Тобто, звісно, не казання, а новину. Це така новина, така новина!
— Новина? Казання? Може, ще й службу Божу відправите?
— Чому ж службу, я лише — казання про…
— Казання і я вам скажу, тільки дещо інакше, ніж ви собі уявляєте! — до сліз розсердилася паніматка.
І від того, що вона без причини так нестримно розсердилася (що ж цей бідолаха страшного накоїв, що їй урвався терпець і вона вергає вогонь? Ну, збовкнув недолуге, а хіба людина не бовкає недолуге й дурне саме тоді, коли силкується висловити найтрепетніше і найшляхетніше?), — їй стало невимовно шкода Стецька і соромно за свій гнів.
Чого ж це я прискіпалася до безневинної людини? — вжахнулася не на жарт Ґудзіїха, бувши від природи м' якою й поступливою. Що ж цей забрьоха з дивним виразом обличчя (як на Ониськових мальовилах) винен, коли він не подибував її чоловіка? Невже вона з надмірної ретельности робиться лютою й безсердечною, заради дрібниць проґавлюючи й топчучи під ноги найголовніше, і провидіння, воліючи остерегти її від самої себе, привело її до Стецька, щоб вона зазирнула собі всередину, угледівши свою навіженість, і, замість судити іншого (хіба тієї миті, як людина заходжується судити іншу, в ній самій не вмирає те, заради чого вона, може, взагалі приходить на світ?), замість гримати на цього нещасного, який і так виглядає, ніби йому три чисниці до смерти, замість шпетити й термосити очманілого, картаючи в його особі Ґудзіїв нахил до горілки, — зрештою, не такий уже й страшний, бож хіба він цим когось покривдив? — по-людському запросила б Стецька на обід, випрала б йому сорочку, білизну, адже він сам, як палець, і останнім часом якось зовсім зачев'ядів, взагалі трохи заопікувалася б ним, а головне — промовила б до нього ласкаве слово, воно ж знімає тягар із душі далеко ліпше, ніж численні зовнішні добродійства; може, колись негожої години хтось і Ґудзієм так заопікується, за яким їй кожного разу, як він не втрапляв додому, лускалося серце, віщуючи лихо?
— Ходімте зі мною, — ще трохи зніяковіло, але вже усміхаючися, запропонувала паніматка, жаліючи в Стецькові і Стецька, і свою слабу до горілки половину, і всіх нещасних на світі, і з подивом чуючи, як у ній, щойно такій роздратованій, тепер, наче після зливи, прибуває сліпуча сила, якої вистачить, щоб допомогти не тільки Стецькові, а й усьому світові, ніби своєю готовістю вона, Ґудзіїха, ненароком унедійснила мур, що відмежовує людину від того єдиного життєдайного струму всевишньої могутности, перед яким не існує нездоланного. — Ходімте, я вибачуся перед людьми, нехай пробачать отцеві й не сердяться, а сердитимуться, нехай сердяться, їм від того полегшає, іншої ради я однак не маю, бож Ґудзія я не годна знайти. Як їх воля, нехай розходяться, як ні — нехай кожен собі помолиться, від цього земля ще не розлетиться на друзки, навпаки: там, де зібралися троє, там і Він присутній.
І Ґудзіїха, взявши Стецька під руку (бо їй здалося, наче без її підтримки Стецько з першого кроку впаде від слабости, такий він охлялий і синій, хоч і світиться з середини; вона ще сьогодні попросить Гаркушу, нехай він огляне Стецька, ану ж, не дай Боже, чоловік не лише хильнув зайвого, а й справді хворий?), — від чого Стецько в першу мить збентежився, пригадавши: він років із двадцять не ходив під руку з вродливою жінкою (а паніматка, попри дорослого сина з першого подружжя, сина, який вже сватався до Ганусі Прокопчуківни, старшої від нього на п'ять років, попри недавню смерть дворічної донечки від ускладнень після скарлятини, — перенести цю втрату їй допомогло Ґудзієве запалення легенів, коли вона до повного запаморочення добу за добою не відходила від, здавалося, безнадійного хворого, — бож ліків не було і доводилося знахарювати на власну руку, — слухаючи крізь подіркований кривавий туман в очах від постійного безсоння отцеві маячні жарти, які жахали її більше, ніж стогони, — попри життєві незгоди й безнадійне невміння відмолоджуватися за допомогою таборових їдучих засобів, як це практикували деякі її передчасно