й перейшов сам на той бік, а за ним поскочила собака Дора.
Іван поправив кладку й перейшов по ній назад до мавки. Взяв її на руки й переніс так понад воду.
Знов засунув кладку в очерет, аби ніхто не міг дістатися до їх хатини, що її у гущі острівця не було видно з берегів потока.
Не могли йти далі, бо здавалось їм обоїм, що дух лісу на прощання промовляти став до них.
І вони, притулені до себе, станули і німо, наче заворожені, вдивлялися у величну красу, що нею пристроївся ліс.
Безбережний дунай соняшного світла розіллявся понад лісом.
Кучері дерев, і листя, й гілля, і чатиння, вгорнуті і пещені краплинами вже прошумілого дощу, спокійно пили соняшне проміння й кидали його, немов мрійно-казкове, тужливе прядиво на мавку й на лісовика.
Хотіли їх обоє обгорнути, оповити та опутати світляними серпанками.
Вчинити їх невидними або перемінити їх у дві прозорі, сонно-самоцвітні хмаринки.
Щоб лютий звір, щоб людська злоба, свої хижі очі видивила, осліпла, та їх обоє тут найти не змогла.
Весь ліс, росою купаний, горів, палав, жемчужився і самоцвітився в безкраїм сяйві світу.
Здавалося, що нині, після бурі, сонце розростається у безконечність.
І душа лісовика і мавки, ліс, земля і вмита синява небес — увесь безмежний світ переміняється сьогодні в сонце!
Нагло перед мавкою й Іваном з невідомих клубовищ гілля в лісі крикнуло щось...
Сова.
Від совиного голосіння половина світла в лісі згасла.
Мавка стрепенулася, й обоє пробудилися з неземного захоплення.
— Іване, я боюся... — шепотіла мавка,— йдім у протилежний бік... не туди, відкіля сова квилить...
Обоє обернулися й пірнули в повісмо листя і гілок.
Дора пробиралася кущами перед ними і щохвилини зупинялась і наслухувала. Опісля верталася до них, лизнула скоро їх обох в руку, і знову бігла попереду.
Запущена стежка у гущавині ставала прикра, бо кущі так густо поспліталися і так їх цупко обняли, неначеби хотіли попрохати мавку і лісовика:
— Останьте тут, між нами.
І Дорі було важко теж продиратися вперед. Вона дивилась допитливо на Івана й мавку, виляючи хвостом.
Мавчине збентеження ущухло. Їй стало весело у тім зеленім, чуднім захисті природи. Вона обсипала кущі легеньким усміхом, що срібними дзвіночками повис на листках.
— Або мусимо назад іти,— сказала мавка,— або глянь, Іване, вгору!.. Височезні сосни попритулювали голови одні до одних... Перешіптуються з синім небом... Так чогось поважно... загадково... так таємно дивляться униз на нас обох...
Збоку, ліворуч рістня рідшала.
Туди пустилися обоє й незабаром вийшли на дорогу в лісі, що неначе ясна крайка оперезувала землю поміж темно-мовчазними стінами дерев.
Аж ось наліво, край дороги, скупана зеленим сяйвом, мигнула затишна поляна.
А серед неї...
— Ах,— закликала бентежно мавка і тривожно пригорнулась до Івана.— Що це?..
Іван одповів:
— Це,— моя весно, дуб і береза, що їх нині буря вирвала з корінням.
— Іване, я боюся... — хвилювалась мавка і тулилася ще кріпше до Івана.
— Чого боятися, моя душе?..
Тут, із-за поляни, в темних неграх лісу заквилила знов сова.
Одночасно Дора дуже живо стала бігати дорогою сюди й туди, вперед, назад і нюхала запопадливо землю.
— Мій Іване,— шепотіла мавка,— я очей не можу відірвати від цього дуба й берези.
Вони обоє обнялися...
— Їх кохання — смерть.
— Іване... це не дуб і береза... це ти і я...
Іван узяв мавку на руки, цілував її сердечно, гладив її золоте волосся й успокоював її словами:
— Мавочко, моя зоряна мріє!
Цей дуб і береза це не я і ти. Дуб і береза вмерли, щоб кохатися, ми обоє покохалися, щоб жити і життя творити.
Мавка пригорнулася до Івана ще дужче:
— Я боюся чогось, Іване...
— Не бійся, мавочко. Природа свята. Зло звило собі кубло лише у людських душах. Підійдім ближче до берези та до дуба й попрощаємося з ними теж...
Мавка зійшла з рук Івана, і обоє приблизилися на віддаль кількох кроків до того місця, де дуб і береза найгустіше оплелися гіллям.
