Вдивляючись в її обличчя, Максим відчував, як десь глибоко-глибоко народжувалося запитання: "Чому? Нащо це?".
Товариші не розуміли його. Довго знущалися вони з Максима, ніби вкрив він себе вічною ганьбою.
— Тьху! Та хіба це козак?! — плювалися вони. — Та'мо, він, панове, і в бою не був, а сидів собі десь на байдаці, замочивши з переляку штани? — підштовхував Терешко Тимка...
Але Тимко любив правду і чесно зауважив:
— Ні, панове, в бою він був і рубав татарву не гірше за нас. Але ось цікаво: де він потім подівся? Не інакше, як на бабів полював.
Максим відмовчувався. Але мовчати було надто важко, і якось, коли лежав він на лаві проміж Тимком та Савкою, шевським підмайстром, стиха спитав їх Максим:
— А як вам, хлопці? Сняться порубані татари чи ні?
Тимко байдуже сплюнув крізь зуби.
— А чого їм снитися! Гнити їм, де полягли, а мертвяки тільки бабам ввижаються.
— Та все ж таки, хлопці... Люди ж вони, — не заспокоювався Максим.
— От дурень!.. З баба ми крутишся і сам збабився, — презирливо скосив на нього око Тимко. — Мало вони нам заподіяли лиха? Мало сіл та хуторів димом розвіяли? Скільки награбували? Розгладшали на наших сльозах. Ми їх не грабуємо, а своє відбираємо, загарбане.
Максим мовчав. А в голові кружляли запитання: чому поруч з башівськими палацами бачив він злиденні хатинки, де в подертому мотлосі копошилися голодні діти, де спали покотом татарська голота і підмайстри? Хіба вони теж людолови? І чому старшина не забиває мурз, а бере у полон і тримає без кайданів, годує донесхочу і ставиться до них чемно, як до друзів, замість кинути їх у море з каменюкою на шиї? А бідні татари весь час в ланцюгах та тороках, і годують їх сухарями з цвіллю, прокислою саламахою і різними покидьками. За що ж їм страждати? Адже ж вони не торгують рабами, не ходять у напади, не забивають, не грабують, не гвалтують жінок. За що ж їм ця мукa?
Максим уперше був у поході і погано знався на козацьких звичаях. Він був ще молодик, старшинський пахолок і джура, якому наказують веслувати, прибирати байдаки, або допомагати кухареві. Він спробував розпитувати старих козаків, але вони так вихвалялися перемогами, що, наслухавшись їх розмов, Максимові ставало ще важче розібратися у суперечностях, бо залишався він таким же наївним селянським парубком, як і колись. А перед очима його стояв зарубаний кара-татарин, такий же молодий і наївний, як і він сам.
І знов нудота підкочувалася йому під горло клубком, душила його, розпирала груди. Він відвертався від товаришів; готовий завити від болю і сорому. І струни бриніли під його пальцями сумним запитанням, наче плакали й зітхали тому, що Максимові руки в крові. А Медже, зачувши музику, сідала ближче і слухала-слухала... І здавалося Максимові, що це його Ганна і що везуть її за море у неволю, і гостра болісна жалість здіймалася в грудях. Хотілося сказати їй щось хороше, співчутливе, але не знав він татарських слів, а знаками висловиш небагато. І мовчав Максим і тільки часто приносив їй поїсти або випити чогось гарячого, або вкривав її в холодні ночі свитиною, коли не брав її до себе Свиридович.
— Ну, й дурень! — знущалися з нього товариші. — Замість панькатися, лягай з нею спати. Вона ж по-нашому анічичирк, та й осавул по-татарському — анітелень. Ніхто й не знатиме.
І, підморгуючи і підштовхуючи його під боки, шепотіли йому сороміцькі речі, від яких Максим ладний був провалитися крізь дно байдака.