підстаркуваті ровесниці, тижнями гоячи спалену церу в ім'я вічної молодости, що, не знати й коли, проминула, — виглядала свіжою й привабливою, ніби природа, прямуючи до цілі, несхопної для людського розуму, інколи свідомо відхиляється від власних правил. Правда, сама Ґудзіїха ніколи себе ні до гарних, ні до привабливих не зараховувала: у її житті якось так склалося, що вона, крім дуже коротких проміжків, — навіть коли вчилася в консерваторії, єдиному перепочинку в її житті, — не мала часу стати жінкою, бувши то нянькою, то матір'ю, то сестрою милосердя, а то й просто — і це найчастіше, — терплячою й надійною конякою, яка вивозила з багнюки всі вантажі, що їх доля щедро клала їй на вузеньку, подиву гідну струнку, спину), — попрямувала до барака, обладнаного під православну (греко-католицька містилася навпроти) церкву, де протягом шістьох тижнів, все ще хвилюючи таборян, красувався Ониськів іконостас із новими, — замість старих, фанерних, — залізними (з американських консервних бляшанок) царськими вратами, над якими Онисько Затуливітер з власної ініціятиви (як і все, до чого Онисько прикладав рук) два місяці потрудився в себе на горищі, не дозволяючи нікому й оком кинути на сакральний твір, заки він його довершить, точнісінько, як тоді, коли він зголосився за сім діб без копійки винагороди розмалювати церкву (іншого маляра серед тодішньої непевности однак не знайшлося, а згодом, як появився Лев Копинський і Всеволод Дігтяр, усі вже звикли до Ониськових мальовил, та й грошей бракувало заплатити за канонізованіше й менш барвисте оформлення, від якого ряхтіло в зіницях. Зрештою люди й самі не зчулися, як їх перестав разити не лише святий Юрій, схожий на Грицька Вертила, змонтованого з таборових погнутих баняків, з яких полум'ям розліталися кубістичні вишивані рушники з прорізами, — крізь ці прорізи виднілися полтавські всоняшниковані села, гуцульські церкви, середньовічні міста в облозі, м'ясорубки на слонячих і кінських ногах, що крізь ґрати-щелепи вивергали людей, коші— ґондолі, ущерть виповнені вогненноокими вусачами, які показували видовженими пальцями вниз на гадину з Йосьчиною конопатою пикою, розітнуту списом-тризубом, — не лише святі в козацьких свитках із пелюстками стокроток замість рук, із півнячими гребенями замість німбів, у ризах із коропів і в'юнів та кількаповерхових чудо-птахів, що ними раніше по селах баби розмальовували печі, — а й навіть голуб-дух, завбільшки з дрофу, за якого Ониськові на амвоні ображені молільники спустили дещицю крови з носа, не встигши — через Ґудзієве втручання — порахувати ребер надто винахідливому зографові, що божився, ніби він не відступив, а лише наново переосмислив змертвілі канони, наслідком чого й виник строкатий голуб-дух. Цього голуба-духа Онисько частково зшив, а частково склеїв із ватяних решток старих ковдр і пір'я, обмазуючи кожне нашарування яйцем і густо посипаючи американським сухим молоком; яйце, порошковане молоко й деякі цеглясті барвники від Лисого Івана постачав отець Ґудзій на вимогу Ониська, аби той, не відриваючися від надхненної праці, над сімома каганцями, вкладеними в один черепок, сушив своє твориво, чаклував над ним і розмальовував дедалі яскравішими фарбами, від чого голуб-дух остаточно набрав вигляду жар-птиці, аж перші прихожани, отямившися від несподіванки, накинулися на навіженого маляра, що, попри стусани, хоч йому з носа й цебеніла кров, продовжував кричати в роз'юшений натовп: він, Онисько, не боїться дурної сили і не поступиться ні на цаль віслюкам на догоду! Він навмисне зобразив полум'яного духа, бо люди забули про духовне начало, допустивши, щоб у світі запанувала М'ясорубка Зла, яка й загнала всіх до цього табору. Але дух — вогненний, а не сіра торба, і тому кожний, хто переступить поріг святині, нехай пам'ятає: пора отямитися й усвідомити: голуб-дух не порожнє опудало, не пісний кисляк для лицемірів і невтрисрак, а живий присок, що надихає на світле, шляхетне й велике, і саме це він, Онисько, і заповзявся втілити!).