Мавка боязко дивилась на обійми цих двох умираючих дерев, а Йван сказав до неї:
— У порівнянні з двома оцими деревами ми обоє безконечно щасливі, моя мавочко, моя весно, моя здійснена мрія!
— Ах, Іване, ти мене лякаєш... Бо щастя криється у змаганні до мрії. Здійснення мрії — це вже край, це — смерть.
Іван обняв мавку й відповів:
— Моя зоряна дружино, невже всі наші змагання вже здійснилися?.. Послухай!.. Чуєш?..
До них доносився гомін стинаних дерев, дарованих селянам мавкою.
По хвилинці мовчання Іван сказав:
— Наше особисте щастя буде вічно свіжим щастям, як його кормитимемо здійснюванням лиш найвищої святої мрії: щастя нашого народу.
Мавка відповіла Йванові цілунком.
Нараз Дора, що обнюхала землю довкруги, зблизилася до сплетів гілля дуба і берези та почала гавкати. Опісля скочила назад, лизнула мавку та Івана в руку і з скавулінням кинулася знов до густо склубленного гілля і завзято гавкала та вила.
Мавка зблідла, вхопила за руку Йвана і прохала:
— Іване, утікаймо відсіля!
Але чомусь обоє не могли рушити з місця.
Нагло мавка крикнула:
— Мій Іване!.. Глянь!.. Між листями страшні більма!.. Розжарені зелені очі... Якесь третє око... мертве... чорне... сталеве... Іване! Це Пенкальський!..
— Так! — заскреготів понурий голос, і в тій хвилі третє око блиснуло і — гукнуло два стріли.
Дуб Іван звалився на землю.
А з ним усунулася береза-мавка.
Дора скочила вгору на гілля і вхопила з скаженим гарчанням Пенкальського за руку, з котрої впав револьвер на долину поміж листя.
Та даремно силкувався Пенкальський вимотатися з галуззя і втікти. Дора кинулася йому на горло, з якого бухнула кров, й пронеслося по лісі харчання.
Аж ось мавка підвелася й поглянула блудними очима на Івана, що лежав без руху на землі. Його очі були сплющені, із уст дзюрів струмочок крові.
— Іване! — заридала мавка,— єдиний мій Іване! Глянь хоча востаннє на свою нещасну мавку!
Іван відчинив очі і прошепотів:
— Солодко для мрії жити і за мрію вмерти.
Замовк і знов заплющив очі.
Мавка руки заламала й заридала:
— Мій Іване! Я, твоя здійснена мрія, убила тебе.
Однак Іван уже не чув тих слів.
— Люди! Рятуйте нас! Рятуйте! Люди!..
Ліс померк, і потемнів, і глухо й мертво обізвався:
— Люди!
Мавка впала біля Йвана без життя.
XX
З лісу тихо, звільна виїжджає драбинястий віз. На пахучім сіні цього воза — хто це тихо спочиває? Лісовик і мавка.
Очі сплющені, блідий-блідий спокій лежить на їх обличчях.
А довкола воза йде народ.
За возом між людьми собака Дора виє жалібно.
Голови людей одкриті, очі сивих старців, господарів, хлопців дивляться на мавку та Івана і сльозами заливаються.
А жінки й дівчата руки ломлять, голосно ридають.
Віз їде проти сонця, що боїться позирати на примарний хоровід.
І ховається, заходить на далекому крайнебі.
І не кидає останнього свойого сяйва на лісовика і мавку, ані на людей, що плачуть біля них.
Якесь розгублене, примарне, закривавлене проміння сонця стелиться по верхівлях лісу по головах топіль, і лип, і верб.
Небо кам'яніє і мідяно та холодно дивиться на землю.
Дивовижні тіні — марева студено — синім павутинням сповивають віз і людей довкола нього.
Відкіля ці тіні? Хто це?
Може, це душі мільйонів неповинно згладжених людей, котрі від давніх сумерків віків аж досьогодні тут зібралися, щоб німо приглядатися всесвітньому безглуздю й нужді всебуття?
* * *
Скам'яніла заграва по заході сонця нараз іскри сипле, тремтить, оживає, обіймає крайнебо й вогнями захлистується!..
Що це?..
Заграва від сонця щезає.
А там на заході повінь огню вибухає з землі.
Міліонами іскор стріляє угору.
Жаркими стовпами б'є об небосклін.
Потворними язиками лиже ржаве небо.
Двір Гаєвича горить!
Огненна повінь обертається в дунай огню.