Але насправді і в інших молодиків були хвилини вагань і сумніву, та фальшивий сором і хвастовита легковажність і острах стати смішним не давали заговорити, не давали додумати до кінця свої сумніви і зважитися на щось. Та й ніколи думати у поході: щодня, щогодини якась новина. Море загрозливе і бурхливе, береги або пустинно-плоскі, або нагромаджуються гірськими кряжами з вершинами, оповитими димними хмарами. Або раптом майне дельфін чи якийсь корабель. І тоді треба мчати навздогін, брати його на абордаж, підпалювати. Розбещувала й моторошна влада над життям і смертю подібних собі. І здавалося тоді козакам, що все їм підвладно, все дозволено, а тому соромно копирсатися в собі, — соромно і не гідно козацького імені.
Дивно й тривожно почували себе звільнені козаки, стратенці і міські невільники з доків і каменярень. Перші три дні вони тільки мовчки лежали на лавах, на палубах та по каютах, з невимовною насолодою відсипаючись після надмірної виснажливої роботи — нарешті ситі, вільні. Ніхто не підіймав їх жагучим ударом батога з сириці, не гнав кудись, годували їх сито і не якимсь смердючим м'ясом чи гнилою рибою... Вони дивилися на небо, на хвилі, такі лагідні і теплі в ці безхмарні й прозорі серпневі дні, і вперше помічали красу природи — і щаслива, облудна усмішка освітлювала їх давно не голені безкровні обличчя.
Згодом почали вони підводитися, поголилися, помилися і, замість мовчальної нерухомості, почали розпитувати козаків про Січ, про рідні місця, шукати земляків і родичів. І якась невиразна тривога заблимала в їх запалих очах. Кожен замислювався про майбутнє: де йому подітися, де шукати родичів, де знайти шматок хліба і притулок на зиму.
І козаки розуміли їх думки і намагалися чуйним і теплим словом заспокоїти їх, притамувати їх тривогу. І дарували їм хто шапку чи пояс, хто сорочку, а хто й цілий жупан.
Не журись, куме, — приказував Скалозубенко, — аби воля була, а все воно якось буде. Перезимуй на Базавлуку в залозі, а навесні підемо знов у похід. Дамо тоді чосу цим клятим бусурманам за кожну краплину твого поту кривавого, за кожну твою страдницьку думку.
— Та... Мені б краще до свого села податися. Мабуть, знайду когось живого. Дітки ж у мене маленькі були. Двоє хлопчиків та дівчинка-підліток. Я ж нічого про них не знаю. Коні я пас у степу, коли напали ногайці. Тільки заграву й бачив над рідним селом.
І важке зітхання вирвалося з його кістлявих грудей.
— А я сам один на світі живу, — заговорив інший задумливо. — Сиротиною виріс між людей. Поводирем був у кобзаря, робив... Ось і зараз нікого в мене на цілому світі, нема за ким тужити... але й нема де голову схилити...
— Перезимуєш у мене, — заговорив мовчазний чорний, як жук, запорожець, вибиваючи люльку. — У мене хоч і мала хата, та своя. Тільки ти не думай, що я тебе, чоловіче, в підсусідки або в аргати сватаю. По-людському прошу, як гостя. Поживи, відпочинь, а там сам побачиш, де тобі доріжка стелеться.
— А ти їжджай до моєї старої матyci, — щиро запросив третій козак блідого парубка з сухотним рум'янцем на скронях. — Чого-чого, а хліба на обох вистачить.
Бліда усмішка освітлювала очі звільнених, а козаки не згадували про те, що в кожного з них був у неволі чи то брат, чи приятель, а то й люба дівчина чи рідна сестра. І в думках гадав, яке б це було щастя знайти їх, звільнити і щиро подякувати тим, хто поверне їм волю.
А море навколо стелилося безмежним блакитним килимом, гаптованим золотом проти сонця, а легка й прозора небесна баня здіймалася безмежною височінню, де танула маленька пухната хмаринка, наче загублене пір'ячко якогось казкового білого птаха...
Твердою рукою вів свої чайки Петро Конашевич до грузинського узбережжя. Чимало разів відпочивало там козацьке військо від бур і боїв, загоювало рани, латало паруси і пробоїни, лагодило зброю, залицялося до струнких грузинок і навіть сватало їх. І часто забирали з собою січовики, замість бранок туркень і татарок, цих чарівних жінок з стрункими тонкими станами, газелячими очима і шкірою тону слонової кості.