Проте, хоч цього разу обійшлося і без побоїща і навіть без великої сварки, Ониськові царські врата таки не давали таборянам спокою (ще коли Онисько навідався до отця Ґудзія й заявив: він, Онисько, змайструє для церкви залізні царські врата, — він конче мусить їх зробити, оскільки саме на царські врата прийшло йому надхнення, а якщо він, Онисько Затуливітер, з дурної намови чи з власних лінощів негайно не виконає вищої волі, з нього вивіється життєва сила і він за кілька днів сконає, мов шолудивий пес! — Ґудзій, знаючи Ониськову винахідливість, передбачав поважні ускладнення, тільки ж сумління не дозволило йому відмовити, — та й як він відмовив би? адже Онисько й справді захворів би і ще, боронь Боже, переставився б! У таких чутливих натур усе можливе. Тому слуга Божий і миті не вагався: заради життя й спокою однієї людини він ладен був воювати з цілим світом, а не лише з усім табором, бож хіба порятунок, нехай і якої дивакуватої душі, не важив усіх передсудів? Отож, вислухавши Ониська, Ґудзій одразу ж погодився, як і тієї днини, коли, пожалівши одержимого, дозволив у кутку напроти входу примістити у церкві Ониськів водяний орган, схожий радше на діжу, ніж на орган, за який його, Ґудзія, Денис Пригара приходив зарубати).
А це, на думку правовірних, хоч Пригари ніхто відкрито не виправдував, лише підтверджувало, що в Ониськових неподобствах найбільше завинив отець Ґудзій (який щойно в церкві побачив заповіджені царські врата, бо Онисько, аж поки скінчив своє твориво, нікому їх не показував, замикаючися в себе на горищі й пантруючи, аби хто не підгледів у щілину, як він працює, і нетямущим поглядом не позбавив його надхнення). Мовляв, якби отець не надто потурав Ониськовим забаганкам — мало чого кому заманеться, — той давно втратив би гін до винахідництва (хіба не підтверджував життєвий досвід: велика поступливість ніколи до добра не доводила?), — та й взагалі! — порядніший священик велів би такі царські врата якщо не знищити, то бодай не допустити, аби подібна химера містилася в храмі Божому, бо де, коли хто подибував, щоб царські врата складалися із суцільного плетива з бляшаних паничів (із американських бляшанок, як і водяний орган-діжа), а в кожному лискучому паничеві різної величини (від наперстка до горнятка, завбільшки з диню) стриміло по одній, дві або три тичинки, оздоблених на кінцівках хвилястими горошинами, які ледь чутно подзвонювали, вистачало комусь кашлянути, навшпиньки пройтися чи й просто зідхнути в церкві?
Ілля Макаренко божився навіть, що ці тичинки зовсім виразно реагували не лише на мікроскопічні шерехи (адже не лише він, інші також зауважили, як царські врата легенько подзвонюють, — кому приємно, кому — зловісне), а й на кожний відтінок думки: коли в мозку снується щось світле, вони м'яко переливаються, коли прикре й лихе — погрозливо гудуть, а це вже переходило всі межі, бо хто зна, чи не ховалося в цих кручених паничах особливо хитромудрої пекельної машини, підкиненої радянщиками, щоб і тут стежити за людьми? хоч отець Ґудзій довго й терпляче пояснював, ніби легенький передзвін тичинок на царських вратах не що інше, як вияв (трохи своєрідний, але зовсім невинний, як і орган-діжа!) Ониськового нахилу до музики, не погамованого малярством.
Коли ж прискіпливіші з таборян, не задовольнившися Ґудзієвою відповіддю, жартома запитували Ониська, що він спорудив, у надії: від першоджерела вони хутчій добіжать правди, Онисько, не помічаючи кпин, поважно відповідав: на царських вратах йому пощастило за допомогою бляшаних паничів втілити музику сфер, і з цих бляшаних паничів люди почують не лише всесвітню гармонію, а й голос янгола Страшного Суду, хоч покищо із цих бляшаних паничів Денис Пригара, обурений Ґудзієвою поведінкою, зокрема ж отцевою каригідною терпимістю, ладною довести чоловіка з небабською вдачею до шаленства, почув кошачий голос, який велів йому, Пригарі, взяти сокиру, строщити весь Ониськів іконостас разом із ненависними царськими вратами й пекельним голубом-духом, розмести на друзки анатемський орган-діжу, а головне: зарубати Ґудзія, єдиного винуватця Ониськових вивертів, щоб люди пам'ятали: кожне неподобство треба нищити в корені; слуга Божий, який відступає від церковних канонів (навіть Христа книжники перемогли, бо Він знехтував канон), не сміє ходити по світу праведному, особливо коли він знає те, що йому ліпше було б не знати; — подробиця, на яку кошачий голос зовсім виразно натякнув, і то саме тієї миті, як Пригара зважував: чи не розправитися якнайшвидше з Ґудзієм уже хоча б тому, що, як Пригарі здалося, якимось незбагненним чином отець підозріває правду про Івана Слушка, якого Пригара — частково за намовою Сєви Калачика (хто ж тоді припускав, що Сєву підіслали радянщики, аби знищити Слушка, та й не тільки Слушка, який стояв Йосьчиним покидькам поперек горла?), а частково з власного переконання, мовляв, він, Пригара, чинить добро усьому загалові, караючи запроданця, — уколошкав у вирві над Ізаром, про що ніхто не догадувався, оскільки в таборі одразу ж поширилася чутка (не без участи Сєви), ніби Слушко — не Слушко, чесна й на диво не залякана людина, хоч і пройшов радянське пекло, а енкаведешницька креатура, яка потайки перекинулася назад.
