А вона в нього заряджена про всяк випадок. Бо крокодил, чи вовк, чи ведмідь можуть вирватися з клітки, і тоді...
— Ти що, вже починаєш боятися?
— Та ні, я просто так... Для нього ми, Романе, злодії, а не визволителі.
— Зате для лосеняти визволителі,— наполягав на своєму Р^ман.— І давай про це більше не говорити. От коли б тільки швидше стемніло...
Темніти почало не скоро. Роман перед тим навіть устиг трохи подрімати. А як прокинувся, побачив, що Онисим сидить просто па землі, піджачком своїм прикривши його, Романові, плечі, прив'язує до паска із штанів шматочок алюмінієвого ізольованого дроту. Підняв голову — навколо сутінь, там вгорі біля вольєр зоопарківських уже й ліхтарі світяться.
— Ну ж і спав ти добряче,— усміхнувся Онисим,— аж похропував стиха та чогось стогнав.
— А то мені снилося, що Юрка духопелю за брехню. Він і плаче, і проситься, а я все його вчу кулаками.
— І не відбивався?
— Пробував було. Та потім тільки плакався і визнавав своє безчестя. То я вже його й випустив. А ти що це в'яжеш?
— Щоб було на чому лосеня вести, бо вже ж скоро. Добре, що тут під кущем і цей шмат дроту валявся.
Та їм ще з годину чи, може, й з півтори довелося чекати, поки зоопарк вгамується нарешті, і на вулиці, що там, по той бік паркану, затихне.
Врешті видолинок уже зовсім огорнула ніч. Хлопці вилізли з-під куща, озиралися, прислухались. Більшість ліхтарів на алеях зоопарку згасла, видно, звірам теж потрібен спокій, і це хлопців дуже порадувало. В небі тьмяно поблискували зорі.
— Ну що ж, ходімо,— шепнув Онисим і перший підвівся.
Та в ту ж мить, як на біду, в нього під ногою гулко хруснула суха гілка.
— Цс...— прошипів Роман і пошкодував, що навколо повне безвітря. Торкнеш листочок — шарудить, голосніше дихнеш — теж чути. Навіть власне серце у грудях так і стугонить.
Ішли дуже обережно: Онисим, за ним Роман. Час од часу зупинялися, озирались довкола, прислухалися. Ніде нікого. Тільки якась птаха скрикує на озері чи у вольєрі та ще гупає щось там далі.
Врешті дісталися до підсобних приміщень, що на краю видолинка. За ними — асфальтова доріжка, а по той бік її починаються загороди парнокопитних. У крайній і їхня знайда.
Хлопці вже кілька хвилин стоять, притиснувшись до якогось хлівчика, пильно вдивляються надвобіч. Безлюддя. А лосеня нашорошило вуха і, здається, дивиться на них.
— Ну, давай...— шепнув Онисим і рушив уперед.
Старший лісничий зайшов у загороду. Роман лишився біля хвірточки. Знайда теж ступила назустріч кілька кроків, почала обнюхувати хлопця. Онисим одним махом накинув їй на шию петлю із паска, ту ж мить трохи вище храпа затягнув ще одну, все так, як не раз робив удома, маючи справу з телям. Боявся, що тварина від того занепокоїться, заборсається. А вона й вухом не повела. Коли ступив до хвіртки і потягнув повід, знайда покірно пішла слідом.
Од хвіртки в яр спустилися за кілька секунд — Онисим попереду лосеняти. Роман за ним. Через дірку в паркані вийшли на вуличку, на якій не горів жоден ліхтар.
Знайда трималася навдивовижу спокійно. Сумирно ступала за Онисимом, так що Романові не треба було й підганяти її.
Хоча хлопці довго нудилися під кущем бузини, все ж навіть і не подумали про те, що казатимуть, коли їх хто запитає, звідки й куди це вони провадять тварину.
Але їх ніхто й не питав. Правда, кілька чоловік, коли вже вийшли на більшу дорогу, на якій горіли вогні, зупинялися, дивилися вслід зацікавлено, а може, недовірливо. Проте хлопці не зважали на те, ішли та йшли собі.