Дружба з козаками була корисна грузинським князям. Затиснуті між Туреччиною і Персією, двома ворожими державами, вони жили під щохвилинною загрозою нападу і руйнації. Грузинські князі і купці наймали козацькі загони конвоювати і захищати свої вітрильники, а також вітрильники і галери італійських, іспанських і португальських купців і вигідно купували у козаків хліб козацький. Ось чому і на цей раз зустріли їх грузини гостинно й щиро, як бажаних друзів і гостей.
День імлистий і жаркий. Дзеркальне гирло Ріону [138]. Встромивши носи в гарячі обмілини, стояли байдаки вздовж берега, і легкі чорні каїки креслили атласну воду і підвозили дробину, фрукти й овочі; бурдюки запашного вина і міцне вірменське пиво, яке п'ють через довгу очеретинку. На березі вирувала строката юрба купців, погоничів, носіїв, ворожок, жебраків і невільників, вантажників, селян і цікавих різного стану і віку, півголі запорожці підставляли сонцю бронзові спітнілі спини і, жваво жестикулюючи, міняли на їстівне килими, хутра, чоботи, сап'яни...
Танцюра не штовхався в строкатій і галасливій юрбі. Він примостився осторонь, за напіврозваленим дувалом із своїми бранками, бо ж ніяково і навіть неможливо показатися не тільки перед голотою, але й перед першим-ліпшим козаком в ролі работорговця, але конче треба було якомога швидше позбутися татарок і караїмок з околиць Каффи. Танцюра був ласий до жінок. Він залюбки залишив би собі і красуню Джевгер, і Салтанат, і двох караїмок з довгими чорними віями на глибоких синіх очах, але ніяк не можна було привезти їх собі на хутір: у Танцюри була законна жінка, огрядна й хазяйновита Параска, і він, як більшість найзавзятіших вояків, більше боявся її верескливої лайки і важкої коцюби, ніж цілої ескадри турецьких галер Цекальї-баші і всіх його важких гармат. Тому, поласувавши на дозвіллі в поході, мусив він повернутися додому, як відданий дружині і дітям сім'янин, отець.
Перси-купці в довгих строкатих халатах, з бородами, фарбованими рудою хною, швидко помітили старшину із дівчатами. Вони уважно оглянули їх, зазирнули їм в зуби, вислухали легені і серце, розпустили довгі чорні коси, чи не вплетено в них пасма чужого волосся, і, довго й уперто торгувалися, не додаючи ані гасене, ані простого турецького піастра.
— Та побійтеся бога, пане! — обурено вигукнув Танцюра. — Та ви б у Каффі сплатили втроє дорожче.
— Так, але до Каффи зайвих десять день путі, коли вітер дме ходовий, а веслуючи — і всі два тижні, — спокійно відповів покупець.
Танцюра почухав голену потилицю, зсунув шапку з вуха на вухо і, пригадавши, що останній караван зараз вирушає до Персії, махнув рукою:
— Ну, беріть, бог із вами! Де наше не гинуло!
Купець і його підручні зв'язали дівчат по двоє, щось крикнули горловою незрозумілою мовою і накинули на дівчат довгі смугасті шалі від пекучого сонця.
І тоді, глибоко виорюючи золотаві піски, наближалися двогорбі верблюди, гордовито поводили на всі боки довгошиїми овечими голівками і, скоряючись горловому вигукові погонича, спускалися на мозолясті коліна і не підводилися, аж поки купці з блакитними крапельками бірюзи на коричньових пальцях в'язали їм на спини важкі тюки добра, здобутого в Каффі.
І шикувалися каравани, і рушили у пекучий і пишний Шираз, тричі оспіваний поетами, в Іспагань і Тебріз, в Фергабад і Харасан — дикими скелястими стежками і спаленими до жужелю пустинями Іранського плоскогір'я.
І тоді мовчазна покірлива мука татарок раптом вибухала риданнями, пронизливими і несамовитими, як зойки голосільниць на похоронах.