Звісно, може Пригарі й не здалося б, ніби Ґудзій знає про Слушка, лише мовчить, якби того вечора, як він із надто довірливим чи надто самовпевненим Слушком востаннє мандрував до Ізару, отець із чаркою в руці не вистромився з дверей третього бараку і, ймовірно, їх обох запримірив, про що Пригара зовсім забув (бож Ґудзій появився лише на секунду й одразу щез), аж поки із бляшаних кручених паничів пролунав наждачний голос, який розворушив його пам'ять.
Зрештою, не виключене, що й сам нявкотливий голос Пригара почув тільки тому, що надто зосередив слух, перевіряючи після служби Божої, чи й справді (як це він з неспокоєм запримітив останнього часу) ім'я Слушка і ще якісь, покищо невиразні звуки, ладні кожної миті обернутися його власним ім'ям, дедалі настирливіше домішуються до музики Ониськового органу, який (після марних спроб Ониська ульокувати своє твориво в греко-католицькій церкві) всупереч традиції й здоровому глуздові (цього осуду Пригара ніколи й не приховував, відверто висловлюючи його не лише знайомим, а й самому отцеві ріжучи правду в очі) з вини безголового Ґудзія, що пожалів одержимого винахідника (Пригару ніхто ніколи не жалів, та й він не дозволив би себе жаліти, як песика!), опинився в православній церкві, де Онисько перед початком і після відправи (на думку Ярця Мигаля, знавця найпотаємніших сторін таборового життя, Ґудзій лише за цієї умови й погодився, яка проте цілком задовольняла винахідника) годинами вигравав елегії-канти (так бодай Онисько окреслював свою музику, твердячи, ніби вона злагіднює й очищає від погані людську вдачу), дивуючи таборян, як із водяної діжки, виповненої колінчастими рурами-міхами, що скидалися радше на бляшані хоботи, повідгороджувані один від одного чи то подіркованими патиками, чи то сопілками з млинкоподібними коліщатками— оздобами вгорі, линуть досить незвичні, неголосні, але напрочуд приємні звуки, — з чим Пригара ніколи не погоджувався, хоч Прокіп Яловецький (актор, режисер, сценарист, баба-повитуха, рапсод, а на дозвіллі просто душа-гульвіса, який один час навіть дружив із Пригарою) в захопленні від дивовижної музики (властиво через неї Яловецький остаточно й розлаявся з Пригарою), кілька разів випозичав орган-діжу разом із Ониськом для театральних вистав, бож грати на тій споруді вмів тільки сам винахідник.
Щоправда, траплялися дні, коли й Онисько не міг упоратися зі своїм органом, конче потребуючи ще й двох помічників, які з чайників доливали воду в діжку-орган, ніби від зосередженої гри вся рідина одразу випаровувалася в звуки, попри те, що Онисько заздалегідь наповнював орган-діжу водою, ставлячи біля ноги ще й повне відро про запас.
Самозрозуміла річ, подібне видовище мимоволі притягало всіх таборових бешкетників, які під час богослуження, коли Онисько не сидів за музичною спорудою, або після відправи, коли він, замріявшися біля свого творива, дивився крізь речі на лише йому відкриті райські видива, нічого не зауважуючи навколо, — кидали камінці й жаб у діжку— орган, і в рурах тоді одразу починало шипіти й квакати, крізь отвори появлялися кількаповерхові ковпаки салатної піни, коліщата-отвори шалено урухомлювалися, розхитуючи бляшані рури, що корчилися, як від вогню, і, пахнувши водяним пилком, басистими спіралями розвалювалися на всі боки, змушуючи потім Ониська довго направляти свою музику.
Але він завжди терпляче й ніколи не гніваючися направляв, сантиметр за сантиметром усуваючи шкоду, і коли остання рура була склепана й оздоблена коліщатками-млинками, назбирував найнепогамованіших бешкетників до спорожнілої церкви (а вони завжди охоче приходили, навіть ті, що особливо дошкуляли, бо дошкуляти — одне, а бігати за Ониськом — зовсім інше, що, зрештою, Онисько чудово розумів) і, замість шпетити малих бузувірів, грав їм на оновленому органі.