Тільки як опинилися на широкій вулиці, по якій курсує трамвай, трохи розгубились. А що ж далі робити? Це ж неблизька путь мандрувати отак із лосеням. Там і міліція може трапитися, поцікавиться: що за процесія така дивна? Що будуть казати?
— А давай далі трамваєм поїдемо...— запропонував Роман.
— Чи ж воно захоче? Злякається, побіжить, що робитимеш?
Усе ж треба було спробувати. Вийшли на зупинку мовчазні, озираються на всі боки. Аж тут підходить гурт хлопців — веселі, готові на витівки — дивуються:
— О, а це що за пасажири?
— Товариш ішак, здається?
— Ха-ха-ха! Який же це ішак? Сам ти бегемот! Хлопці, що за симпатяга?
— Лосеня,— суворо відповідає Онисим.
— То куди ж це ви його тарабаните?
І тут Онисим проявив неймовірну винахідливість, аж Роман здивувався:
— Оце жило у нас в лісництві,— каже якнайсерйозніше.— І задумало втекти аж у місто. Ледве спіймали. А тепер і не знаємо,як повернути його назад.
— Тю, чудасія... Щоб лосеня — та в місто!
"Ну все, погоріли,— думає Роман і чує, як у скронях у нього щось шумить.— Зараз покличуть міліцію — і всьому кінець..." Аж ні.
— А ти чого дивуєшся? — гукає один із хлопців у кепочці з коротким козирком.— Я сам бачив у нас на Лісовому масиві не те, що отаке маля, а здоровенного лося. Ходив між будинками по клумбах...
— Нюхав квіти? Ха-ха!
— Ні, не нюхав. Це виявився якийсь нехлюй, видно... Пасся на газонах.
— Ха-ха-ха!
— Смішки смішками, а треба хлопцям допомогти,— продовжує той, у кепочці.— Давайте так: підійде трамвай, то ми на руки цього лісового громадянина і на задню площадку. На кінцевій зупинці висадимо. Ну, а далі ви як? — уже до школярів.
— Там ми дорогу знаємо,— сказав повеселіло Онисим і сам не вірячи, що таке може статися.
Для незнайомих робітників чи, може, студентів то була весела нагода побавитися. Коли трамвай наблизився, молоді люди обступили знайду, прикривши її від стороннього ока. А тільки-но зупинився причіп, за коротку хвильку схопили вуханя з усіх боків. Чотириногий пасажир, певно, й сам незчувся, як опинився на задній площадці. Кілька людей, помітивши ту операцію, зацікавлено зазирали через хлопчачі голови, дивувалися. А молодики, теж сміючись, уже сперечалися, кому брати квитки для незвичайного пасажира і скільки. Якщо по ногах — то треба два. Коли ж по голові — то тільки один. У тварин, як і в людини, голова лише одна.
— А за хвіст? — це той, у кепочці.
— Про хвоста у правилах нічого не сказано.
І регіт гурту — на здивування цілого вагона.
— Та ми хоч і десять візьмемо,— сказав покірно Онисим.— Гроші у нас є.
Чорнявий циганкуватий сміхун, що стояв до білокриничанців найближче, притримав Онисимову руку.
— Ти про це не турбуйся. Ось у мене півкнижечки, вистачить на всіх, ще й на штраф. Пробийте там, хлопці,— передав товаришам.
Біля останньої зупинки, обіч кола, де трамвай робив поворот, добрі Романові та Онисимові супутники, виявляється, жили в гуртожитку. Вони так само весело зсадили знайду з вагона і вже серйозніше поцікавилися:
— Ну, а далі ж ви куди? Ніч же надворі...
— А нам не страшно,— махнув рукою Онисим.— Та й недалеко лишилося йти. Ми тут усі дороги, всі стежки знаємо.
— Тоді, хлопці, щасливо вам!
Весела компанія потисла руки Онисиму та Романові, добрі попутники поплескали по гладенькій шерсті лосеня і пішли.
А Роман та Онисим майже зовсім не знали, як їм далі продовжувати путь. Усе ж перейшли через дорогу, натрапили на якусь стежку і попрямували в старий сосновий ліс, таємничий та незвіданий.
ХАТИНА ІНДІЙЦЯ ДЖО
Онисим знав, що десь тут близько проходить траса, від якої потім відгалужується дорога на їхнє село. Але як лісом утрапити на неї, зорієнтуватися було важко, тим паче, що стежка, котрою вони йшли утрьох, повертала явно в протилежний бік.
Задьористий настрій, з яким прощалися з хлопцями-веселунами, почуття всезнайства і всемогутності швидко розвіялися. Ліс чимдалі ставав усе похмуріший, таємничіший. У його мовчанні було щось загрозливе й вороже.
— Куди ж ми йдемо? — прошептав Роман.
— Якби я знав...— зітхнув Онисим, усе ще радіючи, що знайда не впиралася, не коверзувала, а покірно ступала на поводі слідом за ними.— Якби відати, куди, можна б і цілу ніч мандрувати. Тут же не так і далеко. Може, кілометрів сорок чи п'ятдесят.
— І ти пішов би?
— А чого ж... Лісом, а потім полями.
— А як вовки зустрінуться або вепри. Вони нюхом здатні почути нашу знайду.
— Та й що?
— І нападуть...
— Ав мене ось на них ножик.— Онисим швидко витяг ножа з кишені.— Малуватий, правда. Та нічого, десь виріжемо по палиці, хай тільки спробують...
Якийсь час ішли мовчки. Шурхотіла під ногами стара глиця, поросла травою, кілька разів хрускало сухе галуззя. Над головою то тут, то там поблискували зорі. Аж нараз Романові здалося, що й перед ними мигнули якісь два сині вогники. Спалахнули і згасли.
— Що воно? — зупинився, різко притримавши й Онисима за руку.
— Де? — майже спокійно запитав старший лісничий.
— Попереду, якраз поперед нами.
— Страхополох ти, Романе. Ну, а коли б ото й дядько твій, Микола Петрович, був такий, як ти? Або Іван Кочубей?
— Так то ж дорослі... У них стільки сили...
— А хіба Микола Петрович був тоді дорослий, як ото вів машину з пораненими?
— Та ну, ти таке говориш...— розсердився Роман.— Я йому, що хтось світнув попереду, може, вовки блискають очима, а він — дядько, дядько...
Онисим тихо сміявся. Однак усе ж іти далі і йому після того не дуже хотілося.
— Тощо ж будемо робити? — запитав у друга.
Роман озирнувся назад. Поміж сосновими стовбурами зблискували вогні міста і віяло від них якимось затишком, безпекою, супокоєм. З того ж таки боку долинали в ліс і шуми — приглушені віддаллю, розпливчасті, неясні.
— Може, повернемо назад? — несміло сказав Роман.
— А далі що?
— А там побачимо...
Повернули. Вже коли до дороги, де світили вікнами будинки і робив коло трамвай, лишалося не так далеко, Онисим наказав Романові потримати знайду, а сам пішов пошукати місця, де можна було б їм заночувати.
Скоро на галявинці, порослій молодим сосняком, Онисим побачив курінь із соснового гілля. Наблизився до нього, гукнув, хто ^гам всередині — ніхто йому не відповів. Тоді знайшов відтулину, обережно продрався всередину. Дивна річ — халабуда була пуста, а підлога в ній вистелена фанерою, зверху ще й папером чи картоном. Хто ж це влаштував таке житло?
Ще раз усе обмацав, дивуючись і радіючи водночас. Уже коли виліз із халабуди та помітив, що через дорогу багатоповерховий будинок, здогадався — це, мабуть, індійці чи пірати, що живуть там. Але нічого, кому б не належав — у ньому дуже добре перебути до ранку.
Онисим так зрадів, що аж побіг до Романа.
Розташувалися хлопці в лісовому сховищі просто чудово.